П'ятниця, 23 листопада 2012, 14:55
|
(с) Надія Моклюк
Ходила вчора на акцію. Не те щоб підтримати, тим паче – не для того, щоб згадати. Подивитися, що буде. Хтось щось говорить з імпровізованої трибуни. Прапори за Юлю у помаранчевих тонах. Люди з помаранчевими шарфиками. Улюбленцем фотографів став дехто із помаранчевою парасолькою. Загалом – чоловік 500 (кажуть, трохи раніше було із 1000). Міліції не видно.
Берк
ут чемно ховається у переході, щоб не муляти очі. Нудьга та й годі. Ми з хлопцями мило побалакали. Змерзли. Зібралися розходитися. Хтось розійшовся, а ми з кумом пішли пити каву у «Глобус». Попросили дівчину з Комітету визволення політв’язнів подзвонити, раптом що.
Каву випили. Перевалило за 19:00. Вирішили піти подивитися, що там нагорі. Якщо щось буде – то зараз. І саме цієї миті дзвонить дівчина: троє затриманих. Вибігаємо нагору. Далі – картина маслом.
Беркут вишикувався уздовж проїжджої частини. За ними – три автобуси, бобик, автозак. Розосереджений натовп, у якому відбувається броунівський рух. Микола Коханівський вигукує промову: мовляв, якщо вже так сталося, що хлопців затримали, давайте підемо під РУВС їх підтримати, «хто згоден – за мною»! Ніхто нікуди не рухається. Пізніше зрозуміла, чому. Якби у натовпі були люди, які голосно казали: так, пішли, пішли під РУВС – усі б пішли. Але таких людей не було. Микола йде сам. Уривки розмов із натовпу:
- В усьому винні москалі!
- Ні, в усьому винні … (не почула, хто).
Голос із трибуни:
- … усе через те, що ми були недостатньо активними на виборах… Але, хлопці, давайте все-таки, незважаючи ні на що, відсвяткуємо, згадаємо, як це було, заспіваємо пісень…
Співають гімн. Нас колотить.
Ідемо під РУВС на Прорізну. Виявляється, що затримані на Печерську. Микола кричить у телефон: «Що вони роблять? Співають? Скажи, щоб не співали, а йшли під РУВС!.. Так дай по голові, щоб не співали!!! Пізно вже співати!!!» По дорозі дізнаємося, що затриманих повезли у Шевченківське на Герцена, і їх не троє, а семеро. А нас, «групи підтримки» - менше. Стало сумно. Сумно, бо правда, що більшість публіки не лише не в змозі зрозуміти, у чому вони помиляються – а навіть усвідомити, що вони помиляються, взагалі.
Потім, правда, народ під‘їхав. Розмови ні про що з ментами. За три години нам так нічого і не повідомили, окрім того, що на хлопців складають адмін. протоколи. Близько 23-ї під’їхав нардеп Гримчак із телекамерою та журналісткою. Його, звісно, пропустили, а камеру – ні. Невелика штовханина біля зачиненої брами у височенному паркані навколо ментури.
Правду кажуть: зараз журналісти буйніші за активістів. Потім, якщо чесно, я поїхала додому.
Власне, це кінець історії. Тієї її частини, свідком якої була я. Але не можу не розказати про один ліричний момент, що не має прямого стосунку до описуваного.
З РУВС випустили немолодого вже чоловіка. За версту було чутно, що він напідпитку. Затримала його там же, на Майдані. Судячи з його опису, затримував беркут. Чоловік ішов із дівчиною та відкупореною пляшкою портвейну. Вийшов від ментів із величезною гулею на лобі (дістав при затриманні). Розказав нам свою історію – і пішов геть. Ми посміялися: як невчасно він вирішив прогулятися Майданом. Але за кілька хвилин чоловік повернувся. Сказав ментам, що десь загубився його телефон. Ні, не обшукували, не вилучали. Просто десь загубився. Може, у відділку, може, в автозаку. Один із ментів у штатському набирає номер, сказаний чоловіком. Трубку бере дівчина останнього. Все нормально, телефон у неї. Чоловік іде. Минає хвилин двадцять. Менту приходить смс. Дівчина затриманого написала: «Передайте Андрійкові, що я його дуже люблю». «Ну, і що мені робити?» - питає мент у нас. Ми пояснили – це ж очевидно! – що треба наздогнати Андрійка, передати йому слова дівчини, і дати грошей на таксі. Він не послухався. Дівчина писала йому іще щось, але він нам цього не прочитав.