Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

ТРК «Круг»





Объединенная Православная Молодежь

Национальный Союз

Головна Твори Дмитро Корчинський. Поезії. Скачать бесплатно

Дмитро Корчинський. Поезії. Скачать бесплатно

Невдовзі побачить світ нова збірка поезій Дмитра Корчинського (назва ще невідома). Читачі нашого сайту мають ексклюзивну можливість скачати піратську копію збірки.

 

Ні князь, ні імператор, ні король -

Районний суд, ТБ новини, податко́ва,

ООН, шенген, кредитна картка (ноль).

Заступиться страховка. Не Покро́ва.

 

Заступниця зане́ здана в музей.

Самоприниження і є самоконтроль

В суспільство впорядкованих людей.

Ні князь, ні імператор, ні король

 

Нас не покличуть. Смішно і нема

За що, куди, навіщо, з ким, для кого...

Скарби у супермаркеті. Лікарня і тюрма

І храм зареєстрованого бога

 

З‘їдять неврози, марення і мрії -

Все, що бентежило, чому давали ми

Ім‘я любові, віри і надії,

Вершини мудрості, священної війни.

 

Слова - у словниках. І сенсу не несуть.

Розкрито шифр і таїнство зібра́ння,

Паломництво не значить путь:

Квиток - літак - готель - розчарування.

 

Ні князь, ні імператор, ні король,

Ні той ім’ям якого лили миро

Не вартували жертв зіграти роль

Мішені чи щита, хоч серце говорило

 

Віддати кров за те чого нема,

За небо, що лише здається Царством,

За Пасху. І гадати, що весна

Не прийде без молитви - марнославство.

 

Астрономічна логіка - в кутах кривих орбіт.

Рефлекси розраховані, а душі - деструктивні.

Жовч накопичиться, проллється кров, проступить піт...

Повста́ння давніх снів. Нічні видіння дивні.

 

***

 

У всесвіт складені осколки скла i смальти,

В сюжети подвигів, історії чудес,

Христос у центрі купола воскрес,

Високі постаті на золоті небес

Стоять на варті.

Де стеля вигнута широкою дугою -

Це скеля непорушна над тобою.

Тебе поховано, ти вітхий, ти Адам.

Смерть сушить, а буття було вода,

Магічний всесвіт - сам собі могила,

За Шпенглером - печера світова.

Сакральне смеркло, в церкві сутеніло,

(цей німець, всім відомо, голова!)

Десь одинока свічка догорає,

Луна молитви ледь на хорах затихає,

На тім'я натискає стовп хреста,

Ламає груди гріх, i страх гріха.

У стінах тісно стало, час на тіло,

На користь хробака кістками кинув.

Завжди́ людина потерпає збитки -

Бувало провіщав правдиво лжепророк.

Руно, ковчег, грааль - твої пожитки,

Твої посмертки, краще. Крапле кров

Тобі на череп, залила печеру -

Пий, захлинайся, пий - стікає кров'ю Бог!

Щоб замість смерті ти побачив небо,

Кривавий океан не знає дна.

На палю фізиків! I хіміків не треба!

Світ складений не з криги, ні зі скла,

ні з атомів, аттра́кторів,

Ні з дроту, ні зі шроту,

А з тіла, хліба, крові i вина!

 

***

«Схильний до втечі» - як пише про кращих

На справах засуджених оперчастина -

Він вісім судимостей мав за плечима,

Схильний попадатися, він знову сів вкінці

І радісно світив крізь окуляри золоті

Дитячими наївними очима.

І він казав: для щастя

Потрібно тільки це –

Зброя, транспорт, зв’язок.

І все!

 

«Схильний до втечі» - здатний до смерті.

Наружка нахабна, повістка в конверті

В карному кодексі сотні статей

Тисячі тюрем, мільйони людей:

Свідки, терпіли, сучня, мусора.

Зла так багато, так мало добра:

Віра, надія і добрий урок -

Зброя, транспорт, зв’язок.

 

Ти «схильний до втечі»? Що скажуть за те́бе

Мєнти в протоколах і ангели в небі?

Чи стіни пробиті, чи ґрати відкриті,

Чи здобич на волі, чи пайка в кориті,

Чи доля достойна і щастя дитяче

У нирках сміється, в печінці заплаче…

Смерть має косу і нас нею косить.

Ми – зброю, транспорт, зв’язок,

І досить!

 

Сумніви великороса

Нервовим сном дрімає Україна

I як її поставиш на коліна

Не розбудивши копняком під бік,

Під Тузлу, Севастопіль, під "язык"?

 

Або нехай спала б собі,

Підніме вії i тоді

На кого ображатися Росії

За шило в нирках

I струну на шиї?

 

***

Як все було до i чим буде після

Так нині в пустелі де скелі навмисно

Поставлені струнко стирчати з піску(1),

Щоб мати метафору моря суху.

 

Вечір i вічність, вітер i вівці -

Це доля i тема для скарги на скрипці.

I водить смичком по єдиній струні

Рука бедуїна Алі(2).

 

-------------------------------------

(1)Тут важко цілитись бо відстань бреше зору,

Що місяць ближчий за сусідню гору

Де народились i спустились долу

Найперші ві́ршi грубого помолу.

 

(2)Нам не забути, як зоря ставала над горами,

Оаза в мареві нагадувала рай,

Сидить Алі i розливає чай

В диму шатра в пустелі Ваді-рама

 

***

 

Ще мить і моря Геліос торкнеться.

Десь хибить астрономія - все ближче ніж здається.

Час - Мінос теж будує лабіринт, а не літає як стріла.

Рух вбив Зенон (апорія), а міфологія жива,

І там є вихід (а не тільки бик) і в подарунок:

Від дівчини потрібна нитка, а не тільки поцілунок...

На лежаку лежати (море лиже пляж), бентежити уяву

Two coffee, please! і грек приносить каву.

Раніше б гроші відібрав, годинник зняв (коли боролись за свободу),

В раби продав би за класичної доби, або жбурнув у воду.

Ах! Як підно́сили вони і меч і келих,

Тоді вважали все своїм що винесло на берег.

 

Нема минулого, є плутані ходи де все є нині.

Ніхто не гине хоч іде на чорному вітрилі.

Ми в лабіринті. За стіною бог, герой за рогом.

Дай нитку, дівчино, я віднайду дорогу.

 

***

 

Я не обираю батьків, батьківщину, буття,

Орієнтацію, стать і сумління. Біблійна вівця

Не обирає собаку, ні вовка, ані пастушка…

Здібностей не обираю, смаків і доби

Де народитися – до революції? Після війни?

Вроджених якостей не вибираю, спадкових хвороб,

Ні вчених, що череп мій років за тисячу смикнуть

Чи через п’ятсот.

Здатність до вибору не вибираю і волі свободу.

Це нам нав’язує Бог і кожному творить породу.

І здатність збагнути, що вибору мало на всіх,

Святість дається згори, але я можу вибрати гріх –

Сходити на вибори і депутату додати процента.

Ще смерть можу вибрати і президента.

 

Вчорашні чесноти

(трохи римізована проза)

"Гонор" - хіба у старих словниках, у дужках: (застаріле)

І це не істерика перед халдеєм

За неохолоджене пиво.

Це зневага до вас і до вашої власності

І ще трохи "тілесних ушкоджень середньої тяжкості":

Це кров? Це барсетка? Це зуб? Де це я?

Ало, це міліція?

 

"Вітчизно", ти чи "підготовка до втечі"

(штрафний ізолятор), чи числа, чи речі, чи

"Розпалювання міжнаціональної ворожнечі".

Двері до дому - де "вхід заборонено",

Дохлий ВОХР під табличкою "під охороною".

Лісопосадки, дороги, поля,

Розшук, слідство, зима.

Суд, апеляція, пере-проплачена-кваліфікація,

Вічні питання на сірій стіні:

Де взяти? Де діти? Так, або ні?

Вміння уникнути відеостеження,

SIM-картку змінити,

Позбутись сім'ї,

Свідків, відбитків,

Себе та її.

Так, аби ні!

Патріотизм спонукає частіше міняти міста та квартири.

Вітчизна - "незаконне збройне формування", доки не зловили.

 

"Віра" - від десяти до п'ятнадцяти, або пожиттєво,

За попередньою змовою група осіб, і одразу на небо.

Бо безпека пороку і хочеться хоку, а зовсім не ямб:

 

Церкви переповнені

Тюрми порожні

Нема християн.

 

Віра згоріла, а може жеврі́є,

Мов кілька жаринок в кадилі.

Битий бісами в битві, безсилі моли́тви

Жуєш заяложеним ртом,

Мерехтять хтиві мрії і не віриш Марії

Аж раптом стоїш перед Нею з маленьким Христом,

Мов людина облита бензином перед сірником.

 

***

Вона помре тихенько ранньої весни.

I ластівка - її душа - з блiдо́го неба

У гору - вбiк - i зникне. Дивнi сни

Не снитимуться більше. I не треба.

 

Ми не помітимо, а отже не заплачем.

Згадаєм по́хапцем, i не було́, неначе.

 

На цвинтар з'являться проститись

Два-три спілчанські віршомази,

Стукач i міліціонер.

Вінків не буде i бабусі

Не запитають хто помер.

Її дешеву домовину

Сяк-так заки́дають болотом,

На нефарбовану оградку

Шматок дошки́ причеплять дротом

Нашвидкоруч щоб написати

Нижченаведені слова:

"ось i померла Україна,

Її давно забута слава

I воля, що ніколи не була."

Щось заспівають віршомази,

Лягавий не ховатиме нудьгу

I по начальству понесе стукач

Нікому не цікаву докладну

 

***

 

Крихки́й шестикутник, фрактальний кристал-

Снiжинка спаде на скуйовджений Київ -

Примхливе послання небес під підошви потвор-перехожих.

Зірка значила трьом ( i лише́! ) за народження Боже.

Коли сиплеться небо, ми лишаємо в ньому сліди

(повні зламаних істин ), що ведуть невiдо́мо куди

Через вулицю білу, печеру двора...

Місто чисте, мов ясла Різдва.

Тільки Iрод-годинник рахує: раз - два!

Можна вмерти під ранок.

Як жертовник сніжинок

Київ є, доки Діва рятує життя

В пелюшках на колінах.

Бог вертепів, ялинок

До великого посту - дитя.

 

***

Європа, вічно крадена биком,

Ти - піфія дотепна i брехлива,

Прекрасна дама чи Пречиста Діва,

Актриса за кулісою i маркітантка за полком,

 

Курсистка в конспірації, сестра в шпиталі,

Вдовиця інсургентів та князів

Забутих в прагненні позбутись сліз i слів,

Могил минулого, надій надалі.

 

Як мати видивляється в печалі,

Змочивши ноги в океані снів,

На синім обрії загублених синів -

Європа марить нас в осінньому тумані.

 

I все ще як колись кудись пливуть

Барочні хмари повз готичні скелі.

Олія - для низин, для сутінок - пастелі,

Сонет - для суму, на ніч - казка, пісня - в путь.

 

А ти не алчеш в дикості-пітьмі

Її руїн, полотен i сюжетів?

Її фортець, соборів i портретів?

Її принижень, слави i краси?

Вкради! Вкради, вкради, вкради її!

 

Апієва дорога

Здавалося завжди́: рибалка, сітка, човен,

А озеро завжди́ здавалось Морем,

А я здавався рибою під вічністю – водою,

Замко́м – законом,долею – стіною.

Але пішов коли почув:

Іди за Мною.

 

Я йшов услід, я полишав сліди.

Мета минає, все іде, спасатися – іти.

Я біг. І не встигав. На безтілесну тінь

Перетворитися хотів, щоб не відстати далі.

Перетворився і почув:

Ти камінь.

 

Плоди і приклади давали смокви та оливи.

П’ять рибок в кошику лежать і дві хлібини.

Сліпі прозріли і побачили не те,

Мов лампа слідчого святе

Світило світові у вічі.

Я так любив, коли почув:

Зречешся тричі.

 

Був сад, був сон, був ніж і ніч,

Скуйовджена вогнем. Спотворених облич

Прискіпливих очей уникнути по краю,

Оглухнути від вигуків, відбитися від рук,

І я почув, як я сказав:

Не знаю.

 

Я не спинявся, я був скелею і скельцем,

Щоб видно небо, тільки п’я́тниця на серці.

Не в Місто, в п’ятницю вернутися – в’язницю.

На зустріч Світло. Неба не втечеш.

Я знав куди, коли спитав:

Куди ідеш?

 

***

Настане день. Нас зосередять на краю долини.

Гора Мегі́ддо над долиною. Долина і гора -

Лише́ залишаться від Всесвіту. Від часу - меньше дня,

Від людства - лиш чотири штурмові колони,

У кожної Архангел на чолі,

Навпроти - легіони сатани.

 

Хто чим озброєний - он той стискає камінь,

Щелепу віслюка, той - бритву, там праща́,

Змайстрована з паска́, поцуплений ланцюг (з цим я),

Ті будуть бити бітами, колотимуть ножами.

Ми всю історію чекали цю війну.

Я вірю в Бога, бачу сатану.

 

Я бачу ворога, в крові моїй киплять

Всі бувші війни, битви, бійки, сварки

Від Каїна і Авеля, Остапа та Одарки,

Ахейців і троянців, миші проти жаб

(їх Гесіод змагатися примусив)

І англобури проти франкопрусів!

 

Настане день, який коли скінчи́ться

Не стане ніччю - темрява розірвана васалами Христа,

Не стане світлом - контратака зла!

І стрій розсиплеться, пророцтво не здійсниться.

Жах в животі і смерть перед собою,

Не подолати відчаю і болю.

 

Тоді зійде́ Господь на поле бою

Вони завмруть і з ними ми,

І крила ангелів і пазурі пітьми.

 

***

Жне жнець життя, ждуть жита жорна.

Коса не ще́рбиться, кова́ль не згасить горна.

Ніч звабить білий день, i буде чорна.

Ознаки заходу залиш, забуть закони,

Зламай замок, забий змію, заве́рши змови.

Заки́ заграви i зірки запалять знову -

Тікай в паломництво, у поле, у відмову.

Час зупинився в полі між містами,

Смерть спить i уві сні торкається вустами,

Не бачить i не чує нiчого́...

Кордони проповзеш, як звільнишся обозів.

Нема майна - нема неврозів.

Вірші найкращі - ні про що.

Паломник молиться в дорозі

Дійти i впасти на порозі

Cвятині, явленої в Бозі,

В піснях прославленої, в прозі,

Що чудом збереглася, що

Засвідчує, спасає, світить,

I тисячу разів i сто

Смерть підійде i не помітить

I стане світу колесо!

 

На смерть товариша!

Останні йдуть у вічність тихою ходою,

Чілійським літом, нашою зимою.

Хто нам миліший, Че чи Піночет?

Вдягну фуражку нині, відкладу берет.

Скавчать і виють демократи і червоні,

Бо ти їх не добив на тому стадіоні.

 

***

Рік закінчи́вся без логічного або

парадоксального фіналу ніби но –

вомодна (сто останніх років) п’єса.

 

І я якоюсь течіє́ю вик-

инутий не на цвинтар, не смітни́к,

а на (нащастя) край нічного моря.

 

Як викатаний морем камінець…

(Не те) метафора розбитості: це грець-

кої шматок (бо море грецьке) вази.

 

Чи амфори. Я не люблю мета –

фори доби пивної пляшки. І то не темна ніч була

бо повний місяць (ген календаря).

 

Занадто повний! І заблизько обрій!

І ця доріжка (ну, ви знаєте), що хо́ди –

ти хочеться по криштале́вій хвилі

 

Це штучне світло висвітило все –

Це сцена! Я здогадувався! Це –

це декорація. Стіна, завіса (небо).

 

Це все було несправжнє. І ще що

Найгірше, інші швидше здо –

гадалися і знали, тільки я (тут пауза)

 

Вони казали всі так часто «Світ –

театр» і «репліки розписані на всіх».

Я думав – це метафори (з простих), а це були підозри.

 

Осколок амфори знайти (бо світла ніч)

На березі підгледіти – антич –

ні боги прибирають сцену.

 

І ти на мить не граєш, не виста –

ва йде перед очима і життя

в антракті розпочни (а ще коли!)

 

Частушка

Вночі освятили ножі,

Згадали загублене слово,

Воно провістило тобі та мені -

Армагеддон - достроково!

 

Прості механізми життя.

Воно почалось випадково,

Раптово добігло кінця.

Армагеддон - достроково!

 

Світ таки справді мара́ -

Ми бачили все помилково.

Чекати недовго лишилось, ура!

Армагеддон - достроково!

 

Ти переможець, чи я,

Кров'ю умиємось знову,

Згода нудна чи весела війна -

Армагеддон - достроково!

 

В архівах районного суду

Пасеться священна корова,

Не доганяє, дурненька, що буде -

Армагеддон - достроково!

 

Церкву обходиш, ледащо?

Бога не любиш, потворо?

Ти є причина того що

Армагеддон - достроково!

 

Зламане замкнене коло,

Кину кадильницю долу.

I впоперек протоколу -

Армагеддон - достроково!

 

Кар'єру будують i владу крадуть,

Гроші громадять i змови кнують.

Гроші i влада - полова!

Армагеддон - достроково!

 

***

Взаємодія культур - це полювання вершника на вепра. Якщо дратує метафора, зніміть вершника з сідла, поряд з вепром опустіть на чотири - матимете синтезу i дві свині.

 

Все зміниться колись - закони i кохання,

Кути трикутника та спосіб поховання.

Залишаться війна i полювання.

Це вершника на вепра полювання по полях

Порослих перелі́ском. У кущах

Пси здобич вистежать, здобудуть, заженуть

I вершник арбалетною стрілою

Затолерує зi свинею злою.

Переночує в полі до світанку.

Приб'є iкла́ під стелю замку,

А м'ясо - в кордегардію народу,

Біля вогню згадати в непогоду

I відчувати чари сходу.

 

Чужі цінності нам потрібні лише як трофеї. Iкони ми напишемо самі.

 

***

Морські піхотинці з очима римля́н,

Хрестові походи продовжили танки.

На нелегальні шляхи мусульман

Богам батальйонів бідку́ються банки.

Нафта палає, пустеля пече –

Річка історії стрімко тече.

 

Юнці бородаті з очима пророків

По черзі уходять в тротиловий вирій.

Від західних марень і східних пороків,

По вірі жорстокій і незрозумілій

Смерть пестить коханців своїх –

Вимогливих і молодих.

 

Нічні перехожі з очима в себе,

У стіну, де ми оступились і стали,

Ні сура, ні хрест небеса не несе

Стомленим свідкам посмертної слави.

Бляшанки на цвинтарі, биті пляшки́,

І душі померлих, - пташки́.

 

Нерухомість на невагомість

Же днесь у ранці коли сяде сонце

І запалають хмари, серце, запобіжник в голові

Чи на світанні ввечері, в полу́денній імлі

Тоді я все, всього себе́, всіх вас і мляве ТАК

Відкину.

Далі

Буде

НІ!

І ось така об‘ява на стовпі:

Квадратні метри поміняю на загублені хвилини,

В‘язниця не злякає мешканця могили.

Безпеку поміняю на свободу

Пенсійну перспективу на пригоду

На долю здобичі – прибуток (без доплати)

Втечу в розбійники і не піду в солдати.

Бо прокламації слід римувати просто.

Міняю демократію на Царство

Небесне. Пекло гріє та не світить.

Продам квартиру. Орендую всесвіт.

Розподіл влад віддам за отамана

Плюс виборчу кабінку, аби місця на займала,

Міняю кабінет на бункер під землею

Шукаю зірку, щоб іти за нею.

Куплю одеську митницю і крадену машину,

Сенс існування, трошечки тротилу.

На люльку проміняю жінку, як належить

Це ж ми трусили Царгород, палили Білі Вежі

Це ж ми стріляли в вікна

З куркульського обрізу,

Ви вдень над нами зверхники,

А ми вночі і знизу.

Продам комп‘ютерних примар,

Фейсбук і мережеву флору.

Придбаю квиток на літак

І ножик для різки картону.

Ласкаво просимо в революцію:

Знижки на все!

Дзвонити після обіду

Питати мене.

 

Земляний форт Тотлебена

Найкраще мріяти на контрескарпі

Земляних укріплень Лисої гори.

Лягти в траву - ловити звуки лугові:

Всих цих пташок, дзвінких комах

I вітер у низьких кущах.

Синхронно з небом перемріювати плани i примари,

Щоб накопичувались образи i хмари,

I щоб загрожували зливою чудовою, страшно́ю,

Близькою блискавкою, жертвою - тобою.

 

Нема нікого. Я єдиний захисник зарослих зеленню ровів,

Aбо нападник одинокий - заблукав, на вал забрався -

Значить захопив.

З лозиною в руці між масами землі,

Колись здійня́тої руками на вози,

Cформованої фо́ртами,

Полігоналом боронитися від вигаданих страхів.

Тінь коменданта, тіні тих, що він їх стратив

(тут вішали колись) ховаються в листві.

A вороги, яких чекали, так i не прийшли.

 

Ніхто не підступив. Тотлебен вмер. Форт застарів.

Минуло дві війни, три хвилі забудови

Гора вціліла, заросла, залога знову

Cкладається з мене́, пташок - підлеглих, хмар,

Тіне́й i мрій, i ми ревнуємо до пар

Заблудних, до дітей забіганих до дядька

Що тут пасе шість кіз за розпорядком

Вже років сто - сто п'ятдесят.

Ще всі пости стоять, десь я

Cюди поставлений вертаюсь, мов на службу,

Щоб падати в траву, а восени - в калюжу.

 

Дума про Неньку та її історичну концепцію

Олексію Костянтиновичу Толстому присвячується

(до майбутнього з‘їзду працівників освіти)

 

Колись молились сонцю,

І богом був Дніпро,

І берег мав високий,

На березі житло –

 

То глинобитна хатка

І стріха трав‘яна.

В ній мешкали слов’яни -

Родина чимала.

 

Вони були нещасні,

За звичаєм слов‘ян.

Народжувала мамка,

На гуслях батько грав.

 

Повз берег той високий,

Повз наших бідолаг

Пливли́ човни з товаром

У Греки із Варяг.

 

Терпіли цю наругу

Слов‘яни сотню літ,

Відкинув батько гуслі,

Гукнув усіх синів.

 

Один такий кораблик

Вони підстерегли,

Глибини ж ними знані,

Знайомі мілини.

 

Утоплений барига,

Поділений товар,

Уся Земля раділа,

На гуслях батько грав.

Співали хором діти,

Аж пінився Дніпро.

Наскочили варяги,

І тижня не пройшло.

 

Вони спалили хатку,

Повісили рідню,

Бо дбали торгівельну

Кому-ніка-цію.

 

І згарище ще довго

Чорніло, і кістки

Біліли. Ті хто вижив,

Хрестились у Дніпрі.

 

Відбудували хатку

Черкаси і литва,

А батько взяв бандуру

Тай думу заспівав.

 

За наших славних предків,

Потоплені човни…

Човни пливуть і далі,

А наша слава – ні.

 

І тяжко так на серці,

Що він гукнув синів,

Гукнув кумів, онуків

І все їм розповів.

 

І він сказав: гей нумо!

І він почув: авжеж!

Пливе нічийний човник,

Від долі не втечеш.

 

І не доїхав човник,

І загубився крам,

Родина знов щаслива,

А батько – отаман!

Дзвенить його бандура,

Але поляки злі

Розбили ту бандуру

Йому на голові.

 

І все питав полковник

(по тім‘ю обушок):

Куди подівся човник,

І хто спалив шинок.

 

Зламали ляхи хату,

Не стане ні на мить

Дніпро і судноплавство,

Історія біжить

 

По колу. Все вертає

До хатки на горі.

Наступну підпалили

Підступні москалі.

 

Нову валили німці,

Тоді більшовики.

А ми відбудували,

І так спливли́ віки.

 

З металобрухтом баржа

Фарватером пливе,

Під берегом рибалки.

З хатинки видно все.

 

Ось яхта пожирніше –

Начальство при блядях.

Засумували тато:

Бригада на нулях.

 

І все було етнічно,

І далі як завжди.

Трусив УБОЗ хатинку

В‘язали всіх мєнти.

 

Їм не зламати мрію.

Ми вічні. Ми такі!

Нехай летять по небу

Космічні кораблі!

 

Стоїть маленька хатка

На березі Дніпра,

А скільки з неї видно

Плавучого добра!

 

Повзучого, летючого,

Всесвітнього добра!

 

Підліткове

Мир втомлює і душить, мов тюрма.

Ми молимо своїх богів блюзнірських

Аби була війна,

Весна була. Ми встали на світанні

Побачити, що ніч пройшла остання,

Що далі буде світло, слава, сльози,

Свобода - смута, ми її князі,

Нові вожді народу ( сотні дві ),

Провісники незнаної загрози,

Ніким не передчутої біди.

 

Зо всіх бажань є насолода руйнувати,

А з іграшок - удавки та ножі,

Вимоги попередників нащадкам розкажи:

Зривати ланцюги, ламати грати.

 

Ми тут, вони - у пеклі, і між нами ностальгія,

А їхній скарб в книжковій шафі віднайшли:

Дві перемоги, катастрофи три,

Іще якась незрозуміла нам подія,

І барикада, котру довго захищали,

Чи навпаки, нарешті здобули́.

 

Подорож арго

Наприкінці століття я піді́йду до вікна

Спостерегти, що логіка спочила - почала́сь весна.

Переривання поступовості не помічають перехожі,

Переізжають авта, діти, переходячи калюжі,

Передчувають, як пове́рнуться з пітьми.

Всі боги - діти. Грають пристарілими людьми

Веселу гру. І вимагають вмерти,

Переплести кохання, страх і волю

Високого мистецтва ситуацій,

Зіткнути розгалужені сюжети,

Змінити правила, переписати вводні.

Розваги і любов розбещених дітей,

Їх ревнощі і бійки, воля, влада...

Ми - іграшки, занедбані в кутках,

Покриті порохом чекаємо роками,

Щоб олімпійські діти склали нами

Трагедії сюжет на зламаних хребтах,

Намиста нанизали нашими серцями.

 

Ясон, один із нас (занедбаний), кентавру

Трапив у навча́ння.

Хірон (потвора) - вчитель покоління,

Знавець поразками навчати переможців,

З закінчення початок ко́пати копитом.

Напівтварини - товариство надлюдей.

 

Ясон в кочівника́ навчився кочувати.

Лапіфи - потолоч, а Пелій - узурпатор,

Є царство, що здобуте мусить бути,

Як головою пробивати лба бику -

Ось сума знань потрібних юнаку.

 

І ось Іолк: народ і узурпатор.

Що ми могли їм запропонувати?

Завжди одне - свободу і себе́.

Богам потрібні подвиги й сюжет,

Народ, як за́вжди п'є своє вино,

А узурпатор попросив руно.

 

Афіна - ді́вчина бліда -

Свинцевим поглядом погляне

Крізь тебе, тихо скаже: йди!

І не можливо не піти,

Коли мета неясна стане

У небі, там де схід світає,

А над водою, мов луна,

Невнятна назва пролунає.

 

Невнятна назва, нез'ясована мета,

Недобрана команда - нахабна босота́,

Недбало побудовано незграбного човна.

Ним божевільний кормчий кермує на кормі,

Асоціальні боги панують ввисоті,

Щось море невідоме ховає в глибині,

А берег підозріло синіє вдалині.

 

Колхіда підозріло синіє вдалині.

Там у міста зруйновані в'їжджають на броні,

Там квітне вічне літо, там бережуть обряд,

Там нагла смерть приваблює бійців і немовлят,

Там висівають міни в наші животи,

Там із зубів зміїних родя́ться вороги,

Там гори, а народи ховаються між ними,

Коли тікали звідти ми вони нас не ловили,

Розрізала там брата зрадниця сестра,

Були ми молоді тоді і мали корабля.

Там весело і страшно, ми вижили тоді,

Та справжній жах почався у рідній стороні.

Хто сів, сім'ї хто здався,

Хто уряду служив,

Хто зрадив, хто продався,

Лиш кормчий під кормою жив,

Допоки корабель стояв,

А потім розламався.

Розча́вив голову шматок,

Лиш в пам'яті вспливло́

Нікому не потрібне

Те золоте руно.

 

І ось, нарешті, я ляжу на травці під деревом, під яблунею, хоча, можливо, то буде вишня, мені однаково - я розрізняю їх лише по плодах... Під абстрактне дерево ляжу я, під захід сонця і захожусь мріяти, міркувати і пригадувати, і милуватись власним сумуванням. Минуле я пофарбую для себе у теплі кольори заходу, а майбутнє буде світлим ранком, через довгу ніч. Ось вінець буття спускається на мою голову, життя забулось, бажання заспокоїлось в собі, я пливу по легких хвилях меланхолії і рефлексую на дозвіллі.

 

Війна заве́ршилась. Не чу́тно голосів.

І стало ясно, що є дві суттєві речі -

Це тепле світло і суха трава.

Фундаментальне коливання листя -

Тільки це цікаво.

Помислити шляхи проміння крізь гілки́ -

Це Світ помислити, як яблуко знайти.

Пізна́ння зла і блага - це лише яблуко,

Бог - яблуня коли лежиш під нею на землі

І крізь зелене листя,

Теплим переплетене промінням,

У небо дивишся за дві

Години до війни.

 

Дуже українське

І знову зрада.

 

Знову поряд смерть

Пасеться.

 

Десь недалеко

Камера і нари.

 

До його горла не дістати.

Омріяна війна

Вже може не початись.

Як страшно вечорами.

 

Тікаю в степ,

Під землю, в небо, в ліс,

Де дико, вогко, тепло.

 

Забути все.

Я згодом по щоденнику згадаю

Їх імена і назви

І як звуть

Мою війну.

 

Я екзистую. Тепло.

Порожнеча - вище благо.

 

Себе заховано в собі -

Розлите масло по воді.

 

Не праведник в соборі,

Грішник ближче

В бункері до Бога,

У схованці, у схроні.

 

Я встану і піду

Ходою ле́гкою, мов тінь.

Я вийду з порожнечі на дорогу,

Я віднесу їм смерть.

З грудей у них

Я вирву перемогу.

 

***

Як вичерпалось все, ми вийшли на дорогу

І збилися в загін, і самозванець-командир

Молитву спрямував неві́домому Богу

( неві́домо чи Богу ). Ми рушили не вногу,

Маленький був загін і мало ли́шилось від нього.

Йдемо́ до обрію, де, кажуть, є мета.

І де, іще не ві́домо над ким,

Очікує велична перемога.

Дорога скі́нчилась. Тепер

По нас лишається дорога,

По нас лишається тривога

І ті, що навздогін.

Привал. Рахуєш зрадників за денний перегін

І тих хто впав. І місія нічна -

Добити втомлених, поповнити ряди,

Змобілізованих проторити в мундири,

Розбити на чоти́, а чотові -

То фанатичні діти - кращі командири.

Ми вдень побачимо, що вичерпано все,

Іще до нас пробиті перепони,

Померли вороги від старості і втоми,

Не дожене погоня за порогом

І наш загін не пропаде -

Змагання сурм і стін гряде.

Неві́доме постало Богом.

 

***

Це сонце сходить. Яблуневий сад

I чорне поле ніби янгол переходить.

Почато жити ли́ше, ще не бу́ло втрат,

не бу́ло ночі наче, коли янгол переходить.

 

Був день. Був вечір. Ніч.

Все втрачено. Я згадую світанок.

Сад, сонце, поле - ли́ше це, одне.

У ніч поплаче по мені cтаренький парох

I ніби янгол поле перетне.

 

***

Зима. Зів'ялий сніг. Трамвай.

Всере́дині напружені потилиці і пальці.

Зупинка. Цвинтар.

Я вихо́джу сам з вузьких дверей.

Потилиці і пальці від'їжджають,

А я іду на цви́нтар, до людей.

До свідків вчинків,

До сучасників вождів,

Учасників боїв,

Завершених сюжетів, жертв

Жахливих, спокусливих подій,

Великих перемог,

Неперевершених поразок,

Шляхетних катастроф

Під плитами.

На плитах числа -

Ареал смертей від вибуху життя.

На стежках ген іще такі як я

Читають числа чи шукають імена.

На плитах віднайду́ть уривки мрій,

Обґрунтування для майбутніх війн.

 

Ми звідси встанем рано-вранці.

Могили будуть наші шанці.

Тут відкопаємо зітлілі прапори́

І будемо побиті батальйони

Будити звуками іржавої сурми.

Ми звідси почнемо́ атаку навмання.

Колись нас поверну́ть

На цвинтар жертв життя.

 

***

Зловісно мають місце і ростуть

І ширяться чуття, перетікають

У чорну логіку буття, куди тікають,

Звідки йдуть.

У черепі мене́ нема і близько!

Я весь навколо. Я - воронка в океані скли́зька.

Там риби, хвилі є холодної води

І шумовиння є, а в шумовинні кораблі.

У небі хмари, мов міста, а на землі

В містах вночі вогні, ніби зірки.

Я - це дерева і поля.

А в черепі - лиш смерть моя!

 

***

Всерйоз сприйня́ти вечір.

Повірити у стовбури дерев,

Де глибина і маса - темне листя -

Обґрунтування всьому.

І раптово

Прозріння пригадати призабуте

І заспокоєння після обра́з дитячих.

І о́браз парку тих рокі́в.

І знову я не розумію сенсу рухів

І вигуків і проявів життя.

Ось на плеча́х батьків дитя.

Чому це так, що їх несе повз лавку

Де я? Повторення і стежок довжина -

Це церемоніал! Я висмикнув удавку

І став на бік дерев.

На точку зору листя став,

Листва мене сховала.

Воскрес чи вмер? - подумав я

І ніч настала.

 

***

Черкащина. Перестигає виноград

Вечірнє небо невимовне,

Серце повне і п'яне́

І поле чорне

І як білий світ старе́.

 

Вмирає день. Гностичне сонце

Торкається язичницьких дерев.

Язичництво до ранку забере

У сонця монополію карати.

Ще півгодини перед тим,

Як темна мати

Постеле постіль просто неба

Нам з тобою,

А молоді - дорогу для розбою,

А трьом царям світитиме звіздою.

Холодний яр збере перед війною

Анархію безладною юрбою...

Дерева і поля, і звуки ночі, зорі видно.

І розумієш, що міста спалили необхідно.

У серпні нам прості метафори потрібні:

Ніч - мати, зорі - сестри, місяць - брат...

Черкащина. Перестигає виноград.

 

Вільгельм Тель

Як витончено просто - влучний постріл,

Стрибок стріли крізь білий простір

З гори в долину. В яблуко чи в око?

Стріла, туман, рухома ціль -

Все визначено й просто,

Що націю рождає влучний постріл.

Свобода - простір. Перемога - постріл.

Лоб, яблуко i ворог на коні,

Та ще живий терор i правда на землі.

Стріла б‘є ціль - вражаюча краса.

Майбутнє наше - схована стріла.

 

***

В цій голові сиджу́ я

І іноді здається,

Що я - частина тіла,

Або воно - моя.

Мені думки влітають

І іноді здається,

Що вигадав їх я.

Там хтось сидить поза́ду,

Сміється до упаду,

Чекаючи яку

Дурницю учворю.

Наступну дасть ідею,

Все з посмішкою злею,

А сам спостерігає,

Як я радію з неї,

Як я ношуся з нею,

Як я вожуся з нею,

Про нею як кричу,

Б'юсь в стінку головою

У ко́трій я сиджу́.

 

***

Шлунко́ва виразка чи логіка жіноча,

Нудота - демократія, чи правий боковий,

Чи лівий берег - сірий i плаский,

З потворного гидке́ надибати захоче.

А правий берег - то горби святі,

Там сині тіні, сині душі в глибині,

Там білим пофарбовані руїни,

Ні, правий берег - це не те що лівий.

I прагнеш правого, на лівому прилігши у води,

Через Дніпро зруйновані мости,

Потонуть спогади i берег у воді,

Лиш небо все висі́тиме над нами,

З жорстоким сонцем i плавучими містами -

Яскраво-білими руїнами в порожній синиві.

Їх теж потопить темрява, щоб снитися собі

Холодними, нахабними зірками.

 

***

Екзистуючи зовнішнє спостереження, позбався відчуття втрати часу. Досвід очікування є необхідною складовою ваги, яку треба накопичити за життя, щоб знести з собою в могилу.

 

Все спостережено

І в спостереженнях враховані повтори.

Заздалегідь обрізані стволи,

Переспоряджені патрони.

Розбити лампочку і довгих сто хвилин

В під’їзді дочекатися потвори.

Нарешті шурхіт шин і від машини кроки.

Його просили - він не відповів.

Так бий в живіт з обох стволів,

Дасть Бог втечеш.

Пере́йдуть дні, пере́йдуть ро́ки.

Десь накопичиться вага.

В лице подихає стара,

Застереже: ти теж

Колись увечері непевною ходою

До темного під‘їзду увійде́ш.

 

***

Відкритий простір перебігти,

Обережно доторкатись небезпеки,

Зіграти страхом - віднайти шляхетне,

Втекти, щоб наздогнати, вбити смерть,

Цінити не́нависть, нена́видіти те,

Що є наприкінці, крізь грати у віконці.

Не є вином облишене на дні,

Лиш те, що переповнює,

Пролите через вінце.

 

***

Набридла лопата.

Лежу на стернині,

Нехай соломи́ни

Сухі мені колють хребта,

А сонце привабили

Колір i форми шляхетні

Мого живота.

Раніше щось бу́ло,

А швидше що й ні.

Чудово навколо,

А ліпше в мені.

Майбутнє мене стереже

З водою холодною щоби

На голову лису налити,

З гатилом жахливо важким,

Щоб в потилицю рідну гатити.

Та все це в єдиний,

Тягучий плювок я зберу

I на́бiк, глави не здійнявши,

До біса пошлю!

Ось сонце висить

Над моїм животом,

Ніс в небо уперся,

Ліворуч лопата,

Праворуч чудовий кавун.

Плюю я на все.

Стернина неспішно i тихо мене́

До синього неба несе.

 

Порожнеча

Було i буде: вершник на шляху́.

Тяжкі тисячоліття позаду́. Все позаду́.

Попе́реду порожньо. Лиш в порожнечi ши́ряє ідея

Про вершника на довгому шляху́.

Iдею вершника міркуй порожніми ночами,

Вдивляйся в порожнечу до нестями,

I очі не помиляться в шляху́

Через міста, що треба підкорити,

Крізь армії, які перемогти,

Через моря, які перепливсти́,

Є тисячі вершин, готових відступити.

Для тебе порожнечі вже нема,

Там армії, ліси, міста, моря.

Сприйня́ти вершника споро́жнiла душа.

Душа - для вершника, а тіло - для сідла.

Стрибок в сідло, нагайкою коня,

На пояс шаблю i каламаря,

Геть всі із-під копит, бо порожнеча -

Єдина нині по́друга твоя.

Згоряє дім i швидко мре рідня,

I жінці зраджуєш зі справою здійснити

Iдею вершника на довгому шляху.

"Надовго прощавай, я до походу йду

Міста перетворити в порожнечу,

Пожежами затьмарити зiрки́".

Злітають в небо списані листки,

Вмирають вороги i друзі не потрібні

Коли твій мозок наростав навкруг ідеї

Про вершника на довгому шляху.

Початок чи кінець? I де ти є, доречі?

За тебе хто веде твою війну?

Руїна все. Лиш вітер в порожнечі -

Iдея вершника на довгому шляху.

 

Диванія

Диван i я.

Iснує стеля

I меланхо́лія моя

Мiж мною, стелею, диваном.

 

Стіна. Картина: степ за склом,

На обрії козак,

Дві хмарки ввисоті над козаком...

Диван i стеля. Сіре за вікном.

Це все що є.

Чого нема - за склом:

Степ, сонце i козак...

Для чого я

По цей бік скла?

Так, стати задом до вікна,

Схилити голову, напружить м'язи шиї,

Розбіг, в скло головою БАХ!

Короткий термін темряви.

Вдаряє сонце по примружених очах.

Степ. Трави колють ноги.

Бігом до обрію,

Де майже зник козак.

 

Навіщо, друже дурню,

Стоїш ти перед склом

I все ще не біжиш

По степу босоні́ж

Услід за козаком?

 

Вперед, до перемоги розвинутого феодалізму!

Наш час настане ще,

Сто з'їдеться шляхетних,

Зiйде́ старши́на iз глибин портретiв темних,

Переступаючи червону бронзу рами,

Неда́рма малярі їх малювали.

 

В музеях трісне скло

Над зброєю старою,

Рукав'я радісно торкнеться

Ще не відвиклої долоні,

Заграє зголодніле лезо,

Iржа осиплеться з меча,

А шаблі досконалий вигин

Спітнілий вигин шиї до плеча

Геометрично тонко перетне.

Тебе шмагатимуть, стрілятимуть мене.

 

Сто з'їдуться, палатимуть міста.

Бандура, бубон i сопілка -

Там буде музика проста,

Там буде бійка. В поєдинках

На піки надягатимуть серця.

Летітиме розкішне полювання.

Жупанів блиск i сяйво хоругов,

Настане час відплат i перемог,

Смерть святкуватиме. Потреби

В металі гострому зростуть,

А ціни на життя впадуть.

 

I знову панувати будуть козаки,

А свинопаси стануть пасти свині.

Ти чуєш звук далекої сурми?

Пожежі бачиш відблиски бліді?

На мить прокинься, повернися на живіт.

Молись, холопе, щоби сон твій не відбувся:

Пан від'їздив на триста літ,

I ось він повернувся...

 

***

Я люблю життя, як вдалий жарт, як сентенцiю, як красивий удар. Я помиратиму з цікавістю до процесу.

 

Церкви́ - бабка́м, а ви

Моліться на дорогах

Так: я вірую в дорогу.

Хай будуть втрати позаду́,

А здобич попере́ду.

Я вірую в усе, що попере́ду.

Я вірую, що вже не поверну,

Що, вiдлежу́ся трохи на узбіччі

I зализавши рани поповзу

До обрію. Коли дорога впреться в обрій,

Полізу в небо, бо давно

Мене приваблювали хмари.

Нехай не будуть більше нари

Ні загратоване вікно.

Зiрки́ примушу перемогу провістити,

Під прикриттям птахів кордони перетну,

Спокусі спокою птахів не спокусити,

Я вірую у зброю та війну.

Я обійду по хмарах скрізь

I падаючи з неба крізь

Холодну вранішню вологу

Хай голову розі́б'ю об дорогу.

 

Я вірю, що життя іще полюбить мене. А тоді, я не роздратую смерть страхом.

 

***

Я народився, а на небі не з'явилося відзнак,

Ніхто не чув, щоб янголи сурмили.

Я в першій думці всесвіт осягнув,

А він не впав в себе́.

Я в другій зрозумів, що все не те.

Ти не почув, як я заговорив

I порожнеча там була, куди я бив.

Я батальйон украв i рушив на війну,

Хотів я ворогів перемогти -

Ніхто не захотів, чи я не зміг знайти.

Тоді я вмер, й надалі cтало так:

Хто б не родився - не з'являлося відзнак

 

***

Блакитно-сіре небо з висоти

П'є стиглі очі i калюжі повні.

Cпоку́шує до втечі крізь дроти

Протягнуті між стіни сіро-жовті.

 

В Небесне Царство віриш навесні,

В можливість втечі.

Втекти, щоб повернутись на коні.

Сім’ю i речі

Полишити. Спасіння згодом через каяття,

А зараз через втечу.

А за Житомиром, можливо, є життя,

Ви не повірите, а я не заперечу.

Я годен вірити всьому́: у солов'я,

Що нібито співає, як не передати,

Що трави зі́йдуть, що за містом є поля,

А в них солдати

Воскреснуть квітами колись -

Косі пожива.

На світі сталася весна,

I все можливо.

 

***

Не треба дошукуватися глибин сенсу, там порожнеча. Але й порожнеча одразу заповнюється для нас сенсом. Коли чернець захотів надати глибшого сенсу дніпровським кручам, він викопав печеру - утворив порожнечу. Відтоді ті кручі святі.

 

Коли чернець - аматор порожнечі -

У кручі викопав печеру, хто б вгадав

В нас - ви́повнення сенсів,

В них - предтечів.

 

Ми виповнили сенси, тісно нам,

Печери переповнені кістка́ми,

Завалені землею та смiття́м.

 

Я йду над берегом, я маю порожнечу в голові,

У животі я маю порожнечу.

Шукаю кручу я

Iз шухлею та заступом на пле́чах.

 

На третю книгу царств

Гора Карме́ль. На францисканський кляштор,

На дах два шекелі кошту́є краєвид.

Сюди б гармату - панувати над ландшафтом.

Все гарно видно - Бог артилерист,

А я його шукаю, я - турист.

Прочан отари розстріляти б чудесами,

Тут був пророк, піду його слідами

З гори в пустелю. Відчай. Торжество.

Жорстокі сумніви наповнюють ніщо.

На скелях янголи, під ними змії.

Ось сильний вітер перекотить хвилі

Піску. Суглоби вирве. Не у вітрі Бог.

I землетрус розколе землю!

Вібраціям, як Богу вне́млю

I не почую: ні - не Бог.

I виникне вогонь, i спалить небо,

I очі витечуть, вглядаючись дарма -

Не сонце Бог i не пітьма.

I все заве́ршиться, не колихнеться волос.

I ось тоді почую голос.

Пронизливої тиші спуститься полог.

Пронизливої тиші голос -

В ньому Бог

 

Розкопки могили доби бронзи

Ми вскрили поховання. Перше з десяти.

Пiдня́ли стелу, зламану вагою

Тисячоліть, щоб їх торкатися рукою,

Крихких кiсто́к торкатися, скрести

Ножем, доки земля не пересохла,

Допоки глина жовта i червона охра.

Вапняк, земля, кiстки́, суглинок, охра -

На цих одвiчних символах нога моя стояла

I cонце - символ себе i всього́ -

Всі дні пекло́, i символ вічності - вода -

Не рятувала.

Все позначали знаки, з нами був

Святий отець, він нас полишив попри необхідність.

Що він уніс собою - дух чи милість

Господню? А метафора його - блакитне небо-

Вкрилось хмарами - думка́ми,

Плавучими примарами над нами,

Щоб ними сенс перебирати без кінця

Розритої могили i від'їзду панотця́,

Гри символів загубленої міри.

А з неба падав дощ,

В який ніхто не вірив.

 

I хмари били блискавками степ,

Все ближче, все гучніш громи гриміли,

Це ми були́ мішенню у могили.

I стало ясно, що існує Бог,

У небі є душа, у ямі таємниця -

Ні розгадати, ні згадати, ні зректися,

Ні відірвати погляду, тікаючи додому,

Коли краса i страх єднаються в одному.

 

Розкопки половецького поховання

Раптовий біль коли тверда стріла броню зламала,

До неба ніби полетів, а вдарився землею.

Бій, біль, обряд жало́бний, плач жіночий, поховання...

Мов хмари попливли́ над насипом роки́,

Віки побігли мов вовки́.

Вовки в сухій траві - народи.

Між ними війни - гризуни,

Птахи гніздяться на могилі,

Зітлілий лицар в глибині,

При ньому шабля зіржаві́ла,

Сідло та згорнута броня.

Таємно в глибині i тихо

В могилах цих живе душа -

Вiдти́нок бою, біль, обряд,

Політ стріли, пробіг коня,

Нестримність стрімкості стрибка

I смак пожежі...

Нащадки ворогів розкопують могилу

Забрати череп i кiстки́,

Кераміку, шматки металу

В нові́ мiста, свої часи,

А заразо́м перенести́

Шматки життя, фрагменти смерті,

Пожежі та жадо́бу до війни

I шаблею у дар по голові,

Дух давнього i дикого обряду...

 

Як є бажання віднайти собі чуму,

Копайте, науковці до упаду -

Могил багато в нашому степу!

 

***

"Світ - це сон Будди. Але він колись прокинеться."

 

Вам снився Будда? Ви йому наснились.

Я був у цьому сні. Іще була вода,

Вінок гадання пущений на милість

Ріки. I нас несла́ вона,

I я молився, щоб не зупинились,

Щоб снився сон, торкалася рука

I берегів Бог поберіг сонливість.

 

Прокинетеся ви у мене на плечі,

Прошепчете тихенько: тихше, не кричи -

Розбудиш Будду i не буде снів, ні нас вночі,

Не буде ночі, тихше, не кричи.

 

Прокинусь я. Ні Будди, ні тебе́.

Зблякає ніч. Ти сном була, тепер ніде.

Бо Будда - казка східна, сон.

Схід бреше все, i я не вірю в Будду -

Кажу я пошепки тобі,

Бо він прокинеться - i нас не буде.

 

***

Я бачив поле.

Білий дим здіймався в гору,

В біле небо.

Це горіли листя i трава.

I це було найголовніше,

А не я.

 

Повільно тліло, мов трава,

Моє життя. I наближалось небо.

I воно було прекрасне,

Не земля

 

***

Час дотече домовленої дати

I хтось тодi прийде́ забрати

Давно прострочений боржок.

Коли не маєш як віддати

Ти в нього вистріли, дружок.

 

Часи сумні. Опісля бою

Вітатимуть не орденом. Тюрмою.

I прокурор попросить строк,

Тоді несхибною рукою

Ти в нього вистріли, синок.

 

Смерть поряд, пані величава,

Єдина, кому ти по справжньому цікавий,

Це буде куля, СНIД, або ковток

Отруєної кави. Смерть лукава,

Але ти в неї вистріли, синок.

 

Тренуй удар, а мозок не насилуй.

Відомо все,( вік філософії похилий)

Що Бог один, а Мухамма́д - пророк.

Світ неосяжний i незрозумілий.

Ти в нього вистріли, синок.

 

Стріляй сміливо, жодному герою

Не перейти кривавою стопою

До раю затонки́й місток.

Побачиш ворогів ще більше, ніж набоїв.

Тоді ти в себе вистріли, синок.

 

Війна в Придністров'ї

З собою пашпорт, ніж тупий i гепнути дверима.

Залишити їм жах казенних коридорів,

Важку любов батьків, п'ястук дільничого,

Районних прокурорів,

У волю увійти, зробивши крок з перону

В спітнілу ти́сняву загального вагону.

Мороки по штабах в Тирасполі два дні,

Вважай знайшов собі притулок на війні.

 

В заквітчаних садах

Іде війна неквапна, мов життя

В забутому селі,

Де бруствер, мов паркан,

Землянки - бліндажі,

Селяни - вояки в камуфляжі

Стріляють в сад неквапно

I одержують із саду.

Лиш іноді заводяться вночі,

Тоді повітря переповнене залізом,

Яке колись зупиниться в тобі.

Життя бринить, мов звук басо́вої струни

I вперше молишся,

Аби чиясь рука струни торкалась знову.

Війна в саду - тут є щось підставове.

 

Смерть присутня i тихо дихає в лице.

 

Коли тебе з позицій змінять

Й до міста повезуть помитись до пуття

Підеш по вулицях іще не взятих ворогами

I зрозумієш, що є три підстави у буття:

Смерть, зброя i жінки з засмаглими ногами.

 

***

На нас чекають наші кораблі

Минуле ми лиши́ли на землі

На березі в огнях. На саморобних вівтарях

Жертовних агнців ритуальне вбивство.

По нутрощах тварин вгадаєм план

Полу́денних країн,

Де хрест відновить наш загін

I Ієрусалимське королівство.

 

Чевоний хрест i золоте теля,

Під них схилялися полу́денні країни,

Жертовних моряків очікують моря,

Небесні янголи i підлі сарацини.

 

Жертовні кораблі несуть нас на загибель,

По наших нутрощах гадати будуть риби

Яка хвороба нас гнала на південь,

Жорстокий ритуал: закінчення - загибель.

I вже тоді по нутрощах риби́н

Своє гадати стане сарацин.

 

***

Книжки - це міни підкладені під наступні покоління.

 

По RAF наступне покоління - ми

Училися читати,

Коли вони навчалися стріляти.

Перетривати. Лампа. Ось вікно.

Зимовий день i вечір під Різдво.

Книжки́ i вічний кіт лежить тихце́м -

Пухнаста революція кільцем.

Цьому нема початку, ні кінця,

Лиш середи́на - книжка, кіт i я.

I ми уже стріляєм i в тюрмі

Нас ждуть, нас мало i наступим ми

На плити дворика розстрільного. Тоді

У суддів наших підростають дітлахи,

Уже читають міни наших книг,

Ви скоро будете виловлювати їх.

 

***

Війна триває, але є такий глибокий тил, де ніхто не знає, щоіснує фронт.

 

Крізь краєвиди сосен i берез

По призабутій колiї́ йти тилом,

Щоб рейки познайомити з тротилом

З терористичним умислом чи без.

 

Весінній ліс - холодні кольори,

Ознаки міста в лісі передмістя

Ось краплі крові на торішнім листі-

Передчуття минулої війни.

 

Хтось різав руку клястися на вірність

Ідеям осені чи напрямку стрільби.

Пориви гідності - у проміжках ганьби,

Блідого сонця прохолодна милість.

 

Я намічаю рубежі, мандруючи поліссям,

Я обираю цілі де гуляю містом,

В наплечнику протипіхотна міна,

Передчуття війни - війни причина.

 

Віталію Запорожцю з Семиполок

Дробовика батькі́вського і дідового гніву

І пошесть повеней-повстань на панську ниву

Прокляття пращурів пригнічених трьома

Століттями покор, поразок-різок -

Все у стволи впихнути (хай тюрма!)

На смерть приречене життя – ніщо не ризик.

 

Два постріли лунають посере́дині села,

Там, де генделик, старосвітська сценка:

Майор міліції упав. Кривава змійка

повзе асфальтом. Все. "Швидка не довезла́".

 

Село невротизує зле УБОЗ

Облава вдала. Знайдено підоз-

рю-ва-но-го. З ним - що служило за

Знаряддя злочину. На знак здолання зла

Триває урочиста літургі́я протоколів,

Сім таїнств допитів-тортур, під хор прокльонів

Відновлення законності – тано́к

Навколо ідола, що прагне бути Бог.

На хаті обшук – хтивий ритуал.

Разок побув людиною

В ту мить, коли стріляв.

 

***

Вербу́ забув, ліг під оливою і слухаю цикад.

Буряк відкинув геть, згадав за виноград,

Згадав Апулію, тирана Акваві́ва.

Він ображав селян, напав на сарацина.

 

Вони його клянуть вже років як із триста,

На нього скаржаться довірливим туристам,

Я б їм сказав, та не в моєму віці,

Ганьблять феодалізм невдячні апулійці.

 

Прозорих прагну хвиль у стародавніх стін,

Натхненного каміння де сонце крає тінь.

Романське поголів‘я окрилених потвор

Кусає капітелі крадених колон.

 

Там синя ніч і особливе світло

Приховує свою святиню кріпта,

Кути фортець загрожують загиблим ворогам,

Церкви чекають на померлих вірних.

«Не нам хвала Господь»,.. тепер уже не нам.

Твоє ім‘я – луна у надвечір‘ї.

Торкнутися реліквій, підійти до вівтаря

І звично помолитися, і знати – звичка бреше

І раптом уриваються слова –

Мою молитву чують Небеса. Уперше.

 

***

Найлегший спосіб запам’ятати - заримувати. Тому коли я захотів утримати в пам’яті логіку європейської історії, то написав поему

Друге тисячоліття

(конспект)

"Природу необхідно трактувати науково.

Про історію треба писати вірші."

Освальд Шпенглер

 

По десяти століттях по Христі

Чекали суду стра́шного судді.

Знецінювалось золото, покаялись царі,

З каміння інде сипались дощі,

Кривава проявлялася роса,

Знаме́ння свідчили, палали небеса.

 

І раптом розвидні́ло. Стала ніч.

Неповний місяць з восьмикутною зорею.

Христос помилував

І вдруге не прийшов з дружиною своєю.

Прийшли сельджуки,

Як ковадло, що тяжіє над землею.

Століття одина́дцяте являється з імли

Із посохом паломництва в руці.

Він не прийшов, до Нього ми пішли.

 

Нормани забирали острови,

Погрожував і плакав імператор,

Загинув Сід і знов з’явився раптом

В останньому бою. І ми перемогли.

 

Світ скинув рубища і одягнувся в біле

Церква́ми конгрегації Клюні́.

Святий Іаків виступав на білому коні

І черепашку кожен ніс собі в оселю.

Там білі шили нам плащі,

Коли Петро Пустельник проповідував пустелю.

 

Інвеститура, докази Ансельма, підступні греки -

Все забулось в Оверні́.

"Я хочу!" - Бог сказав мені.

Народи сунули землею

Апостолів, а голови царів

Скидали греки їм зі стін Нікеї.

 

Сумнівні мощі сховані в руків’я

Мечів паломників. І марилися їм

Поганське золото і кров Христова,

Антіохі́я, Ієрусалим!

 

"Самарійських емірів Готфрід Бульонський приймав сидячи на торбі напханій соломою. На їхнє прохання, він одним ударом відрубав голову живому верблюду. Ті були вражені."

 

Ритм контрфорсів вигадав Сугерій.

Поліфоні́́́я псальм - то плетиво нервюр.

Розквітли вікна, розказали двері

Відлиту Біблію і я не відірву

Сумно́го погляду від цих царів і ле́вів.

 

З мале́ньким королем залізними рядами

Ідемо́ через палаючі поля.

Дванадцяте століття грає нами,

В осяянні і славі понад небесами

Христос як імператор, Христос як немовля.

 

Старі́́є Світ - жалілись молоді

Святі володарям, жорстоким, наче дітям.

Підно́сили церкви нові́,

Громадили скарби, мов кольорові квіти,

Пресвітер Іоан писав листи

І довгі розповсюдились щити.

 

Підніжжя Голгофи - гроби королів.

Щорічно війна об’являється дзвоном.

Є вірність вождям і священним законам,

І старець кнує на Ліванській горі.

 

Та Фрідріх не вийде з гірсько́го потоку

І Річард до Міста лиш день не дійде́,

Лиш саван собі Саладін забере,

А греки багатші, ніж мариться оку.

 

В облозі Акри Госпіталь і Храм.

 

В степах далеких Темучжін несе колодку,

Перш ніж її надати нам.

І мало вольності містам,

І мало млосності серцям.

 

" В третю ніч Ізольда побачила уві сні, ніби вона тримає на колінах голову вепра, яка бруднить її сукню кров’ю.

І тоді вона зрозуміла, що більше не побачить свого друга живим."

 

Веж Царгорода плем’я писарят

І імператорів - убивць не в силі боронити.

Старий Енрі́ке наказав на берегах

Сімсот чудес стягнути стінобитних,

Стверди́ти істину у вуличних боях,

Щоб золото і мощі на коня́х,

Венеціанських кораблях заледве унести,

Імперію ділити на шматки

І привілеї дожа - червоні чобітки.

І то не ле́гка здобич і не важка́ війна,

Неділя Вербна весело святкована була.

 

Альберт Великий вивчив Сіцилійського бика,

Щоб Стагіріт підпер готичного Христа.

Рим всіх підозрював, Прованс кохав,

а Домінік жаринки роздував.

Святий Франциск тягав своє лахміття.

І це було тринадцяте століття.

 

Гніти́ли п’ять скорбот: татари, греки,

Ще хорезмійці на Святій землі,

Єретики́ та Фрідріх дру́гий на коні -

Антихриста предтеча чи навіки

Незмінності вершитель, цар кінця.

Комуни знахабні́ли, тільки діти

Бажали вмерти за Святі місця.

І Патріарх втонув на кораблі

 

Тоді коли вмирали всі,

Коли здали Птолемаї́ду,

Останню на Святій землі

Святий король не зміг спасти.

Король красивий фальшував монету.

Так надійшли сумні часи.

 

Орда завжди обходить лівий фланг.

Пожежі, пе́репис, податки, шостий ранг

Китайського чиновника за ханською спиною.

Лише́ ножем надряпані слова

На стінах вицвілих під сонцем і водою

З усьо́го що було́ перед ордою.

 

"Добрий граф Суасонський під час сутички весь час жартував і казав мені: Сенешаль, змусимо вити цих собак! І клянуся капелюхом Господа (це була його улюблена лайка) ми ще розповідатимемо, ви та я, про це діло в кімнатах наших дам!"

 

В ім’я́ Господнє і примноження прибутку,

За королів багатші, прозорли́віші за пап,

Міняють Медичі монети, мітки мап,

Розписки боргові від чергово́го принця

На мрію містика про Світ, який постав

Від молито́в і дотику мізинця.

 

Так Жак-простак закинув гак,

Там калаталом Том забив забрало,

Там помста та підпал, бо хто був пан

Коли Адам орав, а Єва пряла?

 

Сторіччя чотирна́дцяте. Межи́час. Смута.

І жити весело, якби ж то не чума.

Гуляє воля, аби тільки не тюрма.

Була би перемога, якби не татарва,

А з півночі - литва.

 

Розсипалися шпори і нова́

Дитина народилася в обозі.

За батька - лучник,

Він пропав в облозі.

Війна столітня - мати молода.

Сім’я - фаланга, схизма - школа,

Червоно-синя шапочка, гузиця гола.

 

Доволі спритний хлопчик, щоб втекти

В майбутнє темне, оминувши ліс

Із шибениць придушених бунті́в,

Коліс колесувань. Уникнути вогнів,

Що мусульманами запалюються в морі

У засідку заводити лохі́в,

Лиши́тися живим на Косовому полі,

Як весело трусити лихварів!

"І нехай багатішають ті, хто розбійничає собі в задоволення".

 

"Тоді англійців називали п’яничками хвостатими, французів - пихатими мазунчиками, німців - неотесаними розпусниками, норманців - дурними хвальками, пуатьєвінців - зрадниками й пройдисвітами, бургундців - брутальними дурнями, ломбардців - порочними й скаредними боягузами, римлян - підлими брехунами, сицилійців - жорстокими тиранами, брабантців - божевільними горлорізами, фламандців - жирними ненажерами, після чого від образ часто переходили до бійки."

 

Таємні голоси шепочуть трансцендентне.

Стикаються вози - шикуються в каре.

Нові́ міхи, хіба вино старе́.

Найкращих спалять. Бачив я (а ви не вірте),

Що їхні душі - дим легки́й.

Коли тіла горять - дим чорний і масни́й.

А голоси нашіптують. Мовчать.

Там Жи́жки сліпота, а тут жіноча стать

Бентежать трибунал, та жорна мелють

Перетирають істину на золото і землю.

Кат плакав і казав як поклика́ється прокляття.

Блаженні божевільні. Та п‘ятнадцяте століття.

 

Босфор долають Амурат і юний Магомет,

Смертельновтомлену імперію рвуть зграєю-юрбою.

Останній імператор зі стіни спускається до бою.

І тіла не знайду́ть і Царгорода слави.

З Айя Софії муедзін волає.

І в Грецію вгризаються османи.

 

Великих вішали - підно́сили величність

Троянди в Англії.

В Італії - отруєна античність.

Платона слухали.

Тонки́м кинджалом доріза́ли під ключиці.

Оспівували підлість, малювали вічність.

За Море Мороку попли́ли кораблі,

Ми рушили навколо сонця на Землі.

 

"Добрий король Рене навіть не дав собі праці боротися з королем французьким. Коли йому повідомили, що Людовік ХІ захопив його Анжу, він не вимовив жодного гіркого слова й намалював красиву сіру куріпку."

 

Шістнадцяте століття переповнене життям.

Гвадалквівір його виносив в море,

За Море Мороку, за золотом і болем

У трюмах переповнених життям -

Гранади та Кастилії сміття́м.

 

І ми пройшли небачені ліси,

Небачені столиці зруйнували.

Нові́ провінції - перлини слави,

А на місцях майбутніх міст поставили хрести.

Залізом золото взяли́, намалювали

На давніх картах інші береги.

 

А вдома цісар з королем змагались за Мілан.

Шляхетні юнаки гострили чінквіде́а.

Ще був живий до смерті де Шабанн,

Що вразило піхоту. Вистачало

Німецьких найманців жорстокості жінкам

І влади диктувати королям.

 

Життя - це праця. Свято - не життя.

Є визначеність і нема обряду,

Є Кальвін і немає ладу.

Світ вибухнув, Лойола ногу поламав,

Відродження скінчи́лося підвалом,

Антверпен переповнився товаром,

Крізь зуби цикав Лютер жалом,

Як на церковні двері тези прибивав.

 

Іде дорогою ландскнехт чи комунерос.

Двуручний меч чи алебарда на плечі.

Війна закінчена (невдало почали́).

Кати збирають жни́ва по війні,

Мов жито вижинають по весні,

Убивці переховують ножі,

Висітимуть усі бунтівники,

А кораблі лежатимуть на дні.

 

На царгородськім ринку відкоркують бочку

І Байда питиме меди та горіло́чку

І не захоче царську до́чку.

Століття пролетять веселі та сумні,

Іду дорогою. Гранатомет тягаю на ремні.

 

"Якось я виїхав у поле і почекав обозу. Переді мною пробігла зграя голодних вовків. Бог поміч, добрі товариші - сказав я їм - ви відправляєтеся за тим самим, що і я! і це здалося мені щасливою ознакою."

 

Рейта́ри, кирасири, полковники, князі,

Вусаті командири, єпископи, мурзи́.

Сімнадцяте століття, війна тридцятилітня,

Ткала́ мануфактура, сміявся карнавал,

Володарі блудили, народами водили

Кохання, пограбунок та церемоніал.

 

Версаль вражав і Франція брала́

Багатство, славу і в усьому першу роль.

Зірки́ - міністри, сонцем був король,

А хмарою Бастилія була́.

 

Голландія жиріла, як Рубенс малював,

Іспанія старі́ла, тяжів Ескоріал.

Король трима́в труну мов шафу

І канцелярію - душити тих хто не згорів,

І замість крові - жовч, і королеву сам стеріг.

"Мадам, сьогодні вітер. Я вбив шістьох вовкі́в" -

Він їй писав у склеп Ескоріала.

Вона хворіла, а Іспанія вмирала.

 

Ієзуїти змовились і посилали вбивць.

Війна зламала Чехію під Білою горою,

Німеччину сплюндровано війною,

Мансфе́льд, коли вмирав, просив поставити на ноги,

Густа́в-Адо́льф годину не дожив до перемоги,

А Валенштайн прокинувся, почувши кроки за дверима.

Життя не вічне, може й смерть мінлива -

Про це він міг подумати тоді.

Драгуни протазанами його прибили до стіни.

 

Чотири ра́зи вдарив Равальяк.

Один раз кат, і голову піднявши за волосся,

Сказав: ось зради голова, не короля.

Війська дискутували ковенант,

А сутички перепинялися псалма́ми,

І розгортались на зане́дбаних полях

Полки святих з залізними боками.

Щоранку, помолившись, Кромвель брався за сокиру.

Фрондерствувала Франція, казакувала Україна,

Бої у Лісабоні, у Голландії штатгальтерсво злеті́ло,

Сім революцій в сорокових, щоб гузно́ не зажиріло.

Палермо повставало, Неаполь бунтував,

Картезій мислив - отже існував.

 

А я тоді лежав, підперши голову рукою,

Там де Південний Буг зливає води з Бакшало́ю,

Під небом з хмарами і сонцем, у степу

І пісеньку складав веселу, не сумну

Про те як Дорошенко попере́ду,

А Сагайдачний позаду́.

 

"Прінн був відданий до королівського суду, його присудили до величезної пені, йому на майдані відрізали вуха, і він вигукнув: Хай живе король! У тюрмі він наказав пришити їх собі і вони знову виросли. Через три роки їх знову відрізали."

 

Версаль вважав, що Піринеїв вже нема.

Надірвала́ся Франція війною.

"Іспанська спадщина" бодай згоріла, не була,

Але ж була розкішною метою.

(Війна за "спадщину" - була цікавою війною).

Мину́ла велич, і життя надії не лиши́ло,

Впівроку смерть найближчих забрала́,

І пристарі́ле Сонце більше не світило.

 

Юнак століття вісімнадцяте почав

Не гірше, ніж його заве́ршив згодом

Юний генерал.

Мале́нька армія Європою бродила,

Творила перемоги, мов картини.

Війна заплакала, як Карл упав,

Кінець комедії - зітхнув капрал -

Ходім обідати!

Покінчено з тріумфами

І бідами.

 

Хотіла Англія підне́стись векселями,

Європи рівновагу мірять власними вагами.

Та панувала Франція, велика чи слабка́,

Кохання експортом і голими цицька́ми,

І ле́гкістю, і склянкою вина.

Романтика на ринку. Всі потребува́ли

Трактатів, ніж англійського сукна.

 

У Вінздорі - інтриги, у парламенті - дебати.

Підсиджували Францію, проспали Штати.

На що вже Вашингтон, і той, бач, генерал!

Французи не забу́ли Англії Канади,

Ну хто ж таке передбачав!

 

Палити залпами і швидко заряджати,

Спокійно рухатись, спокійно умирати,

Все в повній тиші - тактики основа.

Сталевий шомпол, кавалерія готова

Трима́ти стрій і так атакувати.

Червоно-сині регіменти, нарізні́ гармати.

Складна стратегія, підступні змови,

Старі династії, нові́ закони.

Перевдягання, ро́звідка, таємні документи,

Англійське золото, філософи студенти,

Розподіл Польщі, флот, колонії, торгівля,

Концерт для Альта, рококо будівля,

Перуки пудрені, капе́рів капітан...

Аж раптом шапками марсельських каторжан

Накрились голови і в моду увійшли

Три слова і подовжені штани.

І все заве́ршилось, і почало́ся знову,

І тиральєрка - тактики основа.

 

Буржуазія працювала проти се́бе,

В салонах рівність винайшли князі́,

Проти Престолу при дворах написані книжки́,

Законники хотіли беззаконня,

Жінки́ бажали довгої війни,

Чоловіки хотіли з голоду вмирати,

А вулиці - впиратись в барикади.

 

Ти - іноземець, спекулянт, аристократ.

Є трибунал, а на майдані - гільйотина.

Умийся кров‘ю, емігрант, тварина.

Комуна, клуби, секції, гора,

Озброєний народ, весь світ - мішені.

Іду Європою, уже не адвокат,

А комісар Конвенту, з пістолетами в кишенях!

 

Та Пітт не спить! потреби оборони

Та постачання військ, і революції мара́

Перетікла із секцій в батальйони.

В болоті утопилася гора.

І вже не повставали міліони,

Постав гарматним громом Бонапарт,

Як зосередження вогню, маневр, удар.

 

"Коли один з присяжних засумнівався, інший спитав його: хто корисніший для республіки - Дантон чи Робесп‘єр?

- корисніший Робесп‘єр.

- у такому разі, треба гільйотинувати Дантона."

 

Всі перемоги здобуваються ногами, не руками.

Мундири сині - сірі (припорошені полями)

На вулицях столиць розбитих коаліцій.

У ранцях здобич, на багнетах м‘ясо і хліби,

І дев‘ятнадцяте століття настромили, і несли́,

І ки́дали чужим царям і міліонам (селюкам),

І стільки слави груди не вміщали,

І світ капральчик величі навчав,

Народжувались нації, а він їх повивав.

 

Танцюючий конгрес. Недо́битки недо́їдки ділили.

І знову дипломатія і золоті мундири.

Та раптом марсельєза! Ще не все? Ста днів хвилини

Нічого не забули і нічому не навчили.

Поети марили, вцивільних рукавах ножі ховали.

Мадзіні дозволяє на підпали.

Предчувались революції і стінкою кінчалися зазвичай.

Дух руйнівний – дух будівничий.

 

Геть визиск! Хліба чи свинця!

Побудували бабку – барикаду -

Століття символ. Підвели війська,

Гармату підвезли, сказали ультиматум.

Смерть – це свобода. Хліба чи свинця!

 

Ні чесний порох, ні папір брехливий

Століття тіло – парова машина,

А біля топки пролетарій-кочегар.

У струмі пари восьмисотих календар

Лови почервонілими очима,

Як відпливає флот, Росія наповзає на проливи,

І чистий розум – філософське божество.

Абстракцій пара – революції причина.

Золі́нгенівська сталь і канцлер сивий,

Географічні обшири і честь,

І виправка червоного мундира.

Ось кафедра, а поряд і терор,

Науки світло, темрява підпілля,

П‘ять шибениць, тюремний коридор.

Гаряча пара. Лист щоденної газети.

Військові повідомлення. Театр.

Ось панночка вистрибує з карети,

Повз неї проїжджає генерал.

Герої п‘єс шикуються в сюжети.

 

А я тим часом відкладу роман,

Щоб зміну варти споглядати у віконце.

Солдат стоїть при брамі на чата́х.

Вугілля прогоріло, гасне сонце.

А кочегар страйкує чи заснув –

Бог в сутінках поме́р або не був.

Крізь віття в небо дивиться солдат.

Вуглина-сонце світиться крізь віття.

Холодна пара – теплий конденсат.

Три краплі – дев‘ятнадцяте століття.

 

«І коли Араго став їх звинувачувати у тому, що вони спорудили барикади, старий інсургент відповів:

- Ми ж вами разом будували барикади а Сен-Мері у 1832 році.

А один інсургент глухим голосом сказав:

- Ви не маєте права говорити – ви ніколи не терпіли голоду.

- А, мене тут зневажають. Досить! – вигукнув Араго, відходячи.

Одна з рушниць нахилилася і прицілилася в нього.

Але хтось відвів дуло.

І в ту саму мить пролунав попереджувальний дріб барабанів».

 

Двір, канцелярія та генеральний штаб.

І сім штабів собі складали плани

Мобілізації, та розгортання, та навали.

Двадцятого століття розгортання у тотальність,

У шанців лінії, у маршові колони…

Піху́р у бліндажі контужений, голодний

Передчуває наступ. У торбинці Біблія Свята

Чи «Заратустра», чи листівка підривна,

Чи колективне підсвідоме. Третю осінь

Під боком Енфільд, Маузер чи Мосін.

Ми вижили, нас паровим катком катали,

Нас продали, а ми перемагали.

І повернулись у розколоті країни,

В родинних лігвах залягли, мов міни,

І вибухли разо́м, водно́час, всі,

Підне́слись і попадали святі,

Їх ну́дило брехнею у підвалах,

Свинцеві істини в камо́рах барабана.

І маса – збі́рний звір,

Світ сильний і сліпий,

Могили одиниць не бачила, ламала,

Не мала мрій, не мала марень.

Пили́ з потруєних криниць

Женевські мрійники кав‘ярень,

Поети мюнхенських пивниць.

 

Із галузей усіх – машинобудівна.

Продажна жінка, чоловік – машина.

Відчужена земля, зане́дбана країна,

Машинами спотворена улюблена війна,

Життя казенне. Смерть – моя.

 

У сорок п‘ятому кінець тисячоліття.

Палаючий Берлін. Загорнуті в брезент

Два тіла догорають. Прапорі́в лахміття,

Уривки рапорті́в, розкришений цемент,

Не чути шепоту останнього наказу

Продовжити вогонь до смерті чи до сказу.

Нестерпна тиша переповнює повітря.

Капітуляція.

Кінець тисячоліття.

 

«Зовсім не глибоко під шаром асфальту було знайдено скелет у зеленій військовій куртці з відтятими кистями рук».

 

***

Порожній берег моря.

В море я дивлюсь, збираю

Різнокольорові камінці,

Я знаю все,

Я різнокольорові істини тримаю у руці.

 

Як впали перші міни –

Вибухнули ніби в голові,

Як протоколу першого рядки,

Години в камері, а шиють на роки.

Забуду символ віри і положення теорій,

Бо я воюю за порожній берег моря.

Мета моя конкретна, і ця війна шляхетна.

 

Випадковість, як завжди, переможе систему, і особливих тонів вечірнє море виллється з моєї свідомості через живіт, розірваний уламками мінометної міни чи ударами міліцейського чобота. Берег буде останнім спогадом. У моїх кишенях знайдуть кілька різнокольорових камінців.

 

***

Згорну минуле – молитовний килимок.

Те, що було, поставлю в закуток

І там забуду. І майбутнього не буде.

Не буде друзів, старості, жінок,

Онуків, кафедри і ліжка в божевільні,

І скромної могилки для кісток,

Покручених подагрою, стерильних

(сто років для холери,

двісті – для чуми,

щоб перетліли).

Нишком утекти

До міста понад небом, де монах

Вартує чашу, дерево, будинок;

На ниточках – дитячих молитвах –

Бринить життя, і зламаний годинник

Час позначає двічі на добу

Безодня всмоктує в себе, і я повзу.

Внизу невнятні голоси,

Невірне світло на горі,

Тремтить на ниточках Життя.

Геть диктатуру майбуття!

 

***

За день до закінчення вічності

Піду будувати будинок,

Або малювати картину

«Собака кусає кузину»,

Або закохаюсь, або ризикну –

Почну невеличку війну.

 

За день до закінчення вічності

Я сяду на березі моря

Чи річки. На обрії гори.

Дивитись на хвилі, на хмари,

Дні перебирати за днями.

Час – вервиця. Зернами нами

Помоляться зоряні пальці.

Я зайве забуду, відріжу окрайці,

Щоб найголовніше вмістити в строфу,

В рядок, впоперек, на уривку листку,

У ноту, у формулу перепишу

Коротку історію вічності.

Згорну, як кораблик, і в річку пущу.

 

За день до закінчення вічності

Піду продавати годинник

Лоха́м на Лук‘янівський ринок.

Десяток свічо́к загорну в папірець.

Це буде стоп-кадр, сингулярність чи вибух,

Як зну́диться нами Небесний Отець.

Лиш слово було на початку,

В кінці буде слово «кінець».

 

Як і я теж захотів узяту участь

у поетичному змаганні в Блуа

Від спраги помираю над струмком.

Страх спить в собі, коли дратує спокій,

І смерть стара жене життя кийком

До Заратустри на горі високій,

На золотій корові ніцшеокій

Тече метафізичним молоком.

 

І б‘є метафізичним молотком,

І дівчина визискує очима.

Все вже було́ надвечір під мостом,

Хвостата зірка провіщає зло хвостом,

Я є замком, якщо Господь дверима,

Якщо Господь дверима і якщо

Китайці знають шлях в ніщо.

Дівча мовчить, і ніч зрадлива.

Краду чуже і віддаю своє.

Поцілувати чи вкусити?

Явлене не є.

 

Дрібниці вічні. Істини мінливі.

Старого в Греції нема, нового в Палестині,

Ні Елліна, ні іудея під Хрестом.

Ні тих в Блуа, які, як я,

Зі спраги помирали над струмком.

 

***

«Прийміть Ісуса! – ніжний голосок.

Шість років дівчинці. У кошику брошурки –

З яскравими картинками, лискучі палітурки

Із лагідними левами, ягнятками, кіньми́

І різнокольоровими людьми.

Баптистський вирій. Подаруй примірничок, дівча,

А я дам яблучко. Початок п‘ятикнижжя!

Ти Єва. Я, ймовірно, сатана,

Змія біля Господнього підніжжя.

Архетипічна ситуація добра

І зла. І вибору зворотня перспектива

В каноні намальованих ікон.

Бог пан і хоче панського для сина.

Змія і дерево – культура заборон.

Едем в картинках, ві́рші, номери в дужка́х.

Дівча сміється з мене, яблуко в руках.

Не розуміє символів і значення ім‘я.

Ісус наївний, мудрий я.

Ісус живий, мені ж недовго поведеться.

Я мудрствую, мов цикає змія.

Дівча сміється.

 

***

Блаженствувати вміють лише деякі люди з великим досвідом і важкою головою і всі коти. Не треба плутати задоволення кота, коли ви чешете його за вухом, з його блаженством, коли він сидіть невідомо як на огорожі завтовшки асигнацію, на сонці, непідлегло будь-чому і байдуже щодо будь-чого. Ви мимоволі поважаєте його, а він блаженствує. Людям, що важко пожили, блаженство дається як нагорода за минулий біль, а котам просто так.

 

Коли рожеве щастя остаточно переможе,

Коли нарешті згода та кохання

Так здушать голови з вузенькими лобами,

Що жодної не пристосуєш під шолом,

Коли низ живота утвердиться на троні…

Залишивши весь Світ в слині і штучних квітах,

Я оселюсь на смітнику.

Вали з помиїв споруджу́ –

Поверху – битим склом,

І бункер під замком.

 

Я оселюсь на смітнику – останній привид,

Аматор готики, останній власник цих

Зруйнованих конструкцій,

Цих циклопічних і дрібних машин,

Розбитого мистецтва, зламаної зброї,

Сміття такого розмаїття,

Що перевершує фантазію природи,

А між всім тим і скрізь

Торішний сніг – друкований папір.

 

Дослідження сміття – яка розвага!

Читати в захваті уривки сторінок,

Дрючком гатити по іржавому залізу,

Крутити колесо, на полотні

Крізь час і бруд сюжет вгадати,

Пускати човники в багні,

З осколком дзеркала в стіні

Уламком шаблі фехтувати.

 

Блаженство нетривке. Все набридає –

Це свідчення високої ступені.

Прошу тебе, не залишай пустелі,

Погубиш душу, ідучи у Світ,

Або погубиш Світ.

 

Я йду між вами, бомж,

Від мене падлом тхне.

А ЯК би мала пахнути культура?

Історія? Вас більше не цікавлять смітники?

На смітниках є той, кого цікавиш ти.

 

Скарби перебирати – сортувать сміття.

Скажімо, купа ця яка цікава:

Напалму пляшка, тріснутий приціл,

Ось яблуко, прострілене стрілою,

Ось «Розбудова нації» - журналь,

Кинджаль із явно підозрілими слідами,

Із золотою дужкою зелені окуляри…

Це ностальгія все, а в нагороду за труди,

Бува, цікавий екземпляр ловець вполює:

«FN» - на корпусі, і механізм функціонує.

 

Свою бомбу я покладу на перехресті вулиць. Коли детонатор спрацює і після вибуху на секунду стане неймовірно тихо, а потім страшно завиють покалічені і вираз щастя, який я так ненавиджу, зійде з пополотнілих обличь перехожих, моя ненависть зникне, і мені стане дуже погано. «А все одно, - скажу я собі, - погано все ж таки ліпше, ніж занадто добре».Я махнурукою і піду геть. Перехожі будуть шарахатись від мене. Не від страху, від запаху.

 

***

І ось настала осінь.

Абстракції опали з вітів

І вітер їх поніс по принципу поверхні

Проміж забутими ідеями дерев.

Забутими – бо небо припинило бути

(дерева підпирали небо).

 

Холодний вітер – втрачена тотальність,

Таке таки буває восени,

Коли темніє, холодно і вогко.

Та тепле світло у високому вікні

Де визначеність невеличкої кімнати,

Підстави філософії під ковдрою старою,

А на столі поставлені причини

Продовжити життя за шаховою грою.

 

 

Невчасний

 

Тотальна метафора тисяча дев‘ятсот

Тридцять дев‘ятого року, коли колесо

(Фортуни) рухалось бензином, а не паром,

Коли хто не загинули – загинуть незабаром*,

Прозріло Прикарпаття, причаїлося Полісся,

Під Бучачем чомусь, а не в Бордо,

Ні, щоб століття після, або до

Я народився.

 

*) Метафороворот мурує в бункер Бога:небо - небезпека

Геєнна зверху є, спасіння – в глибині, де древлє пекло.

Я бомбосховища бетон видлубую молитвою Твоєю,

Десь так: Отче наш, що єси під землею,

Хліб реквізовано, провини заважкі, труп винуватця дзьобає ворона.

В Небесне Царство цілить протиповітря́на оборона.

 

Не пам‘ятаю батька, але брязкіт гільз –

Дитячих іграшок – і запах голоду, і ніс

Загострений у дядька (мертвого) Миколи,

Бабусю, її Біблію і піч,

Я не забуду, думаю, ніко́ли.

Як заздрили малі мені, коли

Вдалося в гетто матері зміняти

За хрестик чобітки неношені, хороші,

Або згадаються солдати,

Що палять воші.

 

Після війни нас виселили в степ, у Ворошиловград.

Гуртожиток заводу – мати каже «пекло» (по московські «ад»)

Мені подобалось. Дитинство сяє що

Аж світиться барак.

Там темряви нема, бо пам‘ять випромінює не так – зворотньо!

Бляшанку першому (!) поцілити дрючком, або картоплю

Спекти на пустирі між складом і заводом,

Втекти з уроків – щастя є! – а трохи згодом

Зміняти фінку в «хіміків» за крадену консерву.

Кладеш на рейку п‘ятака, щоб потягом розтерло

І робиш фіксу

На зуб чіпляти – дивувати шиксу

З дванадцятої лінії. Дурити самогон –

Найкращий у селян села Узлісся.

Так хочеться скидатися на тих,

Кого боїшся!

 

Країна пролягла через потилиці, печінки, жовчні міхури.

Знайди недопалок зненацька і з недолюдком знайомим закури

Цей простір, де ні дихати нездатен, ні дійти,

Безкраї обшири, що не поворухнутись…

Живуть і тут. Нема такої скрути,

Щоб щастя не чаїлося під величчю мети.

Нас краще сонця гріє звичка до морозу

Хай стануть (тільки всі!) у найсмішнішу позу –

В ній буде ритм, шляхетність і завзяття.

Вони – товариші. Народи – браття.

 

Сімнадцять – факультет філології. У вісімнадцять – арешт.

Навішують все, шістдесят друга стаття, врешті-решт.

Чи це згодом, за кодексом новим, я не пам‘ятаю –

Сімдесят інсулінових шоків (у сімдесятих). У раю

Я мав би блаженство убогого духом –

Психушка вже після тюрми. І до кочегарки –

Кар‘єра то вгору, то долу.

Життя хвилясте: раз пропустять передачку,

А то вколють галоперидолу.

Юначе, я прожив життя і дам одну пораду:

Ти під нормального коси, щоб не ввижалося тобі,

Яку б не вішали статтю, й за будь-якого ладу*.

*) Сумнівне твердження – авт.

 

Мій слідчий нарікав не некмітливість оперів.

Все прагнув з‘ясувати, хто приніс і що він говорив,

І звідки віє «Дух одвічної стихії».

Інтелігент – неболяче провадив слідчі дії.

В тюрмі пригнічена тілесність душить дух.

Чуття тьмяніють, йдуть у конденсовану нудьгу.

Тривалий страх стирає особистість.

Команда «стій!» - навпочіпки присісти.

Ряди рабів, людей-щурів, людей-свиней.

Ти теж засуджений, Ісусе, змий з мене́

Твоєю кров‘ю запах зони,

Щоб біси не унюхали – мєнти

І вертухай не сполошився сонний.

 

Краї іуд, роки ідуть,

Ув‘язнене найвище і найгірше.

Спотворює покора, а відмова переверше

І вашу волю і мою біду…

Відловлені, катовані, скалічені

Вони ставали більше, ніж людьми, -

Легендою гидко́ї Колими,

Чи чудом втеч, чи через заперечення.

 

Тюремний сенс – очікування волі.

Сенс волі губиться в дзюрчанні

Поламаного крану –

Кухонного оракула кастальського фонтану –

У контрапункті краплі та слова.

Розмови ритуал нічний і нескінченний

Що повне, те тече. Ніщо не певне.

Питання вічні, тема не нова́…

Я все забуду зранку цього разу

Так станеться: не донесеш і ти.

Сенс волі – смерть – з буття втекти.

Втечеш, пове́рнешся – мені не переказуй.

 

Хто сумнівався – сів.

Той вмер, хто повставав.

Лиш той, хто нудьгував, кроїв країну рідну –

Есересересер –

Стояв, коли лякав. Упав, коли набриднув.

Братуха, золота доба була не у казка́х,

А у тисяча дев‘ятсот дев‘яностих роках.

Була свобода, бо ніхто не знав, що буде,

Було бабло і блуд, любов – облуда.

Мєнти розгублені і дзьобали з руки,

Кредити під ніщо давалися, прикинь!

Яка завгодно зброя з Придністров‘я.

Все, що з тюрми лишалося здоров‘я

Тоді проколото, пронюхано, пропито,

В багажнику завжди́ бейсбольна біта.

Тупочеш ніжкою – барига сам приносить гроші

Голодними очима дивляться дівки́ –

Чекають, чи запросиш.

Зайдеш в кабак – мурчать блатні, мичать спортсмени

Не те, що ви! – що риси надбані, що гени!

Гуляє терпигорець, він «відкинувся», оцінює бригадних

Вдихає волю, кокаїн, тонку пред‘яву ладить

На шиї золотий ланцюг важкий, грайливий…

Мали́й, ти пізно народився. Може, маєш сотню гривень?

Мєнти хотіли грабувати

Замість тих, кого ловили.

Бандит плека́в барижні мрії.

Барига прагнув у високі кабінети.

Надгробки хлопцям замовлялися,

Начальникам – багети.

Лохи́ (я бачу, ти з таких)

Бажали, жеби кожен був запертий.

А Україна – спати,

Чи померти.

Кінець пригоди – конфіскація

А не сальця кавалок.

Стояти всім! Ручонки на прилавок!

 

І протокольний молох – прокурорська мати

(від нього відкупилися, а ні, щоб підірвати!)

Зжер здобич, потім понт, життя, свободу,

Яку я думав вже здобув, або здобуду.

Дві тисячі дванадцятий.

Мені за сімдесят, і я чекаю

Повстання, помсти, прибуття

Кур‘єра пекла, або раю…

Або не так: я все ще той луганський хлопчик

До яблук крадених, дівчат, книжок охочий

Кардіограму – геть! Розбити дзеркала! Бо я не виріс:

Прихопить трохи – і пройшло!

Зі мною все моє майно:

Вітчизна, віра і воно –

Підписка про невиїзд.

 

Я народився невчасно, зарано помру, а цікаво нестерпно

Чи станете ви, ким злякалися ми?

Бо повноцінне життя – гра зі смертю,

У перспективі тюрми.

* * *

Я цензурую цвіркіт цвіркунців,

Каміння тріщинок прискіпливий коректор,

Хмар архітектор, провідник птахів,

Зібрання зорь вахтер, а на свята директор.

 

Я слів сліпий служник, лакуза знаків,

Раб лабіринту труб текучого тепла,

Носій неврозів плевла проміж злаків,

Син снів дротів і вигнутого скла.

 

На стежці стану стежити життя

І намагатись якнайдовше не згадати

Про напрямок повернення, що все ще є міста,

Про прикрість прокидатися і милість засинати.

 

Лечу на землю, падаю до Неба.

Я пан у Бога і холоп у себе.

1993

В обложеному Сухумі підрозділ квартирував на дачі Сталіна. Вечорами, сидячи на терасі, можна було споглядати, як внизу ворог бомбардує місто, як загасає море

 

Субтропіки. Волого, тепло, дощ.

Картинка: краплі на нахабному обличчі

Якогось юнака і на

Прикладі автомата. В мокрих листях

Йдуть постаті у камуфльованих лахміттях.

Були й нема, мов марева колони,

І не вертаються ніколи.

 

Зелене листя. Теплий дощ. Спокійно.

І тимчасово не лякає смерть.

Все буде знищене: вогонь, повітря, твердь.

Дощ лишиться і краплі на обличчі юнака.

Картинка в пам‘яті, а пам‘яті нема.

Є функції хвилястої одвічне коливання –

Історія триває, як бомбардування.

 

Війна на Кавказі

 

Корови на дорогах,

На узбіччях – в чорному жінки.

Пости – засади, павуки – князьки,

Руїни тут природніші за ціле.

Дві біснуваті б‘ються,

Глядачі кричать вцілілі,

Чоловіки зі зброєю в руках,

З поразкою на плечах,

Зі зрадою в очах.

 

Вже припікає сонце, ми як на долоні.

На вогневій позиції чоти

Пасуться здичавілі коні.

Висоти і дерева – сектори стрільби.

Позаду ліс (для відступу), дорога.

Трава, каміння – все яскраве і просте.

Присутність смерті спрощує.

Не зосередити уваги.

До елементів зведено свідомість.

Як елемент свідомості

5,45 калібром Alter Ego.

Все мимоволі підсумоване

(погане відчуття),

Патрон в патроннику, коней шкода,

Коли почнеться бій.

Смерть або біль

Зупинять Світ,

Яскравий і простий.

 

***

 

 

Під римою завждИ живе любов
Чи нЕнависть. За що б ми не співали,
Пекуче під холодними словами,
Та те, що тліє там - теж є любов!

Любов - буяння біологіі. Білок
Притягує білок - субстанцію склизькУ,
Утворення пептидного зв'язку -

Як вчить нас аспірант чи цілий док -

Втрачається молекула води
Для пари кожної амінокислоти.
Хоч як складні сполуки - непрості,
Життя - це хімія! Вергіліє, веди

Нас нижче. Філософський камінь -
Тепер міндобриво. Є смерті еліксир.
Ще нижче - атоми. Взаємодію сил
В одну теорію зведуть найближчими роками,

В теорію всьогО - у Вавілонську вежу,
У Вавілонський бублик - віднайти
Частинку Бога. Справжньої мети,
Знамення, значення пізнати не належить.

Суперсиметрія, вся фізика частинок,
Тремтіння струн, секрет констант,
Фотони зорь і кожний квант
Стоять на аксіомах старовинних.

Все в Світі числа. Всюди Піфагор.
Все математика. Народжують рівняння.
Матерія у функціях чаїлася зарання.
Континуум множин, площин фігур,

Нуль, одиниця, сумма, порожнеча,
Все зводиться до символів незримих,
До їх організації у рими.
Геометрична гра - метафорична.

Від сЕбе лезом ніж - подалі від біди -
Вчить Піфагор - вправлятися на арфі,
Чомусь бобів не їсти, бо не варті...
Під римами любов живе завждИ.

 

***

 

Хвиляста стежка проміж стовбурів старих
Стумком стече де хрест стоїть, розп'яття -
На згадку знак лиш зАгадку зберіг -
Не розгадав не раз - перекази різняться.
Перехрестись. Постій. Переступи поріг -
Примарний неф, де плющ повив колони,
Нервюри колихаються - так виростає храм,
Склепіння - листя, тіні - стіни, стеля хмар...
На схилі літо світле і холодне.
На схилі літа Бог нас озива -
Хрест - зАгадка, храм - ліс,
Він - стежка, ми - трава.

 

 

 

 

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів