Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

Головна Твори Хто такі українські язичники, і чого вони справді хочуть?

Хто такі українські язичники, і чого вони справді хочуть?

 

Як би дивно це не прозвучало, але останніми часами не лише тут, в Інтернеті, а навіть і в звичайному «оффлайновому» житті невідомо з якого переляку активізувалися українські язичники. Як би вони себе не називали, чи то «Рідновірами», чи РУНВірцями, чи то ще якоюсь чортівнею, мова йде про прибічників начебто відродженої чи то відтвореної за книгами віри наших предків-українців.

І хоча зазвичай їхні повідомлення й коментарі носять явно провокативний характер, а відповідати на провокації в мережі було б доволі нелогічно й непослідовно, все ж сьогодні я вирішив хоча б коротко, в основних тезах поговорити про цих людей і хоч якось окреслити їх реальний духовно-психологічний стан.

Отож, одразу й почнемо : Хто такі українські язичники, і в що вони вірять?

1) Чи є віровчення сучасних язичників автентичним вченням тих язичників, які проживали на території сучасної України в дохристиянські часи?

Ні. Діяльність сучасних язичницьких громад та окремих їхніх активістів є всього лиш черговою й доволі карикатурною спробою створення «з нуля» принципово нової віри, причому віри підкреслено антихристиянського характеру і, не в останню чергу, з помітним політичним підтекстом. Це є синтетичне релігійне новоутворення, що лише прикривається давніми язичницькими міфами та нашим традиційним національним колоритом. За переконаннями сучасних релігієзнавців та богословів, у даному разі буде більш справедливо вживати щодо цих релігійних культів термін «новоязичники» (чи неоязичники), який більш точно відображає їхню доктринальну суть. Як мінімум, аж шість різних відомих нам версій відродженого язичництва не менш красномовно, краще за будь-які мої слова, демонструють факт проблеми з їхньою власною самоідентифікацією. Вони самі ще добре не розібрались, ким вони є. Єдине, що вони знають напевне, – усім їм заважає жити Церква Христова. І про це, сподіваюсь, ми згадаємо трохи нижче.

2) Чи не можна припустити, що іронічне та упереджене ставлення вчених до неоязичників викликане саме їх власними релігійними віруваннями?

Ні. Справа в тому, що вивчаючи різноманітні вірування та релігії, аналізуючи їх детальний зміст, наша наука оперує та базується ще й на історії, з її тверезими та безпристрасними свідченнями : писемними, літературними джерелами, записаними переказами та артефактами, пам’ятками живопису, архітектури тощо. А вони від поглядів дослідника аж ніяк не залежать. Швидше буває навпаки: під враженнями від власних відкриттів вчений сам стає на бік тієї чи іншої наукової гіпотези, а згодом ще й часто виступає на її захист. На даний момент серед прибічників новоязичництва майже немає людей, які були б професійними знавцями даної теми – богослів’я, історії та релігієзнавства. І навпаки - професійні історики та релігієзнавці ставляться до такого обговорюваного нами явища, як культ неоязичництва скептично, зі значною долею іронії.

3) І все-таки, чи є щось спільне між древнім язичництвом та цим новим релігійним рухом, відродженим у наші дні?

Як не дивно, дещо спільне в них все-таки є. Якщо характеризувати віровчення вітчизняних поган з точки зору православного світогляду, то об’єктивною характеристикою обох його версій – і старої, й нової, є їхнє вперте неприйняття християнських цінностей. Причому навіть якщо зараз абсолютно абстрагуватися від досвіду князя Володимира, з його кардинальним способом боротьби з поганством, треба зазначити, що й незалежно від нього християнство і поганство – це два протилежні способи мислення. Відповідно й саме язичництво й новоязичництво мають своєю метою мінімізувати вплив на людей християнства. Врешті – як і навпаки. Однак якщо християнство в свою чергу таки може запропонувати людям об’єктивну Істину й можливість для кожного живого спілкування з Живим Богом, то язичництво лише відволікає людей від цієї Істини, заміняючи Бога своїми бездушними та мертвими ідолами та стилізованими під «старовину» псевдонаціональними обрядами. «Найкраще», до чого спромоглися сучасні язичники, – створити власну систему цінностей, яка ґрунтується на критиці буквально всього: політики, усіх без винятку релігій, традиційних норм поведінки, досягнень сучасної науки і т.д.

4) Але ж погодьтесь, особисте життя багатьох християн і навіть християнських священнослужителів далеке від ідеалу?

На жаль, це правда. Мало того, що християнський ідеал сучасним людям видається майже нереальним, так ще й мало хто із «середньостатистичних» парафіян взагалі прагне втілювати його у власному житті. Однак тут я б хотів підкреслити кілька важливих для нашої розмови деталей. Прошу на них звернути особливу увагу.

По-перше, усі гріхи християн є не гріхами Церкви, але гріхами проти Церкви. Тому не варто в черговий раз розводити пустослів’я й плутати ці речі: є правило, закон, і є його виконавець. Закон не винен, що його не всі дотримуються. Церква не винна, що люди бувають злі, жорстокі й невдячні. Однак саме тому в нашому світі існує Церква, щоб змінити кожного злого, жорстокого та невдячного на доброго, милосердного й вдячного. Історія переконливо свідчить, що Церква реально змінює людей на краще. А тисячі з цих змінених і преображених Церквою людей ми навіть знаємо поіменно, незважаючи на те, що вони жили й померли сотні років тому.

По-друге, і я вже про це опосередковано сказав, Церква – це місце, де духовно, душевно, та тілесно хворі люди приходять лікуватися. Тому було б доволі дивно комусь зайти в таку лікарню й побачити там лише здорових, сильних і міцних людей. Погодьтесь, це абсурд. Так от, критикуючи всі реально існуючі вади християн, усі ці атеїсти чи язичники хочуть саме одного – представити абсурдну й нелогічну річ як головний доказ власної правоти. Наша Церква завжди свята не тому, що Її складають виключно святі люди. Церква свята тому, що Вона безперестанно освячується Святим Духом Божим. Люди в Церкву приходять спасатися й лікуватися.

5) А от храми… Чи потрібно ставити буквально на кожній вулиці новий християнський храм? Невже не можна зробити так, щоб цих храмів було менше, а користі від них було більше?

Мені складно уявити, в чому саме полягає об’єктивна користь християнських храмів з погляду язичників. Швидше за все, при будь-яких умовах, наші храми, незалежно від розташування та розмірів, будуть їх лише дратувати. А от уже як християнин зауважу, що православний храм – це унікальне місце на землі, де через Святі Таїнства здійснюється наша причасність до світу небесного, духовного. І для того щоб людина спаслася в наш час, їй потрібне спеціальне місце зустрічі з Богом. Звісно, можна молитися Богу і в лісі, і в приватному будинку, і навіть на могилах померлих, як це робили перші християни в сиву давнину. Однак, воля Божа полягає в тому, щоб ми присвячували й використовували для богослужінь спеціальні місця, якими є нині для нас звичного вигляду церковні будівлі.

Ну, й далі. Вельми сумнівно, що коли язичники виступають проти будівництва великої кількості християнських храмів, то вони це роблять зі щирою душею, справді турбуючись про дитячі майданчики й про якусь практичну зручність для пересічних громадян. З одного боку, вони просто заздрять тому, чого не можуть мати самі. З іншого, – вони просто бояться наших християнських молитов.

Ну, а ще… Коли б у нас було достатньо освічених та ініціативних священиків, які були би здатні не тільки грубою фізичною силою, але й словом та любов'ю "боротися" з язичниками, тоді все було би трохи по-іншому. Зміна життєвих пріоритетів – потрібна річ.

В цьому сенсі я, як християн, відчуваю брак якості нашого церковного життя. Можна робити якісні рекламні й політичні акції під час відпочинку від богослужінь та місіонерської діяльності. Але вся ця діяльність не має бути заміною нашої молитви та місіонерства.

6) Чи правда те, що усі християни – це послідовники жидівської віри, а всі язичники – справжні щирі українці?

Ключова характеристика нашої християнської віри – у її універсальності, а ще більше – у її понадземності. Своїм корінням вона не може базуватись ні на чому земному, в тому числі й на жодних національних чинниках. Її зміст – фундаментальні стосунки між людьми та Богом. А те, що Новий Заповіт був здійснений з приходом у світ Богочоловіка Ісуса Христа на території сучасної держави Ізраїль, зовсім не дає нам підстав говорити про те, що наша православна, чи то взагалі християнська духовність, побудована на духовності єврейського (юдейського) народу. Та й навіть більше цього. Неупереджене вивчення юдаїзму та християнства переконує нас у їх повній протилежності. Кому цікаво – відсилаю до святого Іоанна Золотоуста та його праць.

Якщо ж цікавить саме національний елемент у християнському богошануванні, то тут можу зазначити, що оскільки для нас він не є принциповим, то різні християнські спільноти й вирішують його по-різному. Протестанти і католики відмовились від цього, максимально уніфікувавши свої богослужіння, незалежно від умов, місця і часу. Згадайте лиш латинську мову католицької служби по всьому світі буквально до кінця сімдесятих років минулого століття. Православна Церква, до якої я належу, тут зуміла виробити для себе оптимальний варіант, вміло балансуючи в «золотій» середині.

З одного боку, ми відчуваємо себе приналежними до світу духовного і надземного, а з іншого, наше догматичне вчення яскраво виявляється у зовнішньому вигляді богослужінь: стилістика одягу, спів, архітектура, іконопис – усе це вдягнене в наші традиційні вікові шати. Це те, що митрополит УАПЦ Іларіон Огієнко називав «нашими національними церковними окремішностями». Вони й вирізняють нашу Церкву в сім’ї інших помісних Православних Церков, з якими ми єдині у вірі, але трохи різнимося в обрядах. Віримо ми в одне, але по-різному одягаємо цю свою віру – надаємо їй власний, український і неповторний національний обряд. Це те, що зберігає й об’єднує наш народ.

Місцеві язичники, які люблять спекулювати на національних почуттях людей, особливо малограмотних, часто люблять себе подавати як виключних монополістів у питаннях рідної віри. Що на це можна сказати? Не будучи живою вірою, язичництво ніколи не приносило людям реальної користі. Так, з роками воно все більше й більше обплутувало їх безліччю філософських систем, формальних обрядів, звичаїв та традицій і все більше втручалося в життя людей, але за ним нічого реально не стояло. Язичницькі обряди були мертвими, такими ж, як і їхні рукотворні ідоли. З приходом до України християнства наш народ повернув собі справжню людську гідність. Ми перестали бути безправною іграшкою в руках безлічі «богів» та «боженят» (бісів та бісенят) і, врешті, повернули собі справжнє Боже синівство.

(друкується зі скороченнями – прим.ред.)

bogoslov.org

 

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів