На основі реальних подій

Література цікавить суспільство все менше. Ми стомилися від вигаданих героїв та сюжетів. Це було актуально в минулому-позаминулому столітті. Спершу мамзелі читали про прекрасних принців (т.зв. жіночі романи). Студенти-романтики – про те, хто винен і що робити. Інтелігенція обговорювала сентенції графа Толстого. Потім усі разом читали про будівників світлого майбутнього. Про їхніх шпигунів та наших розвідників. Розганяли нудьгу, як могли. В нашому житті нудьги менше. Подій більше не стало. Ні! Побільшало інформації.

Література цікавить суспільство все менше. Ми стомилися від вигаданих героїв та сюжетів. Це було актуально в минулому-позаминулому столітті. Спершу мамзелі читали про прекрасних принців (т.зв. жіночі романи). Студенти-романтики – про те, хто винен і що робити. Інтелігенція обговорювала сентенції графа Толстого. Потім усі разом читали про будівників світлого майбутнього. Про їхніх шпигунів та наших розвідників. Розганяли нудьгу, як могли. В нашому житті нудьги менше. Подій більше не стало. Ні! Побільшало інформації.

Інформація та можливість спілкуватися з великою кількістю людей (через засоби комунікації) заміняє нам життя. Головний тут, безумовно, телевізор. Транслятор мрій, брехні й оман. ЗМІ – змій… Співзвучно.

Ми скучили за справжнім. Але відірватися від нереальності так важко, що майже неможливо. На це здатні одиниці. А ми тим часом, підглядаємо за життям у шпарини. Саме тому сьогоднішні бестселери – не література, не вигадані історії, а, так би мовити, художня публіцистика. Реальні події, якісно описані учасниками чи свідками. «Війну та мир» - не читають. «Акваріум» - читають. Читають щоденники Че. Сьогодні це цікавіше, аніж Стівенсон чи Вальтер Скотт. Тому що – життя. Нещодавно натрапила на записки Камю. Вони виявилися кращими, ніж його найкращі твори. Епістолярна спадщина вперто наступає на полиці книжкових магазинів. Ясно, що Марініна чи Донцова (а також їхні інтелектуальні клони) будуть завжди. Про них ми не говоримо. Таким зачитуватися – себе не поважати.

Кілька років тому Шевченківську премію в галузі літератури дали старій селянці. Її книга – просто виданий щоденник за тридцять років. Дала почитати комусь із рідні, а той мав кінці у видавництві. І хоча Шевченківську премію не завжди (читай – ніколи) не присуджують тим, хто її вартий – це знаково. Значить, навіть закостенілі зубри зі Спілки письменників, чи хто там сидить в комісії, вловили вітер сучасності.

Ті ж тенденції спостерігаються в кіно, на телебаченні. Тобто, в найпопулярніших жанрах сьогодення. Все більше кінострічок – просто домашнє відео. Або знято таким чином, ніби це – домашнє відео. Реаліті-шоу, документальні фільми, інтерв’ю з відомими особистостями чи науково-пізнавальні передачі заповнюють телеефір. Успішний 5 канал – жодного художнього фільму. Новини, проекти а-ля «Закрита зона» та політичні ток-шоу. Навіть в Інтернеті один з найпопулярніших проектів останнього часу – Живий Журнал.

Тому ми приречені писати. Про все. Щоб нас не забули. Щоб ми не забули. Ніхто, крім нас, не скаже правду про нас. Не розповість, як ми вірили, бачили світ, що хотіли зробити і що зробили.

Наша перепустка в історію – нотатки, щоденники й вірші, написані на серветках МакДональдса.