Бідні, бідні націоналісти!

Український буржуазний націоналізм – штука трагічна. Його адепти весь час намагаються винайти «українську ідею». Якісь чарівні слова, від яких перестануть падати літаки, сонце сяятиме 300 днів на рік, а в магазинах знову з’явиться ковбаса за 3-30. І всі будуть любити Неньку. І жиди повиздихають. А в президента, депутатів та міністрів з’явиться совість і всі вони почнуть декламувати на пам’ять вірші Шевченка.

Трагізм ситуації полягає саме в тому, що всі шукають національну ідею. А вона вже давно винайдена. І навіть не одна. Їх безліч, цих ідей. Не вистачає дрібниці - нації. Так би мовити, носія ідей. Ми всі бува мріємо про те, як було б добре, якби… І всі навіть знаємо, що саме для цього треба зробити

Український буржуазний націоналізм – штука трагічна. Його адепти весь час намагаються винайти «українську ідею». Якісь чарівні слова, від яких перестануть падати літаки, сонце сяятиме 300 днів на рік, а в магазинах знову з’явиться ковбаса за 3-30. І всі будуть любити Неньку. І жиди повиздихають. А в президента, депутатів та міністрів з’явиться совість і всі вони почнуть декламувати на пам’ять вірші Шевченка.

Трагізм ситуації полягає саме в тому, що всі шукають національну ідею. А вона вже давно винайдена. І навіть не одна. Їх безліч, цих ідей. Не вистачає дрібниці - нації. Так би мовити, носія ідей. Ми всі бува мріємо про те, як було б добре, якби… І всі навіть знаємо, що саме для цього треба зробити. Але забуваємо визначитися з найголовнішим – кому саме має стати добре.

Шлях українського націоналіста – пошук не національної ідеї, але самої нації. Її немає в урядових коридорах і парламентських залах. Там значно більше люблять гроші і владу. Її немає у всіляких «спілках українських митців (патріотів, націоналістів, кінематографів, тощо) імені Тараса Шевченка». Її немає серед буржуазно-націоналістичних організацій, на кшталт "Українських спротивів" (а кому спротив, власне?), "Молодіжних конгресів", "ВО Свобод" та іже з ними. Свою тугу за долею Неньки вони люблять значно більше, ніж її майбутнє. Марно шукати націю серед прилавків із псевдо-національними вишиванками. Ще Донцов, давній ідеолог українського націоналізму, розділяв людей на козаків та свинопасів. Свинопаси вишивали хрестиком. У козаків добрим тоном вважалось вимазати сажею дорогий жупан з плеча польського шляхтича.

Нація, передвісниками якої були Гайдамаччина, Коліївщина, Козаччина, Бандерівщина, не може народитися в сірому міліцейському мундирі. Там, де на кожному перехресті стоїть сержант, і поліцейські сили значно переважають рівень національної свідомості, національна ідея зайва.

Нація народиться десь на окраїні. На звалищі, на яке всім начхати. В брудній та трохи обкуреній андеграундній тусовці. В бійках футбольних фанатів. На сайтах із сміхотворним відвідуванням та піратським ПЗ. В альтернативному мистецтві та археологічних пошуках німецької зброї. Нація виникне тоді, коли ми звільнимо яку-небудь занедбану територію і побудуємо навколо фортецю з баків для сміття й просочених напалмом автомобільних покришок.

Час від часу – та й зайде до штабу який-небудь буржуазний націоналіст. Трохи наївний, але в цілому позитивний. І болить у нього за Неньку, і жиди з москалями спокою не дають. І знає він, як змінити все на краще. І треба лише розповісти всім її – «ідею». Пояснити людям головне. Відкрити очі. А потім – усім об’єднатися. І зорати лани неорані. І віршик вивчити…

Очі блищать. Такі добрі. Такі чисті. Як у дитини. І як ти йому скажеш, що всі ці його національні ідеї нікому непотрібні. І очі людей завжди відкриті, і народ не спить. Просто народ такий, і очі пусті. І бува побачиш в чиїхось очах вогник, а то лише відблиск пекельного багаття.