Святі Отці Православ’я

Окрім Священного Писання та Священного Передання, вчення Церкви міститься у творах святих Отців – істинних вчителів Божественного вчення, що походить від Духа Святого. У наш час тотального відступництва від Христа немає іншого виходу, як слідувати шляхом, вказаним нам святими Отцями.

Вчення святих Отців не стосується якогось одного віку, «древнього» чи «сучасного». Бували часи його розквіту (наприклад, IV ст.), бували періоди, коли його знали менше. Проте ніколи

Окрім Священного Писання та Священного Передання, вчення Церкви міститься у творах святих Отців – істинних вчителів Божественного вчення, що походить від Духа Святого. У наш час тотального відступництва від Христа немає іншого виходу, як слідувати шляхом, вказаним нам святими Отцями.

Вчення святих Отців не стосується якогось одного віку, «древнього» чи «сучасного». Бували часи його розквіту (наприклад, IV ст.), бували періоди, коли його знали менше. Проте ніколи – від самого початку існування Церкви Христової на землі – не припиняла Церква керуватися традиціями Отців.

Для православних вивчення святих Отців – не просто учбове заняття. Ми повинні звертатися до них головне для того, щоб стати їхніми учнями, сприйняти від них вчення про істинне життя, про спасіння душі. Навіть якщо знаємо, що слідуючи ним, загубимо блага світу цього й станемо вигнанцями. Якщо зробимо так, то знайдемо вихід із заплутаних нетрів сучасного мислення, заснованого якраз на неприйнятті священного вчення Отців.

Отці сучасні в тому плані, що завжди говорять про боротьбу православних сьогодні. Вони дають відповіді на найважливіші питання життя й смерті, які академічні вчені бояться навіть задавати. І взагалі, немає жодного питання, якого неможливо прояснити, уважно читаючи святих Отців – нехай це будуть питання сект і єресей, претензії на духовність, що висуває «харизматичне відродження»; тонкі спокуси комфортом і зручностями; складні філософські питання, еволюція; моральні питання стосовно абортів чи евтаназії тощо.

До Отців треба підходити уважно та богобоязливо, зі смиренням, та особливо з недовірою до власних суджень. Ми наближаємося до них щоб вчитися, а не для того, щоб просто «дізнатись про них» чи тому, що твори того чи іншого Отця «увійшли в моду». Останнє попередження особливо актуальне для сучасних православних. Кожен, хто читає писання Отців і навіть життя багатьох святих, знайде відомості щодо розумної молитви, Божественного бачення, обоження й інших піднесених духовних станів, невідомих сучасній людині. Важливо знати, що слід думати й відчувати в таких випадках.

Преподобний Макарій Оптинський (пом. 1860) вважав за потрібне написати спеціальне «Попередження тим, хто читає святовітцівські книги і бажає попрактикуватися в розумній Ісусовій молитві». В ньому цей Отець ясно говорить, як слід ставитися до цих духовних станів: «Святі й Богоносні Отці писали про великі духовні дари, що не слід всім підряд прагнути віднайти їх, а потрібно, щоб ті, хто не має їх, почувши про такі дари й одкровення… визнали б свою власну неміч та незрілість і невільно схилилися б до смирення, яке для тих, хто шукає спасіння важливіше, ніж будь-які інші труди та чесноти». І ось що писав преподобний Іоанн Лествичник (VІ ст.): «Як убогі, коли бачать царські скарби, ще більше пізнають убогість свою – так і душа, коли читає розповіді про великі чесноти святих Отців, робиться більш смиренною в думках своїх». Першим кроком на шляху до писань Отців повинно бути смирення.

І ще з Іоанна Лествичника: «Дивуватися працям цих святих діло похвальне; ревнувати їм – спасительно; а бажати раптом зробитися послідовником їхнього життя є справою безумною й неможливою». Преподобний Ісак Сирин (VІІ ст.) повчав: «Ті, хто шукає в молитві солодких духовних відчуттів і передчуттів, і особливо ті, хто прагне передчасно видінь та духовного споглядання, стають жертвою бісівського обману і підпадають царству пітьми, помутняються розумом, лишаючись без Божої допомоги і піддаючись осміянню бісівському через горде прагнення отримати не в міру і не по честі». Нам треба наближатися до Отців зі смиренним бажанням почати життя духовне на найнижчій сходинці, навіть не думаючи самостійно досягнути тих піднесених станів, які нам абсолютно недоступні.

Треба починати з простих книг, з тих, які вчать основам. Корисно визначити, які книги більш підходять для початківців, а які залишити на потім. Для православних, що живуть у різних умовах, підходять різні книги про духовне життя. Те, що особливо потрібно для відлюдників, не зовсім годиться для гуртожитних монахів. Те, що підходить для всіх монахів, не може бути використано в тому ж вигляді мирянами. І в будь-якому разі, духовна їжа для досвідчених буває неїстівною для немовлят.

Дещо дуже важливе для нас, які надто академічно підходять до святих Отців, говорить преп. Варсонофій: «Тому, хто піклується про спасіння, зовсім не варто питати (старців, себто при читанні святовітцівських книг) тільки про набуття знань, «бо розум надимає», за словами Апостола, а більше слід питати про пристрасті, про те, як прожити своє життя, тобто як спастися. Це необхідно, це веде до спасіння». Не варто читати Отців як підручник, чи просто через цікавість, без твердого наміру на практиці втілити те, чому вони вчать, відповідно до духовного рівня кожного.

Нарешті, слід пам’ятати, що мета читання Отців не в тому, щоб дати нам якусь «духовну насолоду» чи утвердити нас у власній праведності, але в тому, щоб допомогти нам у просуванні важкою дорогою чеснот. Багато Отців говорять про різницю між «дієвим» та «споглядальним» життям. Йдеться геть не про якесь штучне розділення між тими, хто веде «звичайне» життя «зовнішнього православ’я» чи просто «добрих діл» та «внутрішнє» життя, яке ведуть тільки монахи чи інтелектуальна еліта. Існує лише одне православне життя, яким живе кожний православний, монах і мирянин, початківець і досвідчений. «Дія» чи «практика» - це шлях, а «бачення» (теорія) та «обоження» -  вершина шляху. Майже всі святовітцівські писання говорять про життя дієве, а не про життя у видіннях. Останнє згадується лише для того, щоб нагадати про мету нашої боротьби, нашої праці, якої у цьому житті досягають тільки великі святі і яка вповні пізнається лише в житті майбутньому. Навіть найбільш піднесені писання «мають на увазі не розумове, а майже виключно дієве життя» (Феофан Затворник).

І, не дивлячись на все вищесказане, багато хто при читанні святих Отців припускається помилок, потрапляючи в духовні пастки. Пастка перша – дилетантство. До неї потрапляють найбільш легковажні з тих, хто цікавиться православним богослов’ям чи духовністю, номінальні православні, екуменісти усіх мастей. Основну роль тут грає звичка людини ХХ – ХХІ ст. бути легковажним, не сприймати всерйоз навіть найважливіших речей, «грати в ідеї» - що і робить зараз інтелектуальна еліта, вчені й навіть «православні богослови» та ієрархи, нажаль. Основна причина такого ставлення криється в чомусь глибокому, в чомусь, що пронизує всю особистість і весь образ життя більшості сучасних «християн». Один православний студент «Екуменічного інституту» (Босс, Швейцарія, заклад спонсорується Всесвітньою Радою Церков) мимохіть відмічає, що «найкращі дискусії (з «Євангелізму») мали місце не на пленарних засіданнях, а біля каміну зі стаканом вина». Це зауваження показує все сучасне ставлення до Церкви, її богослов’я та практики.

Друга пастка – «богослов’я із сигаретою». З’являється, коли «богослови» бажають іти в ногу з інтелектуальною модою, цитувати новітню римо-католицьку чи протестантську думку і приймати весь «невимушений» тон сучасного життя. Православ’я сьогодні, з його священиками, богословами й мирянами, стало мирським. Люди, що приходять з комфортабельних помешкань і шукають релігію, яка була б недалекою від того самодогоджаючого життя, до якого вони звикли; професори й лектори, що живуть в академічному світі, в якому ніщо не сприймається всерйоз, як питання життя й смерті; сама атмосфера мирського самовдоволення – усі ці фактори створюють штучну атмосферу. І що б не говорилося про піднесені істини Православ’я, чи про досвід – в силу мирської орієнтації тих, хто говорить і слухає, в силу самого контексту, в якому про це говориться, - не може дійти до глибин душі і викликати ті глибокі почуття, які були б нормальними для православних. Ми повинні чесно усвідомити неприємну, проте необхідну істину: той, хто читає Отців і прагне в міру своїх сил (навіть на дуже примітивному рівні) вести православне духовне життя, стає вигнанцем у наш час, чужим в атмосфері нашого світу. І має усвідомлено вести життя відмінне від того, яке віддзеркалене у більшості нинішніх «православних» книг та періодичних видань. Звісно, легше сказати, ніж зробити. Але намагатися (керуючись писаннями істинних Отців) потрібно.

Третьою серйозною пасткою є «ревність не по розуму» (Рим. 10, 2). І в наш час знаходяться люди, які стають ревнителями істинної віри та життя – на противагу тим, хто задовольнився мирською релігією. Саме по собі це похвально. Але на практиці часто призводить до іще більшого «обмирення» і навіть до відходу від Православ’я (напр., «харизматичний» рух).

Інша форма «ревності не по розуму», більш небезпечна, стосується дійсно серйозних православних, особливо новонавернених, або новоначальних послушників у монастирях – тих, чия ревність незріла, не випробувана досвідом і не умірена розсудливістю. Це – продукт змішання двох основних нахилів душі: високий ідеалізм, який надихають розповіді про суворі аскетичні подвиги й піднесені духовні стани - з одного боку, і крайнє критичне ставлення до всього, що не відповідає неймовірно високим запитам – з іншого. Така невідповідність ідеалу й реальності спричиняє розчарування, коли перший спалах ентузіазму до віри минув. Коли послушник виявляє, наприклад, що Богослужіння не відповідає буквально уставу, а духівник має звичайні людські недоліки. Подібне розчарування свідчить, що підхід до духовного життя й читання Отців був одностороннім, з упором на знання й недостатнім осягненням серцем, чим має супроводжуватись духовна боротьба. Святовітцівське вчення про «болезнування серця» – одне з найважливіших вчень для сьогодення, коли стільки значення надається «розумовим знанням» на шкоду розвиткові емоційного й духовного життя.

Усе вищесказане – спроба попередити, що вивчення святих Отців – справа серйозна, якою неможна легковажити. Але це попередження не повинно лякати справжніх християн. Читання Отців дійсно необхідне для тих, хто дорожить своїм спасінням і бажає творити його з острахом та смиренням. 

За творами о. Серафима (Роуза)