Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

ТРК «Круг»





Объединенная Православная Молодежь

Национальный Союз

Головна Iнструктаж Катехізис. Видання БРАТСТВА

Катехізис. Видання БРАТСТВА

Друге видання

Київ - 2011

 

Скачати одним файлом

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Одкровення

Догмати

Чому саме Трійця

Канон

Таїнства

Церковні служби

Літургія

Деякі широковживані християнські поняття

Еклезіологія

Бог як спільнота

Проблеми церковної бюрократії: клір і братства

Братство як катехон Православ’я

БРАТСТВО: відкриття революційного православ'я

Маніфест православної революції

Дружба зі світом є ворожнечею з Богом

Теологія звільнення

 

Православний погляд на Конституцію

Апологетика

Християнська етика

Щодо мови священних текстів

Стосунки зі світом: деякі питання сучасності

Вдаримо розколом по екуменізму!

Антологія розколів

Католицизм

Міф про Святу Русь

Московська патріархія

Архістратиг Михаїл та інші Небесні Сили безтілесні

Православний екзорцизм

Пости

Православні свята

Великдень

Двунадесяті свята

Інші свята

Портрет Христа

Костянтинівський хрест

Якщо з нами Бог, то хто проти нас?

 

КАТЕХІЗИС БРАТСТВА

«Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити, ні тілом вашим, у що одягнутись. Хіба життя не більше їжі, тіло не більше одежі? Гляньте на птахів небесних: не сіють і не жнуть, ані збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші?

Хто з вас, журячись, спроможний додати до свого віку хоч лікоть? І про одежу чого ж вам клопотатись? Гляньте на польові лілеї, як ростуть вони: не працюють і не прядуть. Та Я кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них. І коли зілля польове, яке сьогодні є, а завтра вкидають його до печі, Бог так одягає, то чи не більше вас, маловіри?

Отож не турбуйтеся, промовляючи: «Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемось?» Отець бо Небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте Царство Боже та його справедливість, а все інше вам докладеться».

Слова одного Палестинського екстреміста у викладі небезпечного анархіста Матвія, автора підривних неполіткоректних текстів, у яких розпалюється релігійна нетерпимість, зневага до суспільних цінностей, пропаганда війни та національної ворожнечі. Саме тому ми Першого вважаємо Богом, а другого – Святим.

***

Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю.

Не мир прийшов Я принести, але меч.

Бо прийшов Я розділити сина з батьком його, доньку з матір’ю її, а невістку зі свекрухою її.

І вороги людині – домашні його.

Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, - не гідний Мене.

Хто любить сина чи доньку більше, ніж Мене, - не гідний Мене.

І хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той не вартий Мене.

Хто збереже душу свою – втратить її, а той, хто погубить душу заради Мене – знайде її.

Настанова Ісуса Христа всім нам (Євангеліє від Матвія 10: 34-39)

І справді, Христос приніс нам не мир, але меч. Тому поводитись із християнством треба як з мечем, а не як з подушкою.

Одкровення

Вчення ми черпаємо з Божественного Одкровення. Воно існує у двох формах – Священного Передання та Священного Писання. Священне Передання – це те, що віруючі передають одне одному і предки – нащадкам, а саме: віровчення, Таїнства та обряди. Священне Писання – це Біблія. Окрім того, «нічого не розуміє у християнстві той, хто не помічає його суто історичного боку, що складає настільки суттєву частину віровчення, що в ній певною мірою утримується вся філософія християнства…» (Петро Чаадаєв «Філософічні листи»)

Писання дане для того, щоб Божественне Одкровення збереглося більш точно і незмінно.

Передання необхідне для правильного розуміння Писання, звершення Таїнств і збереження чистоти віровчення. «Передання – це все, що було нам дане для того, щоб ми могли жити у Заповіті» - І. Конгар. Головне у Переданні – це Таїнства, які й складають основу життя Церкви, особливо ж Святе й Страшне Таїнство Євхаристії (Причастя).

У віровченні також слід розрізняти догмати – незмінні істини, єдині для Церкви в усьому світі – і традиції, різні для різних часів та місцевостей. Наприклад, вчення про дві природи у Христі – це догмат, а наявність чи відсутність іконостасу в храмі – традиція. Воскресіння Христове – догмат, освячення яєць та пасок на Великдень – традиція. Це важливо знати, адже сьогодні багато традицій вважається чимось обов’язковим, без чого Православна Церква перестає бути Православною, що в корені неправильно. Образно догмати можна порівняти з огорожею, за якою закінчується Церква та починається єресь, а традиції – із розмаїттям форм всередині цієї огорожі. «Деякою різницею у церковних порядках нема чого бентежитись. Вони завжди дозволені… Гріх – лише нешанобливе ставлення до них, а самі чини можуть змінюватися всі, крім суттєвого у святих таїнствах» - прп. Феофан Затворник. «У головному – єдність, у другорядному – розмаїття, в усьому ж – любов» - блаженний Августин про Церкву.

Догмати

Догмат – істина християнської віри, яка не підлягає сумніву внаслідок її богоодкровенного походження, i яка є обов'язковою для всіх членів Церкви. Догмати є основою вчення Православної Церкви, i не підлягають зміні. Як Бог є незмінним та вічним, так i догмати Його Церкви є незмінними до кінця віку.

Догмати зафіксовані у двох рівних за авторитетом джерелах «Священному Писанні» (Біблії) i «Священному Переданні» (матеріали помісних i Вселенських соборів IV-VIII ст., праці церковних авторитетів того часу, яких називають Святими Отцями, давня богослужебна практика).

Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки змісту догматів в інтерпретації отців церкви але й збереження їх догматичного формулювання.

Православ'я не припускає ані збільшення, ані скорочення кількості догматів, що прийняті Вселенськими соборами.

Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VII Вселенського собору i католицький догмат про «фiлiокве» православні богослови відкидають.

У перших століттях християни, повсякчас перебуваючи на межі смерті, сприймали істину феноменологічно, як світло. Коли ти в тюрмі, ти не переймаєшся філософією свободи, ти хочеш втекти на свободу. Для мешканця штрафного ізолятора «теологія звільнення» не актуальна, він переймається інструментом звільнення – виготовленням заточки.

Коли припинилися гоніння – почалися сумніви. У відповідь на них Церква змушена була вдатися до філософії, формулювати догмати, а для цього скористатися грецьким генієм.

Догмати формулювалися поступово, майже завжди у жорсткій боротьбі з єресями. В усі віки люди воювали між собою заради слави, влади і здобичі. Після утвердження християнства воюють також заради істини: філософські війни з єретиками в ім‘я вірного розуміння догматів, пізніше – Хрестові походи. Позаяк диявол – мавпа Бога, згодом взагалі розповсюджуються ідеологічні війни – джихад, світова революція тощо.

Зазвичай, до формулювання догмату, Церква так і вірила, як у саму собою зрозумілу річ, подібно до того, як багато своїх речей ми вважаємо природно нашими, і потребуємо документів на право власності лише тоді, коли хтось проявляє потребу в цих наших речах на предмет відібрати чи купити.

Вважається, що християнська богословська наука виникає у ІІІ ст. в Олександрійській школі. Це в першу чергу Оріген. Наприкінці століття з’являється ще антіохійський напрямок наукового богослов’я.

Найбільш значущою фігурою для ранньої богословської думки Заходу був Тертулліан (навернений до Христа у 195 р.). Блискучий публіцист, створив богословську термінологію Заходу, латинську церковну мову, вчення про Св.Трійцю. Він пиав :Син Божий розіп‘ятий – мені не соромно, бо це ганебно. І вмер і похований – це цілком ймовірно, бо не може бути. І похований воскрес – вірю цьому, бо це безглуздя.

Основні догмати православ’я викладені у Символі віри, складеному святими отцями Церкви на І і ІІ Вселенських (всезагальних) соборах, що відбувалися у IV ст.

На Першому Вселенському Соборі були написані перші сім членів Символу, на Другому – інші п’ять. Перший Вселенський Собор відбувся в м. Нікеї в 325 році від Різдва Христового для затвердження апостольського вчення щодо Сина Божого проти неправильного вчення Арія, який вважав, що Син Божий створений Богом Отцем і тому не є істинним Богом.

Другий Вселенський Собор відбувся в Константинополі в 381 році від Р.Х. для затвердження апостольського вчення щодо Святого Духа проти лжевчення Македонія, який заперечував Божественну гідність Духа Святого. За цими двома містами, в яких відбулися ті Вселенські Собори, СИМВОЛ ВІРИ має назву Нікейсько-Царгородського.

Символ віри читається так:

1. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

2. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що Від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

3. Він для нас людей, і заради нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком,

4. І розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований,

5. І воскрес на третій день, як було написано,

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця,

7. І знову прийде у славі, судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

8. І в Духа Святого, Господа животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.

9. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

10. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.

11. Чекаю воскресіння мертвих

12. І життя будучого віку. Амінь.

Основні обмеження людського свавілля викладено у Десяти Заповідях:

1. Я – Господь Бог твій, нехай не буде у тебе бога, окрім Мене.

2. Не сотвори собі кумира і подоби того, що на небесах вгорі, і що на землі внизу, і що в водах під землею, не поклоняйся їм та не служи їм.

3. Не промовляй імені Господа Бога твого надаремно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб освятити його. Шість днів роби всі справи твої, сьомий же день – Господу Богу твоєму (у новозаповітні часи «сьомим днем» стала неділя – день воскресіння Господа Ісуса Христа).

5. Шануй батька твого та матір твою, щоб добре було тобі і щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай.

7. Не кради.

8. Не перелюбствуй.

9. Не кажи на друга свого свідоцтва неправдивого.

10. Не бажай жінки ближнього твого, не бажай дому ближнього твого, ані поля його, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані віслюка його, ані всякого скота його, ані всього, що є у ближнього твого. (Вих. 20: 1-17)

Необхідно уникати примітивних «толстовських» трактувань. Бог – не пацифіст. Згідно Старого Заповіту, ці десять заповідей були дані Мойсею одночасно з наказом завоювати Землю обітовану.

Отже, 10 заповідей – це основа статуту внутрішнього розпорядку божої спільноти.

Ще є так звані Заповіді блаженства. Їх дав Христос у Нагорній проповіді.

1. Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

2. Блаженні ті, що плачуть, бо вони утішаться.

3. Блаженні лагідні, бо вони наслідують землю.

4. Блаженні голодні та спраглі правди, бо вони наситяться.

5. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

9. Блаженні ви, коли зневажатимуть вас, і виженуть, і говоритимуть усяке лихе слово на вас неправдиво Мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небесах. (Мт. 5: 3-12)

Найбільша ж заповідь: «Господь Бог наш є Господь єдиний; і возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю – ось перша заповідь. Друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе. Іншої, більшої цих, заповіді немає» (Мк. 12:29-31)

Заповіді Господні не є лише абстрактними вимогами для застосування в пустелі. Усі вони – практичні поради з революційного досвіду. Любов до ближнього значно заощаджує час, а любов до Бога допомагає пережити тюрму.

Чому саме Трійця

Чому саме Трійця, а не двійця, або, скажімо, не четвірця? Зрештою, чому не нескінченна кількість іпостасей? Адже Бог являвся Мойсею у палаючому кущі й у стовпі пилу. Або навіщо множити сутності і не прийняти редукованого бога в єдиній іпостасі, на кшталт Аллаха?

Треба розуміти, що насправді питання про Трійцю – це питання про Сина. А питання про Сина – це питання про особистість, тобто найважливіше питання з усіх, які можуть бути поставлені. Трійця тому, що лише три речі ми можемо стверджувати про сутність Бога (все інше ми можемо казати про Його сутність лише через заперечення):

1. Бог перед нами. Бог-творець світу. Це Бог філософів (чистий розум, що не має меж, як каже Гегель). Він може бути названий, але не може бути помислений і відчутий. Чи є Бог – безсенсове питання, адже Він є до буття, і до небуття.

2. Бог з нами. Це Бог містиків, Якого ми можемо відчувати і Який робить прекрасним Світ, і дещо в нас, і декого з нас.

3. Бог поміж нами. Бог митців і бійців. Бог-особистість в т.ч. і в найбільш звичайному, приземленому сенсі, особистість, як ми: з біографією, страхом, смертю, тілом, руками, в які можна забивати цвяхи і фахом теслі.

До уявлення про Трійцю призвело усвідомлення того, що нащадок Давида є творцем Давида, що Творець – особистість, а ми особистості в тій мірі, в якій подібні до Нього, що ми і те, що відбувається між нами є цікавішим для Бога, аніж Всесвіт з міріадами галактик. І зірка запалюється лише від того, що народжується немовля.

Колись фізики, заглиблюючись у матерію і енергію, докопаються до первісних субстанцій. Ними виявляться хліб, тіло, кров і вино. І вже від них походитиме те, з чого вони створені: атоми, суперструни, елементарні частки, гравітація, темна матерія, фотони. І світовий вогонь, «що мірами загоряється і мірами згасає».

Якось, Бог сидів на березі Генісаретського озера і споглядав роботу рибалок. Одного з них Він вирішив перетворити на камінь…

Навіщо Бог "тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви"? Навіщо була вся ця історія з Ісусом з ганебним, для людства, завершенням і непевною післямовою?

Зрозуміла поетична логіка Євангелія, проте, як пояснити її тому хто не відчуває поезії?

Можна виділити три причини:

1. Бог має бути особистістю не в метафоричному, а в достеменному значенні цього слова. Бути особистістю означає мати долю.

2."хто хоче бути суддею, той має бути в мені, а не зі мною поруч". Судити людей має Той хто є Сином людським.

3. Найголовніше. Любити Творця, який лишається абстрактним принципом, неможливо. До нього можливо ставитися з належною повагою, страхом, вдячністю. Після приходу Христа імператив "любити Бога" вже не є натяжкою.

Коли Бог захотів повідомити нас за Себе, він послав пророків, коли захотів Взяти наші серця, Він прийшов сам.

Канон

Важливо відрізняти канон від догмату. В церковній термінології прийнято називати догматами – істини вчення, істини віри, а канонами – приписи, що відносяться до церковного ладу, церковного керівництва, обов'язків церковної ієрархії, священнослужителів і обов'язків кожного християнина, які випливають з моральних основ євангельського й апостольського вчень. На відміну від догматів, канон не є незмінним. Це статут Церкви, який описує її життя в конкретному місці та в конкретний час.

Кано́н (грецькою - «правило, норма») – церковна постанова апостолів, Вселенських, деяких помісних соборів і Отців Церкви, що стосується церковного устрою та правил. Основний канонічний корпус Православної Церкви міститься в збірнику «Книга правил святих апостолів, святих соборів вселенських і помісних, і святих отців» («Книга правил»).

Також, кано́ном називається жанр церковної гімнографії: складний багатострофний твір, присвячений прославленню якого-небудь свята або святого. Входить до складу богослужінь ранкової, навечірні, напівнічниці та деяких інших. Також, канон читають на молебнях. Як жанр канон з'явився в середині VII століття. Перші канони були написані св. Андрієм Критським і св. Іваном Дамаскіним.

Також існує канон в іконописі. Він почав формуватися у ІV ст. Тоді занепала антична мистецька майстерність, отже на культуру й натхнення митців вже не можна було покладатися. Тому були сформовані правила зображення, настільки прості, щоб ними міг користуватися майже будь-хто. Так у церковному мистецтві стало більше одноманітності, але менше потворності.

Головним джерелом для визначення основ церковного устрою та керівництва повинен слугувати Новий Заповіт. У св. Писанні головним чином містяться істини віри (догмати) і моральності. Самі по собі вони не є церковним правом або юридичними постановами; але слугують підставою церковних понять.

Але й зазначені в новозаповітних священних книгах церковні правила й постанови не всі є незмінними й недоторканними для церковного законодавства.

Такі, наприклад, канони про скликання щорічних обласних Соборів, про обласну систему церковного управління, про порядок призначення єпископів (Ант. 19), про суд над єпископами, пресвітерами й дияконами (Карфаг. 12: 29), про вік призначуваних у пресвітери й диякони (Неокес. II; Каро. 22), та ін. Так, зокрема, приписи Апостола про покривала жінок (1 Коринф. 11: 5-10), або про збори пожертв для Церков (16: 1-2), мабуть, мали відношення до обставин, серед яких перебувала Церква, або до звичаїв народу; отже, вони не можуть бути прийняті як правила, обов'язкові для християн усіх місць і часів. Зі зміною зовнішніх умов церковного життя були змінені або замінені й правила Апостолів, наприклад, про публічне викриття тих, хто грішить (1 Тимоф. 5:20), про порядки в церковних зборах (1 Коринф. 14: 26-31), про те, щоб єпископ був чоловіком єдиної дружини (1 Тимоф. 3:2), про служіння в Церкві вдовиць або дияконіс (1 Тимоф. 5: 9-14), про вечері любові (1. Коринф. 2: 20-22).

Таїнства

Таїнство - це священна дія, через яку таємним чином діє на людину благодать або рятівна сила Божа. «Таїнства – ось шлях, ось двері, які Він (Христос) відчинив. Проходячи цим шляхом, цими дверима, Він повертається до людей» - останній ромейський богослов Микола Кавасила.

Таїнств сім: 1. Хрещення. 2. Миропомазання. 3. Причастя. 4. Покаяння. 5. Священство. 6. Шлюб. 7. Єлеосвячення.

Хрещення – найперше таїнство, яке звершується над людиною. Під час хрещення людина через трикратне занурення у воду із призиванням Святої Тройці народжується для духовного життя, з’єднується із Христом. У хрещенні змиваються усі попередні гріхи. Від того, хто бажає хреститися, вимагається віра у Христа як Бога й Спасителя та розкаяння у гріхах і бажання проводити християнське життя. Той, хто хреститься, має знати й сповідувати Символ віри. Хрещення не повторюється – так само, як не повторюється народження. Хрещення вважається дійсним, якщо відбулося шляхом трикратного занурення у воду в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Якщо ж воно відбулося якимось іншим чином, людина вважається нехрещеною, і при приєднанні до Православної Церкви (при переході із секти, наприклад) над нею звершується Таїнство повністю. Хрещення звершує священик, проте, у виключних випадках – наприклад, у випадку смертельної небезпеки, коли немає можливості покликати священика – охрестити людину може й будь-який мирянин, в тому числі жінка. Для цього необхідно тричі окропити людину водою зі словами: «Хрещається раб Божий (ім’я) в ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь». В жодному разі неможливо хрестити таким чином людину без її бажання, непритомну чи у разі, якщо вона не розуміє, що відбувається. У разі, коли небезпека мине, і людина залишиться живою, вона має прийти до священика, який доповнить Таїнство усім необхідним.

Церква хрестить маленьких дітей за волею їхніх батьків, оскільки нехрещені Царства Божого не наслідують; діти, хоча й не мають власних гріхів, наслідують первородний гріх, який і змивається у Хрещенні.

Миропомазання – таїнство, що звершується після Хрещення. У ньому, під час помазання різних частин тіла особливою речовиною – миром – людині подаються дари Духа Святого. Миропомазання тотожне покладанню рук, через яке Апостоли подавали дари Св. Духа новонаверненим. У кінці першого століття, Таїнство миропомазання стало здійснюватися через помазання святим миром, за прикладом старозаповітної Церкви, бо апостоли не встигали самі здійснювати це таїнство через покладання рук.

Святим миром називається приготована особливим чином і освячена суміш із пахучих речовин і єлею. Миро освячували неодмінно самі апостоли та їхні наступники – єпископи (архієреї). І тепер освячувати св. миро можуть тільки єпископи.

Причастя – таїнство, в якому ми під виглядом хліба та вина приймаємо саме Тіло та Кров Христові для життя вічного. Це таїнство встановлене Самим Спасителем на Таємній вечері. Воно є головним серед православних таїнств, адже без участі в ньому людина не може спастися. Під час звершення таїнства хліб та вино, розведене водою (на згадку про те, що з пробитого ребра Спасителя витекла кров і вода) дійсно перетворюються на Тіло й Кров Спасителя, залишаючись такими назавжди. Приймаючи Святі Дари – Тіло та Кров Господа нашого Ісуса Христа – ми з’єднуємося з Ним: «Хто їсть Тіло Моє та п’є Кров Мою, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ів. 6: 56) і через це стаємо причасними Життя Вічного: «Той, хто їсть хліб цей, житиме повік» (Ів. 6: 58)

До Причастя слід приступати достойно, з вірою та покаянням. Недостойне причастя небезпечне: «Хто їсть і п‘є недостойно, той їсть і п‘є осуд собі» (1 Кор.11:29). Неможна причащатися, маючи нерозкаяні смертні гріхи, не примирившись із ближніми і тоді, коли не відчуваєш спокою, миру в душі. Причастю зазвичай передує сповідь.

Причащатися треба якнайменше п’ять разів на рік – під час чотирьох постів та на свій день ангела. Якщо це з якихось причин неможливо, то хоча б один раз на рік. Загалом же приступати до Святого Причастя слід, коли відчуваєш у цьому потребу, якомога частіше, в ідеалі – щонеділі. Перші християни причащалися кожного дня.

Богослужіння, під час якого здійснюється таїнство Причастя, називається літургією – спільним служінням.

Покаяння – таїнство, під час якого людина сповідує (відкриває) перед священиком свої гріхи і через видиме прощення їх священиком, невидимо звільняється від них Самим Господом Христом. Від того, хто кається, вимагається визнання своєї провини, жаль та намір виправити своє життя.

Покаяння – це перемога над собою. Це, по-перше, визнання власної духовної недосконалості, а по-друге, визнання того, що нам потрібна допомога Господа і готовність прийняти цю допомогу. Саме тому без покаяння неможливе спасіння – Бог не рятує людину всупереч її волі.

Покаяння – реальна, глибинна зміна душі. Це дія, а не жест. Це глибинний зсув, а не слова. Людина, що покаялася – це вже інша, а не та сама, що коїла злочин. Тому й може бути прощений і врятований убивця, який покаявся перед самою стратою.

У першу чергу потрібно каятися: 1) у смертних гріхах; 2) у тому, що ятрить сумління; 3) особливо в тому, про що найбільш соромно зізнаватися, про що внутрішній голос каже: це не гріх, але глибоко в душі знаєш, що гріх, і великий. Сповідатися треба регулярно. Таким чином ми не лише позбуваємося тягаря минулих гріхів, але й звикаємо спостерігати за собою, що рятує нас від нових. Сповідатися потрібно в усіх гріхах, скоєних після хрещення. Людина, яка була охрещена у дитинстві, має сповідатися у тому, що скоїла після семи років, а не лише в тому, що сталося після її приходу до Церкви.

Священство – таїнство, в якому Дух Святий через єпископське висвячення поставляє обраного звершувати таїнства й пасти стадо Христове. Ступенів священства три: єпископ (звершує усі таїнства, в т.ч. висвячує священнослужителів), пресвітер (священик, звершує таїнства, окрім висвячення), диякон (прислужує при звершенні таїнств, проте сам їх не звершує).

Шлюб – таїнство, в якому благословляється союз чоловіка та жінки.

Єлеосвячення – таїнство, в якому через помазання тіла св. єлеєм на хворого призивається благодать Божа, що лікує душу й тіло. Це таїнство звершується над важкохворим декількома священиками – собором священиків, тому його іноді ще називають Соборуванням.

Слід зазначити, що особистість священика не впливає на звершення Таїнств. У Таїнствах діє благодать Божа, а не сам священик, тому його особиста праведність або неправедність на спасительність Таїнства не впливає.

Церковні служби

Протягом доби Церква здійснює такі богослужіння: вечірня, повечір‘я, полуночниця, рання, перший час, третій час, шостий час, дев‘ятий час і Божественна літургія.

Вечірня здійснюється в кінці дня, ввечері. Цією службою ми дякуємо Богові за день, що минув.

Повечір‘я складається з читання молитов, у яких ми просимо в Бога прощення гріхів і щоб Він дав нам, що йдемо на сон, спокій тілу й душі та зберіг нас від підступів диявола під час сну.

Полуночниця здійснюється опівночі, на спомин про нічну молитву Спасителя у Гетсиманському саду. Ця служба закликає всіх віруючих бути завжди готовими до дня Страшного Суду, який прийде раптово, мов «жених опівночі», згідно з притчею про десять дів.

Рання здійснюється вранці, до сходу сонця. Цією службою ми дякуємо Богові за минулу ніч і просимо в Нього милостей на день, що вже настав.

Перший час, що відповідає нашій сьомій годині ранку, освячує молитвою день, який уже настав.

На третьому часі, який відповідає нашій дев‘ятій годині ранку, згадується сходження Святого Духа на апостолів.

На шостому часі, о дванадцятій годині дня, згадується розп’яття Ісуса Христа.

На дев‘ятому часі, що відповідає п‘ятнадцятій годині, згадуємо хресну смерть Господа нашого.

Божественна літургія – найголовніше богослужіння. На ньому згадується усе земне життя Спасителя і здійснюється Таїнство св. Причастя, установлене Самим Спасителем на Таємній Вечері. Літургію служать уранці, перед обідом.

Усі ці служби, раніше в монастирях і в пустельників проводились окремо, у визначений для цього час. Але згодом, для зручності віруючих, вони були об‘єднані в три богослужіння: вечірнє, ранкове і денне.

Вечірнє богослужіння складається з дев‘ятого часу, вечірні і повечір‘я.

Ранкове – з полуночниці, ранньої та першого часу.

Денне – з третього і шостого часів та Літургії.

Напередодні великих свят і недільних днів відправляється вечірня служба, в якій з‘єднуються: вечірня, рання і перший час. Таке богослужіння називають всенічною, бо в давніх християн воно тривало всю ніч.

Літургія

«…нас усіх, що від єдиного Хліба та Чаші,

причащаються, з’єднай один з одним

в єдиного Духа причастя»

Літургія св. Василя Великого

Свята Літургія, як Таїнство, починається з приготування Святих Дарів та зібрання вірних у Церкву. Потім відбувається вхід та благовістя Слова Божого та приношення євхаристійних дарів на престол. Після сповідання віри починається анафора – моління про те, щоб Бог явив Духа Святого, втіливши хліб і вино нашого приношення у Тіло й Кров Христові та сподобив усіх нас причаститися ними.

«БРАТСТВО будується навколо Літургії». Тим самим ми розвертаємося обличчям до тих початків, якими жила Церква перших століть – розуміння Літургії як форми життя спільноти.

Божественна Літургія – багаточастинна. Вона починається з приготування Святих Дарів (хліба й вина) і зібрання у Церкву. Після зібрання здійснюється вхід священика, що являє собою Христа, і благовістя Слова Божого – читання Св. Писання. Одразу за тим відбувається приношення – тобто покладення євхаристійних дарів на престол. Після сповідування Символу віри починається анафора – піднесення дарів у молитві подяки та спомину. Анафора закінчується призиванням Духа Святого – молитвою про те, щоб Бог явив Святого Свого Духа, зробив хліб і вино нашого приношення Тілом і Кров’ю Христа і сподобив нас причаститися них. Серед тих частин нема більш чи менш важливих. Усі вони є сходинками до Причастя – заключної частини, мети Євхаристії – суть якого у поданні вірним Тіла та Крові Христової.

Слово «Літургія» означає «спільна справа». Це, зокрема, означає, що звершувачем таїнства є не лише священик, але все зібрання віруючих – Церква. З першими ж словами Літургії: «Благословенно Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» Церква сходить на небо – і там, у Царстві Христа, відбувається євхаристійна Трапеза. Долається простір і час. Ми опиняємося в одній кімнаті з апостолами, на Таємній вечері. Їмо те саме Тіло і п’ємо ту саму Кров, яку дав їм Христос. У Євхаристії Царство Небесне й життя вічне стають реальністю вже зараз. Взагалі все, що відбувається під час Літургії – реальність, а не символ минулих чи майбутніх подій.

Наше життя, як і життя перших християн не є досконалим та ідеальним. Тільки у них (таких же грішників, як і ми) мірилом усіх речей був Господь наш Ісус Христос. А у нас – кредитна історія. Чи дивимось ми на «світ цей» очима Бога? Чи може очима ліонських чи севастійських мучеників?

В тому й уся справа. «Не світ цей» приніс нам Господь. Він приніс нам дещо інше – Царство Своє. І вірити ми маємо в те, у що завжди вірила Свята Церква: вхід у Царство Боже є одночасно виходом із царства «князя світу цього».

Святий апостол Павло у своєму посланні до наших братів коринфян (1 Кор. 11:18) пише: «Коли ви збираєтеся в Церкву…». Тим самим він визначає одне з головних організаційних питань християн – зосередитися навколо Св. Літургії, зібратися в Церкву. Під Церквою св. ап. Павло має на увазі не храм, як місце поклоніння Богові, а саму природу та мету зібрання в спільноту – її творення.

Аби розібратися в цих термінах маємо вдатися до грецької термінології, яка чіткіше та яскравіше визначає усі наші поняття. Сам термін «церква», в першу чергу, розумівся нашими попередниками, як «еклезія» і був відповідником «зібрання в спільноту». Тому «зібратися в Церкву» - означало скласти таку спільноту, мета якої – виявити та здійснити цю «Церкву», як «Кіріос окос» - Дім Господній. А ознакою творення такої спільноти і було Братство («адельфотес»), як «койнонія Кіріос» - спільнота Господня.

Тому Літургія має сприйматися, як Таїнство творення спільноти – де «розсіяних дітей Божих збирає» (Ів. 11:52) Господь наш Ісус Христос. Це і є організаційним моментом здійснення Братства як спільноти, зібраної Самим Христом та у Христі, де Євхаристія (Причастя) виступає об’єднуючим та спрямовуючим фактором життя кожного вірного в Братстві.

Тому ми вже не йдемо до храму для особистої молитви чи спасіння. Ми йдемо зібратися в Церкву розуміючи, що храм є тільки рукотворним, видимим зразком храму нерукотворного, невидимого.

Не осягнувши цього, ми не зможемо вповні осягнути ту літургійну дію, яку знаменує собою БРАТСТВО, засвідчуючи перед Богом та світом велику тайну Царства Божого.

БРАТСТВО не є «сумою» грішних чи негідних людей сумнівного вигляду, як вважають наші вороги та наші друзі (які гірші за наших ворогів), а Тілом Христовим. І кожен з нас є Церквою, що її складає. Бо Христос перебуває у своїх членах. І Церква є не поза нами, і не над нами – а у нас. І ми в Христі, і Христос у нас.

Спільнота, зібрана в Євхаристії є образом та здійсненням Тіла Христового і тільки там ми стаємо причасниками (спільниками) Тіла та Крові Христової.

В цьому й полягає будівництво БРАТСТВА навколо Святої Літургії.

Нині після завершення літургії християни розходяться снідати. У перших християнських общинах літургія була початком зборів. Ми причастилися і прославили Господа, тепер Христос між нами і в нас і ми можемо сісти і казати один одному найважливіші речі (в присутності Христа) і приймати доленосні рішення, бо в цей момент ми являємо собою повноту Церкви, не меншу, ніж сукупно всі християни світу.

Ця практика має бути відновлена, інакше Літургія втрачає один зі своїх дуже важливих смислів.

Літургія буває різною. У кафедральному Соборі вона співається по нотах, написаних кимось із наших великих композиторів і багато священнослужителів у розкішних ризах урочисто служать, як ангели на небесах.

Іноді душа потребує саме цього, але найчастіше літургія служиться як у перших християн, в маленькому колі, де всі свої, де кожен упевнений, що ті, хто причащається з ним із однієї чаші підуть за нього на все у будь-яких обставинах і він сам готовий покласти душу за них, слова молитов не співають, а промовляють усі разом і відчувається, що ми не «зайшли в церкву», а самі є Церквою. У нас не спасаються тишком-нишком, поокремо, лише разом. Ми хочемо і в Царстві Небесному бути зі своїми братами: «у складі організованої злочинної групи».

Літургія оголошених закінчується відсиланням з храму всіх нехрещених, тих, хто тільки готується до хрещення, і тих, хто є тимчасово відлученим від Св. Таїнств. Коли диякон урочисто проголошує: «Нехай жоден з оголошених, жоден з тих, чия віра не є твердою, жоден з тих, хто кається, жоден з нечистих навіть не наближується до Святих Таїнств».

Прочитавши цей виголос святий Григорій Двоєслов, Папа Римський (коли Папи ще були православними), дописав: «І жоден із тих, хто не причащається, також нехай залишить зібрання». Після цього в зібранні Церкви залишаються тільки вірні.

«Єлиці вірнії - Тільки вірні».

Амінь.

Деякі широковживані християнські поняття

Святість

Значення слова „святість” (євр. – „кодеш”) означає „відокремленість”.

У цьому сенсі Ізраїль, обраний Богом із середовища язичницьких народів називається святим у Господа (Повтор. 7, 6). Про суботу сказано: „день сьомий повинен бути у вас святим (Вих. 35:2), тобто відокремлений від інших днів тижня.

В Новому Заповіті св. апостол Петро говорить: „... за прикладом того, хто покликав вас, Святого, й самі будьте святі в усіх вчинках. Бо написано: „Будьте святими, тому що Я святий”.

Тому сенс єдності з Богом – участь у святості Його. Бо всі „покликані бути святими, роблячись причасниками Божественного єства”. Саме це й мав на увазі Христос, коли в своїй Нагорній Проповіді проголосив: „Й відтак будьте досконалими, як є досконалим Отець ваш Небесний”.

Шлях єднання з досконалістю та святістю Бога лежить у Христі. Якщо Ти бачиш та знаєш Ісуса Христа – Ти бачиш та знаєш Бога Отця. Якщо Ти перебуваєш у спілкуванні з Сином – значить Ти перебуваєш у нерозривній єдності з Отцем. Все це можливо виконати за присутності та сили Святого Духа в Твоєму житті.

„Якщо любите мене, - говорить Христос, - дотримуйтесь Моїх заповідей. Бо я вблагаю Отця, й дасть він вам іншого Утішителя (Параклета), та прибуде з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти. Тому що не бачить Його, не знає Його; а ви знаєте Його, бо Він з вами перебуває й у вас буде”.

Праведність і гріх

Описуючи гріх, Св. Письмо використовує слова, в контексті яких завжди мається на увазі відпочаткове високе стояння.

Слово „скверна” говорить про забруднення колишньої чистоти.

Слово „прогрішення” - про порушення того, що спочатку було істинним.

Слово „розрив” та „відчуження” - про існування єдності.

Нарешті, слово „ухилення” показує на відхід з правильного шляху.

Зло діє тільки в якості паразита на тому, що з самого початку було добрим. У цьому значенні можна сказати, що сенс життя й полягає в тому, аби не грішити. А не грішити – значить бути подібним Богові та Його Сину Ісусу Христу.

„Кожен, хто грішить вчиняє беззаконня; бо гріх є беззаконням. Й ви знаєте, що Він з’явився для того, аби взяти гріхи ваші, й що в Ньому нема гріху. Кожен, хто перебуває в Ньому, не грішить; кожен хто грішить, не бачив Його й не пізнав Його. Діти! Нехай не спокушає вас ніхто. Хто чинить правду, є праведним, подібно як Він праведний. Хто робить гріх, той від диявола, тому що спочатку диявол згрішив. Для того й з’явився Син Божий аби зруйнувати справи диявола”. (1- Ів.3:4-8)

Апостоли та святі на підставі власного досвіду знали силу диявола, направлену проти людини. Але також відоме й безсилля диявола, якщо він змагається проти людини, яка має повноту Святого Духа. Середнього шляху між Богом та дияволом не існує. За кінцевим рахунком, в кожну дану мить Ти знаходишся або з Богом, або з дияволом, слугуючи або одному, або іншому.

Кінцева ж перемога належить Богові й нам, якщо ми з Ним.

Мета людського життя – перемога над зрадливими та брехливими спокусами диявола.

„Якщо говоримо, що не маємо гріха, - обманюємо самих себе, й істини нема в нас. Якщо сповідуємо гріхи наші, то Він, будучи вірним та праведним, простить нам гріхи наші й очистить нас від усілякої неправди. Якщо говоримо, що ми не згрішили, то представляємо Його неправдивим. І слова Його немає в нас”.(1- Ів.1:8-10)

„Діти мої! Це пишу вам, аби ви не грішили; а якщо би хто й згрішив, то маємо Заступника перед Батьком, Ісуса Христа, Праведника. Він є змилування за гріхи наші, й не тільки за наші, але й за гріхи усього світу”...(1- Ів.2:1-2)

Світ

Слово „світ” у Св. Письмі та Св. Переданні використовується у двох значеннях. В одному випадку „світ” є висловлення усього творення Божого, результат Його благої волі та об’єкт Його любові.

„Бо так полюбив Бог світ, що віддав сина Свого Єдинородного, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого, аби судити світ. Але щоб світ врятований був через Нього”. (Ів. 3, 16-17).

Але крім позитивного бачення „світу”, існує також і негативне, коли слово „світ” означає не об’єкт Божої любові, але те творення, що повстало проти свого Творця. Так, за словами Христа: „Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене перше вас зненавидів. Я узяв вас від світу, тому ненавидить вас світ”.

Апостол Іван у своєму першому Посланні продовжує говорити про ворожість між Христом та „світом”, дає християнам наступну заповідь: „Не любіть світу, ані того, що в світі: хто любить світ, у якому нема любові Батьківської. Бо все, що в світі: хтивість плоті, хтивість очей та гординя житейська. Не є від Батька, але від світу цього. Бо світ минає, і хтивість його. А той, хто виконує волю Божу перебуває повік”.

Плоть

Така подвійність існує і у використанні слова „плоть”, що означає повноту людського існування, саму людину. Тому про втілення Христове написано: „І Слово стало плоттю...”, в день П’ятидесятниці Бог злив Свій святий Дух „на всю плоть”.

З іншого боку, слово „плоть” використовується як епітет безбожного та бездуховного існування.

„Бо ті, хто за плоттю живе, про плотське помишляють, а ті, хто живе за духом – про духовне. Помисли плотські – є смерть, а помисли духовні – життя та мир; тому що плотські помисли є ворожість проти Бога і в тілах ваших. Які є Божі”.

Варто підкреслити, що кажучи про „плоть”, апостол Павло тут не має на увазі людське тіло, він недвозначно дає це зрозуміти: „Невже не знаєте, що тіла ваші є Христові? Чи не знаєте, що тіла ваші є храм Святого Духа, Якого ви маєте від Бога, й ви не свої? Ви бо викуплені дорогою ціною. Тому прославляйте Бога й у тілах ваших, і в душах ваших, які є Божі”.

Ця подвійність, що спостерігається в значені слів „світ” та „плоть” пояснена Св. Отцями Церкви й чітко розмежована в її Таїнствах.

Творіння Боже – добро. Фізичне існування саме по собі не є злом. Плотське тіло людини не є поганим. Злими є тільки гріховні пристрасті та схильності, бо вони використовують тваринний світ та плотське тіло людини як самоціль, як об’єкт ідолопоклонства та безбожних прагнень, що за словами іншого нашого брата, блаженного Августина, являє „поклоніння тварі, а не Творцю”.

„Душа за своєю природою позбавлена пристрастей. Пристрасті є дещо додатковими – в них винна сама душа... єство душі світло та чисте, з причини прийняття в себе божественного світла... протиприродний же її стан буває в людях пристрасних, які на пристрасті працюють”.

„Коли чуєш, що слід ухилитися від світу, очиститись від усього, що є в світі, належить тобі спочатку зрозуміти та пізнати... що значить саме розуміння „світ”... Світ є ім'я збірне, що обіймає собою те, що називається пристрастями. Коли в сукупності хочемо назвати пристрасті, називаємо їх світом... світ є плотське життя та мудрування плоті”.

Нове життя

Нове життя світу, створеного, викупленого та даного людині Богом через Христа й силою Святого Духа називається Церквою, в якій зосереджується все те, що Бог відпочатково прагнув дати людині.

Це життя не є певним спеціальним „існуванням”, яке різниться від буття, отриманого від Бога. Просто не існує життів – „звичайного” та „релігійного” – є тільки одне – істинне, справжнє життя, життя з Богом, життя Церкви, життя в БРАТСТВІ. Все інше є звичайнісінькою смертю.

Варто лише підійти до вікна, щоб побачити: скільки мерців ходить вулицями міст, містечок, селищ міського типу, сіл та хуторів. Вони дійсно мертві, дехто ще від народження. Просто вони не так смердять.

Але, як каже Мірча Еліаде: «Всупереч смерті, що чигає звідусюди, я не можу стримати диких веселощів, які опановують мене при думці, що з усіх цих трупів завтра народиться новий світ».

Єдиним змістом життя має бути «стяжання Святого Духа» та «пошуки в першу чергу Царства Божого та праведності Його».

Саме для цього Ти й був створений Богом. Амінь

Чудеса

Євангельські чудеса трохи бентежать. У Старому Заповіті ми ще так-сяк згоджуємося з ними: який же ж епос без чудесного! Те, з чим можуть зіткнутися аргонавти, є допустимим і для левітів.

Проте, Євангеліє — не епос. До нього людству було розказано безліч історій — страшних, смішних, захоплюючих, повчальних. Євангеліє — перша історія, яка розчулила. Здавалося б, найближчою за змістом є історія Цезаря. Він творив добро, він теж пробачав декого з ворогів, мав тріумф, хоча пересувався не на віслюкові і його теж зрадили. Проте, смерть Цезаря викликає гнів. А розп'яття — сльози. Це як загибель солдата і смерть дитини.

Римляни, здається, винайшли все, окрім стремені і мелодрами. Вони не знали, що таке плакати над сюжетом. Коли Римський світ читав про все, що сталося після таємної вечері, у нього щемило серце, Мітра зі своїм ножиком не мав жодних шансів.

Чудеса, здається, перетворюють трагедію на казку. До того ж, усі вони якісь сором'язливі. Чи подібні на фокуси, а найчастіше на метафори: прозріння, воскресіння, “встань і йди”, розмноження хлібів, перетворення води на вино, вигнання бісів...

Дисонанс між чудовою історією і чудесами, які здавалося б її принижують, гостро відчувався у ХІХ ст., що призвело до появи окремого філософського жанру “життя Ісуса”.

Багатьом хотілося переписати Євангелія, очистивши Христа від чарівного, а заразом і від божественного. Наскільки зручніше всім було б, аби Він не воскрешав і не воскресав!

Але чудо і є тим, що відрізняє релігію від філософії. Ось кілька зауважень, які далеко не вичерпують тему, але швидше до неї вводять.

Отже, що необхідно знати про чудеса.

1. У природі є багато дивовижного, але нема чудесного. В цьому шкільні вчителі мають рацію, а науковці вже трохи сумніваються.

Чудо належить людському. Воно не стільки порушення законів природи, скільки порушення звичного, побутового. Скажімо, ви на дуелі, стріляєте одночасно з вашим візаві, але кулі потрапляють одна в одну і падають до ваших ніг. Це не порушує законів природи, але ні на жодну голову не налазить. Чудо. Або, для прикладу, рак в останній стадії є порушенням природного механізму поділу клітини. Він не є чудом. Натомість видужання – повернення до природного механізму (наприклад, у результаті віри в чудо) є чудом.

2. Чудо перетворює специфічно людське. Найскладніший механізм у світі – андронний суперколлайдер не буде чудом, навіть коли запрацює. А мироточива ікона – чудо, хоча фізика мироточення, якби таке справді було, у тисячу разів простіша за механізм розгону часток у череві суперколлайдера.

Навіть, якби замироточив суперколлайдер, це сприймалося б як менше чудо, ніж мироточива ікона. Якось від нього ми більше чекаємо чогось подібного, аніж від ікони, яка, строго кажучи є зображенням чуда.

3. Бог створив світ чудесним чином. І так само він створив людину і все, що в нас є людського, має своїм джерелом чудо: свобода волі, здатність мислити, душа, моральний інстинкт і естетичне відчуття.

Коли людина стикається з чудом, вона стикається зі специфічно людським, з власною суттю.

Можна сказати і так, що коли людина стикається з власною суттю, вона відчуває потрясіння.

4. Бог проявляється через закон і через чудо – порушення закону.

Людина випробовується законами і чудесами; ні там, ні там вона не почуває себе вдома. Ствердившись у законному, вона час від часу спотикається об чудеса.

В той самий час, чудеса настільки спонтанні, що за них теж не вдається сховатися. Чудо проявляється чудесним чином. Проте, навіть і цього правила не бажає притримуватися і протирічить йому регулярним чудом – в Євхаристії.

Євангеліє бентежить. Для людей перших століть у ньому замаленькі чудеса, для нас, людей останніх століть – у ньому забагато чудес.

Церква

Церква – від Бога встановлена спільнота людей, об’єднаних православною вірою, Законом Божим, священицькою ієрархією і Таїнствами. Христос назвав те, що він створює арамейським словом «кенесе», грецькою перекладається «еклезія», українською «віче» - народні збори для винесення найважливіших рішень, наприклад, оголошення війни чи укладання миру.

В тому, що благодать Божа перебуває в Церкві донині й перебуватиме довіку, свідчать наступні слова Христа: «збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її (Мт. 16, 18); «Я з вами у всі дні довіку, амінь» (Мт. 28, 20).

У Символі віри Церква називається Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською.

Церква єдина тому, що:

1) поєднує усіх віруючих в єдине духовне тіло, що має одну Голову — Христа й одухотворяється одним Духом Божим. «Одне тіло, один Дух… один Господь, одна віра, одне хрещення, Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 4-6);

2) вона поєднує не тільки віруючих, що живуть на землі, але й тих, хто помер у вірі та вже перебуває у Царстві Небесному. Земна Церква спілкується з Церквою Небесною через молитви. Святі, вже наближені до Бога, допомагають живим віруючим своїми посередницькими молитвами.

3) вона єдина в сенсі «одна», тому що тільки в одній Православній Церкві діє спасительна благодать Божа, так що тільки одна ця Церква й може називатися Церквою у біблійному розумінні цього слова.

Церква, як спільнота є одна: 1. не розділеною; 2. не має поруч із собою будь-якої іншої, рівної їй спільноти. Ознакою її єдності є те, що вона полягає не в об'єднанні різнорідного, а у внутрішній згоді та єдності. «Одне тіло, один Дух, як ви і покликані до однієї надії вашого покликання; Один Господь, одна віра, одне хрещення, Один Бог і Отець усіх, Який над усіма та через усіх та в усіх нас» (Ефес. 4, 4-6).

Зображуючи Церкву в притчах, Христос дав нам одне вчення, одне хрещення та одне причастя. Єдність віруючих у Христі становила предмет Його молитви перед хресними стражданнями: «нехай усі одне будуть», молився Господь. Церква також є єдиною не тільки внутрішньо, але й ззовні. Її єдність проявляється у спільному сповіданні віри, єдності богослужіння й таїнств, єдності ієрархії, у єдності канонічного устрою.

Церква на землі має сторону видиму та сторону невидиму. Невидиму становлять: те, що Її Голова є Христос; що вона оживотворяється Духом Святим; що в ній відбувається таємниче внутрішнє життя у святості її членів. Однак, Церква, по суті її членів, видима, тому що складається з людей у тілі, має видиму ієрархію, здійснює видиму молитву й священнодійства, сповідає відкрито та словесно віру Христову.

Не втрачає своєї єдності Церква й через те, що поруч із Церквою існують не приналежні до неї християнські спільноти. Вони перебувають не в Церкві, а поза нею.

Не порушується єдність Церкви через тимчасові поділи недогматичного характеру. Розбіжності серед церков нерідко виникають через недостатню поінформованість, неправильні відомості. До тимчасового припинення спілкування іноді спонукають особисті дії окремих ієрархів, що стоять на чолі тієї або іншої помісної церкви, через порушення ними канонів Церкви або встановленого древньою традицією підпорядкування однієї територіальної церковної одиниці іншій. Нарешті, зв'язок між церквами може бути іноді надовго порушений політичними обставинами, як це не раз бувало в історії; у таких випадках поділ стосується тільки зовнішніх відносин, але не зачіпає й не порушує єдності духовної, внутрішньої.

Істинність єдиної Церкви визначається православ'ям її членів, а не кількістю їх у тій або інший момент. Ми завжди будемо в меншості. Св. Григорій Богослов писав: «Де ж ті, які дорікають нам за бідність і пишаються багатством; ознакою Церкви поставляють багатолюдність і нехтують малою чередою; вимірюють Божество і зважують людей; високо цінують піщини (тобто масу) та принижують світила; збирають у скарбницю просте каміння й нехтують перлинами?» (слово 33, «Проти аріан»).

Церква — Свята, адже освячена Господом Ісусом Христом через Його страждання, молитви й через Таїнства. У молитві до Бога Отця про віруючих Господь Ісус Христос казав: «Святи їх в істину Твою: слово Твоє істина є... І за них Я присвячую Себе, нехай вони будуть освячені істиною» (Ів. 17:17,19).

Сакральність полягає ось в чому: коли Син Божий зійшов з Небес, Він втілився в тіло конкретної людини – Ісуса, і після катувань і страти тілесно воскрес. Перед Вознесінням Він каже, що відтепер Тілом Його буде це шановне зібрання, тобто Церква.

Далі Христос перебуває на землі не в одному тілі, а в багатьох тілах, поєднаних у Спільноту. Саме тому і в такій якості наші тіла воскреснуть. Саме звідси необхідною умовою спасіння є приналежність до Церкви. (Подібно до того, як необхідною умовою становлення людиною – є приналежність до людства. Немовля, виховане, наприклад, вовками, ніколи не стане людиною). Зрештою, бажання спастися самому – це крисятництво, а крис не беруть до Царства Небесного. Якщо ми говоримо про подвійну природу Христа, ми маємо зауважити і подвійну природу Церкви.

Церква — Свята, хоча в ній є і ті, що грішать. Грішники, що очищують себе щирим покаянням, не заважають Церкві бути Святою. Нерозкаяні ж грішники або видимою дією церкви (відлученням), або невидимою дією суду Божого, як мертві члени, відтинаються від тіла Церкви, тому вона й зберігається Святою.

Церква зветься Соборною, у грецькому тексті - «кафолічною».

Слово «кафолікос» у грецькій дохристиянській літературі зустрічається вкрай рідко. Тим часом, Церква обрала це слово для позначення однієї з найголовніших своїх властивостей, саме, для вираження свого вселенського характеру, хоча мала такі слова, як «космос» - світ, «ойкумена» - всесвіт: очевидно, ці останні слова були недостатні для висловлення якогось нового поняття, властивого тільки християнській свідомості. Термін цей постійно вживається в актах усіх вселенських соборів. У прямому перекладі слово це означає вищий ступінь всеосяжності, цілісності та повноти («кафола» - по всьому цілому).

Це поняття вказує на те, що двері відкриті для всіх, і тому всі люди запрошуються до Церкви Христової.

Одна з властивостей Церкви та, що вона не обмежується місцем: вона обіймає собою всіх православних, де б вони не були. З іншого боку, необхідно мати на увазі, що Церква була соборною (кафолічною), вже в день П'ятидесятниці – коли її межі не виходили за Сіонську світлицю і Єрусалим.

Церква також не обмежується часом: вона призначена проводити людей до віри «довіку». «Я з вами є у всі дні до кінця віку цього» (Мт. 28, 20). Тому Таїнство Євхаристії відбуватиметься, допоки не прийде знову на землю Господь (1 Кор. 11, 26).

Церква не обмежується ніяким місцем, ані часом, ані народом, але об’єднує у собі істинно віруючих всіх місць, часів і народів. Апостол Павло говорить, що «благовістя існує в усьому світі» (Кол. 1, 5-6) і що в Церкві християнській «немає елліна, ні іудея, обрізання й необрізання, варвара й скіфа, раба й вільного,: але все й у всіх Христос» (Кол 3, 11).

Соборність також означає те, що всі (а не лише клірики) беруть участь у церковному житті, обговоренні та вирішенні найважливіших питань.

Церква називається Апостольською тому, що вона безперервно й незмінно зберігає від апостолів і вчення, і спадкоємство Святого Духа через священне покладання рук. У тому ж сенсі Церква називається також Православною, або Правовіруючою. Термін «православна» для означення істинної Христової Церкви з’явився у IV ст. для того, аби відрізнятися від єретичних зібрань.

Єресь – це викривлення віровчення. Зібрання єретиків називається сектою. Тим не менше, багато сект називають себе церквами. Деномінація є Істинною Церквою, якщо наявні:

1. Дотримання догматів, викладених у Символі віри, прийнятому на Нікео-Царгородському соборі. (Хто не визнає рішень Вселенських соборів, той не визнає й Біблію, яку укладали саме на соборах – вирішували, які тексти канонічні, а які апокрифічні).

2. Наявність ієрархії, що має спадковість Святого Духа від апостолів.

Господь надав апостолам право звершувати Таїнства. Яке вони передали єпископам, заповівши таким же чином передавати його, допоки Церква існуватиме на землі. Без цієї спадковості Духа Святого звершення Таїнств неможливе. Отже, неможливе спасіння. Якщо ж ланцюг спадковості ніде не переривався – все гаразд.

Перевірити будь-яку релігійну спільноту за цими двома критеріями неважко. Щодо першого – провести аналіз вчення. Щодо другого – дослідити історію виникнення деномінації. Звісно, це стосується лише християнських спільнот. Тобто тих, що сповідують віру в Ісуса Христа як Господа і Спасителя. Про нехристиян взагалі не йдеться.

Також, завжди слід мати на увазі, що є єретики, а є розкольники, і це не одне й те саме. Єресь – викривлення істини. Відступ від догматів. Розкол – адміністративне відокремлення певної частини Церкви. Це завжди болісно сприймається Церквою-матір’ю (тією, від якої відокремлюються). Проте, коли відокремлена спільнота не викривляє віровчення; коли у ній не переривається ієрархічна спадковість – вона є благодатною і, рано або пізно, її визнають Помісною Церквою – повноправною частиною Вселенської Церкви.

Питання про те, чи діє – і якою мірою – благодать Божа в інших християнських деномінаціях, чи спасуться неправославні християни – це питання Божого Промислу, Божої волі та милості. Православні відповідають на подібні питання словами св. Феофана Затворника: «Чи спасуться католики? Не знаю. Але знаю, що коли я стану католиком, то не спасуся».

У Церкві існує установа, в якій зберігається спадкоємство апостольського служіння, - то церковна ієрархія.

Вона веде свій початок від сходження Святого Духа на апостолів, і відтоді безупинно продовжується через спадкоємне покладання рук у Таїнстві Священства. «Він постановив одних апостолами, інших пророками, інших благовісниками, інших пастирями і вчителями, для здійснення справи служіння, для творення тіла Христового» (Еф. 4, 11-12).

Головним обов’язком священнослужителів є звершення таїнств і навчання людей Слову Божому.

Церква не закликає до сліпого послуху ієрархам, адже вони – люди, що так само, як усі інші, піддаються гріху й можуть помилятися. В усіх сумнівних випадках слід звертатися до Писання, канонічних правил, творів Святих Отців і власного сумління.

Життя православних організується таким чином:

Віруючі об'єднуються в спільноти, які гуртуються навколо літургії. Церква складається не з людей, а з громад (як тіло з клітин). Не буває християн, які вештаються самі по собі. Стати християнином – означає увійти у конкретну спільноту. Стосунки в цій християнській громаді нагадують стосунки в конспіративному гуртку, недарма основні обряди християнства називають таїнствами, вони спонукають до таємничості в т.ч. й у політичному смислі. Люди, які причащаються з однієї чаші – рідніші, ніж родичі. Христос прямо вказує на те, що стосунки з Богом – це стосунки з ближніми, саме ближні є посередниками між нами і Богом.

Є порочною практика лише формальної участі в громаді. Коли людина забрідає до церкви, як до вокзалу, де всі чужі, вона одержує те саме, що й на вокзалі – квиток до Жмеринки, а не до Царства Небесного.

Члени однієї громади спільно не лише моляться, але й вирішують соціальні, політичні і воєнні питання. Члени перших християнських громад мали спільне майно й жили разом.

Усі проблеми та конфлікти, що виникають в громаді, вирішуються всередині неї, за словом Христа: «Якщо згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою та ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж не послухає, візьми із собою ще одного чи двох, щоб вустами двох чи трьох свідків підтвердилося всяке слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо й церкви не послухає, нехай буде тобі, як язичник та митар (податковий інспектор – ред.)» (Мт. 18: 15-17).

У жодному разі питання не виноситься за стіни Церкви, на суд громадськості або державної влади: «Як сміє хто у вас, маючи справу з іншим, судитися у нечестивих, а не у святих? ... Але брат із братом судиться, і притому у нечестивих. І те вже вельми принизливо для вас, що маєте тяжби між собою» (1 Кор. 6:1-7)

Коли християнин у конфлікті з іншим християнином звертається за допомогою до позацерковних установ (пише заяву до міліції, позивається до суду, скаржиться до бусурманської адміністрації) – він звертається по допомогу до диявола. Не все у зовнішньому світі – диявол, проте силові й адміністративні установи, поза сумнівом, служать йому, бо сатана – менеджер світу цього.

До речі, жоден Собор не скасовував звичаю: якщо людина, тікаючи від переслідування, сховалася в храмі, її неможна видавати, який би страшний злочин не скоїла.

Вже в апостольські часи постала проблема Церкви як організації. Організація передбачає певні правові відносини між своїми членами, «але церковне право стоїть у протиріччі з сутністю Церкви».

Перший етап церковного устрою - від П‘ятидесятниці до приблизно шістдесятого року по Р.Х. - участь в управлінні Євхаристією та жертовними дарами прямо визначається харизмою. Ймовірно, тоді ж природнім чином з‘являється пресвітеріат (старійшини, ті, на кого можна покладатися, хто не скрисить і не потече під слідством).

Вважається, що десь близько шістдесятого року апостоли деінде заснували єпископську та дияконську посади, як постійну установу. Отже другий організаційний етап – від того часу до середині 2-го ст. по Р.Х. Єпископ, зазвичай, не є пророком, або вчителем, тому коли хтось, хто має апостольський дар навчати, перебуває в зібранні, то саме йому, а не єпископу передається управління євхаристією та жертовними дарами. Єпископська посада виникає саме з причини дефіциту пророків, апостолів й учителів.

Хоча Церква – це спільнота з подвійною природою, в її ранньому устрої можна спостерігати багато паралелей з іншими спільнотами, які перебували в екстремальних обставинах. Скажімо, «єпископ» перекладається з грецької, як «смотрящій», так і нині неформальні авторитети ставлять «смотрящіх» на зонах і в містах, де не можуть перебувати постійно.

Всередині ІІ ст. виникає теорія апостольської спадкоємності єпископів. У боротьбі з гностиками єпископам був даний дар і влада апостольського вчителювання й тим самим влада не тільки в громаді, але в усій церкві. Саме про третій етап кажуть: «де єпископ, там і церква».

На прикладі трьох перших етапів ми спостерігаємо зміни церковного устрою, які не припинялися і в подальшому, хоча, поза сумнівом, церква – доволі консервативна установа. Згодом вибудовується ієрархія єпископів, що є природним при збільшенні чисельності й ареалу розповсюдження. Позаяк розширення церкви й зменшення репресій проти неї призводило до погіршення якості християн, в структурі церкви виникли чернечі братства, на них і трималася церква наступні тисячу років.

В організації східного чернецтва видатну роль відіграли св. Антоній, св. Василій Великий та його статут. Західне чернецтво багато чим завдячує св. Бенедикту. Перший бенедиктинський монастир відкрився у VІ ст., в рік закриття платонівської Академії в Афінах – це символічно: естафету було передано.

Згодом західне християнство завжди, коли бажало досягти прориву чи захиститися в часи найбільшої небезпеки вирішувало ці завдання через утворення нових чернечих братств, а не через структуру єпископів. Єпископи забезпечували стабільність, чернечі братства – динаміку. Такими були конгрегація Клюні, військово-чернечі ордени, францисканці, домініканці, єзуїти та ін.

На Сході покладалися на братства мирян, золотий час яких – XVI-XVII ст. Ймовірно, їхній досвід є нині найбільш актуальним.

Еклезіологія

Етапи політичної історії православ'я

Ключові дати, які мають визначальне значення в житті Східної Церкви:

1. Донікейський період - від П’ятидесятниці до Міланського едикту 33 - 313 рр.);

2. Візантійський період - від Першого Вселенського Собору в 325 р. до 1453 р.);

3. Поствізантійський період (від падіння Константинополя в 1453 р. до наших днів).

Перший період церковної історії

Перший період - Церква будується як структура, паралельна навколишньому світові і являє собою революційну спільноту.

22 червня 33 року від Різдва Христового, Римська Імперія, провінція Юдея, Єрусалим. В цей день, через 50 днів після Світлого Христового Воскресіння та через 10 днів після Його Вознесіння, зійшов на Апостолів та Діву Марію, у вигляді язиків полум‘я, Святий Дух. Тоді за обітницею Господа нашого Христа-Спасителя був посланий людству «Параклет» - Святий Дух, «досконала причина», якою була стверджена Свята Святих всієї церковної таємнодії.

День П’ятидесятниці є днем народження Церкви.

Свої об’єднання перші християни назвали не звичними назвами (колегія, фіас, школа, синагога), які вживалися у Римської імперії, законодавство якої давало культовим об’єднанням вкрай широкі права та свободи (переслідувалося тільки бузувірство чи забобонна агітація) і, відповідно, вимагало, аби християни визнали свої спільноти як «фіас» (θιάσος - об’єднання за релігійною ознакою), й таким чином зрівняли себе з іншими релігійними спільнотами. Але християнська віра не припускає думки, що інші культи можуть володіти Істиною. Тому в цьому протистоянні з імперським законодавством, у відмові «легалізації» своїх спільнот народжується й перше визначення християнської спільноти «пара – фіас» (παρα θιάσος – тобто те, що за межами звичайних релігійних спільнот), яке дійшло до нас у терміні «парафія», але втратило для нас головний догматичний зміст.

Але Християнство не просто вимагало свободи вільно вірити та сповідувати Господа – воно протиставило себе всім культам, які, до речі, були дуже терпимі до інших. Чому? Тому що істинність віри полягає в її нетерпимості. І цю нетерпимість кожен християнин проявляв навіть у найменших дрібницях.

Якби якогось там епікурейця (який ні в що не вірив, крім себе), почали б змушувати здійснити жертвоприношення, поклястися імператором чи взяти участь у процесії, то він б і не противився цим пустим формальностям. І цього було би достатньо, аби засвідчити його лояльність Імперії. Знаючи це, від них і цього не вимагали. Не забуваймо, що свобода думки в Римській Імперії була абсолютна – від Нерона до Костянтина жоден філософ чи вчений не піддавався переслідуванням за свої погляди, хіба що за свою політику. Але наші попередники практикували Радикальне заперечення: «бо хто вірний в малому, той буде вірним і в великому».

Християни називали себе «еклезія» (έκκλησία – зібрання). Варто зауважити, що в цій назві зосереджено декілька смислів. Сам термін «еклезія» у грецьких містах означав «народні збори» - головний орган помісного самоврядування. А це вже не релігійний, а в першу чергу політичний термін. Тим самим християни свідомо почали протиставляти свої збори – «еклезію вірних» (як істинне зібрання) – «еклезії земній», яка втратила вже будь-який сенс у цьому гріховному світі.

Ця «еклезія вірних» була відкритою для всіх: рабів, блудниць, екстравагантних проповідників, торговців контрабандою та інших різнорідних, революційно налаштованих особистостей. Кожен із них міг прийти, отримати спасіння та пізнати Істину.

Разом із тим відкритість не означала публічності. Дотримуючись слів Господніх «Не давати святинь псам та не кидати бісеру свиням» (Мт. 7:6), перші християни всі свої зібрання проводили окремо від язичників.

Багатьом освіченим людям того часу здавалося, що за відмовою від публічних святкувань та жертвоприношень ховаються якісь страхітливі обряди. Адже публічність усього життя – не тільки суспільного, а й приватного – була невід’ємною частиною античних уявлень про добропорядність.

Насправді, християни нічого не приховували – вони просто відокремлювали себе від світу.

Християнські спільноти готувалися до кінця світу й участі в Армагеддоні – останній битві.

Так з’явилося визначення – парохія (паройкос епідемос) – спільнота в поході (παροίκος έπιδημος (παρ -переміщення, зміна; οίκος – мешкання; έπι - наступний новий; δημος – народ)).

Здійснюючи свій похід, спільнота турбувалася про кожного свого члена, аби той міг гідно дістатися Царства Божого. Ця турбота полягала в моральній та матеріальній допомозі кожному своєму братові чи сестрі в усіх умовах його перебування в цьому ворожому світі.

Лукіан згадує, що коли посадили до в’язниці християнського філософа Перегріна, то: «вже з самого ранку можна було бачити біля в’язниці якихось людей сумнівного вигляду: старих, вдів, дітей-сиріт, жебраків. Крім того, проводирі християн підкупили тюремну варту, аби дістатися до свого брата». Тому й не дивно що, як згадує наш брат Тертулліан, (Ad mart. 2), християни «на вироки суддів відповідали лайкою, пильніше вдивляючись в обличчя суддів, аби впізнати їх на Страшному Суді». Все, як і нині…

Підсумовуючи донікейський період, ми можемо зупинитися на трьох основних визначеннях християнських спільнот:

1. παρα θιάσος – спільнота, яка має повноту Істини й не є приналежною до інших спільнот;

2. έκκλησία – спільнота, альтернативна структурам навколишнього світу;

3. παροίκος έπιδημος – революційна спільнота на основі солідарності.

Саме ці три визначення є ключовими в сьогоднішньому житті Церкви, які ми маємо пам'ятати та застосовувати.

У перший (донікейський) період, з моменту П’ятидесятниці й до Міланського едикту, триває так званий катакомбний період Церкви. В той період Церква стає одним з перших революційних елементів в історії людського духу. І якщо спочатку неприйняття цього світу з боку християн базувалося на метафізичному рівні, то в подальшому воно переходить у жорстке протистояння ворожій християнству Римській імперії (у світському плані) та юдейському середовищу (в релігійному плані).

В той період Церква формує свою систему цінностей, паралельну світові ієрархію, культивує страждання та муки за віру. Таким чином відбувається ідентифікація християн через приналежність до Церкви. Разом із тим здійснюється етичне переосмислення римського права та пропонується порятунок людині та світу через церковне Таїнство.

Другий період – імперський період Симфонії Церкви та Імперії, що називає себе Православним Царством.

Пророцтва щодо подальшої долі світу та порядку, який буде в ньому встановлений, й стануть основою формування імперії ромеїв. Другий період Православ'я починається з битви при Мульвійському мості, коли Костянтин Великий скористався допомогою Христа, й Міланського едикту, яким були припинені гоніння на християн. Рим визнав християн, а християни визнали Рим. Саме тоді починається реалізація православної політичної моделі на системі цінностей, вироблених християнами в першому періоді: Церква перетворюється з гнаної на пануючу. Імперія ромеїв усвідомлюється як Тисячолітнє царство, а її голова – православний автократор (василевс) — вважається вікарієм Христа, який наглядає за Царством.

Імперія й церква мали кожна свої причини для компромісу. Костянтин бачив, як держава розпадається під ударами варварів і через внутрішні проблеми. Мешканці імперії, солдати, втратили бажання до боротьби й більше не вбачали жодної цінності у старих суспільних принципах. Християни на той час були єдиною значною, добре організованою спільнотою в імперії, здатною на прояви самовідданості й віри. Окрім того, вражала збудована ними система соціального захисту. Християни були найкращими солдатами, позаяк основна чеснота вояка – терплячість та здатність до самопожертви.

Костянтин зрозумів, що Церква може стати хребтом імперії.

Зі свого боку Церква вирішила підтримати імперію, як осереддя цивілізованого світу. Християнство передбачає певний рівень цивілізованості. В умовах варварства воно існувати не може. Саме тому в подальших століттях церква, після падіння Західної Римської Імперії виконала грандіозну роботу з цивілізування варварської Європи.

В імперії Ромеїв християни спробували реалізувати симфонію (гармонійне поєднання) духовної та світської влад. Влада – не лише виконавець адміністративних функцій, але носій функцій есхатологічного характеру, що надає їй сенсу існування. Державна система базується на сотеріології (науці про спасіння) та перевазі етичної свідомості над правовою.

За таких умов відсутній чіткий розділ між церковним та нецерковним, усі піддані імперії (християни) беруть участь у загальному спасінні. Це стає спільною справою всіх - імперія стає літургійною, а все, що в ній відбувається – сакральним. Тому вороги імперії ототожнюються з силами антихриста.

Поза сумнівом, симфонія – це ідеал, який так ніколи й не набув свого повного втілення. Сумно визнавати, але західне (несимфонічне) християнство іноді демонструвало кращі зразки віри.

Зокрема, Рим спромігся на Хрестові походи, а греки та Вселенські патріархи, траплялось, навіть били хрестоносцям у спину (так Василевс і Царгородський патріарх вітали Саладдіна з визволенням Єрусалиму від християн).

Менше з тим, спроба була грандіозною.

Принцип симфонії був юридично закріплений за василевса Юстиніана. В його VІ Новелі йдеться: «Два найвеличніших Божих дари дані людям Всевишньою благодаттю – священство та державна влада: перше має опікуватися речами божественними, друге має керувати справами людськими. Але обидва вони походять з одного й того ж початку і спільно влаштовують людське життя».

За цим принципом Церква та держава утворюють один складний та нероздільний організм, в якому держава розуміється як матерія чи тіло, а Церква – як форма чи душа. Причому держава створює умови для життя, розвитку та захисту Церкви. Церква ж у свою чергу освячує державні установи та форми суспільного життя, сприяє державі у виконанні свого призначення – знаряддя Господнього.

В своїх управлінських функціях автократор та патріарх є співрівними. Це правило юридично закріплюється в церковному вінчанні автократора на владу, та в інтронізації державою патріарха. Тим самим виявляється взаємне проникнення світської та духовної влад.

На Заході стосунки світської влади й церкви були більш варіантними. З одного боку, церква давала державі управлінські кадри, з другого боку, церква прагнула надати новий сенс військовій аристократії. Таким чином і виникло лицарство – і це було прекрасно.

Третій період – поствізантійський, розрив зв'язку Церкви з політикою. Православ'я поступово стає тільки релігією та дистанціюється від політики. В цей період відбувається десакралізація православної політичної системи (відсутність симфонії). В більшості випадків Церква перебуває під політичним пануванням іновірців.

Цей період з часу падіння Царгорода (1453 р.) до наших днів характеризується існуванням Православ'я тільки як релігійної реальності та відсутністю православної політики, яка, як ми вже казали, тісно пов'язана з наявністю православної імперії. За умов відсутності останньої, політичний вимір для Православ'я десакралізується і Православ'я переходить у відчужений стан (Церква не бере участі в чужій сакральності та перебуває в опозиції до неї).

Саме цей період у багатьох моментах нагадує перший період: існує система цінностей у формі прагнення зберегти істинну віру, пошуки спасіння в умовах апостасії (відступництва). Разом із тим політична діяльність мінімізована – відбувається адаптація до неправославних правових норм.

Бог як спільнота

«Де Церква – там Дух Божий,

і де Дух Божий, там і Церква,

та повнота благодаті»

св. Іриней Ліонський

Православ’я має невелику кількість догматичних визначень. Цей мінімум обмежується Символом Віри та постановами Соборів.

Саме мінімум догматів і є тією особливою перевагою Православ’я, якому далекий дух законництва, книжництва, фарисейства. І це дає можливість для розвитку віровчення. При цьому не треба вважати, що різноманітність богословських думок може становити загрозу для чистоти. Саме розмаїття думок і творить той апофатичний підхід, який, допомагає визначити не тільки те, що є Православ’ям, а й те, що не є Православ’ям.

Згідно Православного вчення, кожний член Церкви – не тільки клірик, але й мирянин – покликується сповідувати та захищати Істину, противитись навіть єпископам, якщо вони впадають у єресь. Православний, який одержав дар Духа Святого в Таїнстві миропомазання, не може не бути свідомим у своїй Вірі. Він завжди є відповідальним за Церкву.

Це є головною ознакою життєздатності та інтенсивності духовного життя, що глибоко зачіпає всіх православних, об'єднаних свідомістю, що вони творять єдине тіло разом із церковною ієрархією.

Тому усвідомлення БРАТСТВА як спільноти має відбуватися не в сфері раціонального, а належати до богослов’я, тобто глибинного осмислення Божого Об'явлення. Таким чином отримавши богословське розуміння спільноти, ми зможемо зрозуміти БРАТСТВО не суб'єктивно, а в Істині.

Саме пізнання Істини про спільноту дозволяє визначити БРАТСТВО не як пасивне збереження Істини, але й активне її володіння, прийняття одкровення Духа Божого.

Церква є там, «де двоє або троє зібрані в Ім'я Христове», але разом з тим Христос не тільки ототожнив Себе з конкретними зборами (еклезією), а й визначив Церкву як Тіло Своє. Тому до цього вже породженого Тіла можна тільки прищеплюватися, але його неможливо створити наново.

Тому Церква, як «еклезія», є динамічним процесом збирання в спільноту людей, розсіяних гріхом. Цей процес зближення людей триває в історії людства і триватиме «нині і повсякчас, і на віки вічні».

Єдність життя у Христі, дарована багатьом нам благодаттю Божою, включає в себе спільну участь у Таїнствах, сповнених Божої присутності, творить, як між нами усіма так і з Богом, спільність - «койнонію Кіріос».

Ця спільність послідовного життя у Вірі на шляху спасіння в єдності і славі Отця, і Сина, і Святого Духа, в її земній есхатологічній перспективі утворює «койнонію адельфотес».

Подібною спільністю в Таїнствах та Вірі, зібраною Промислом Божим є БРАТСТВО, як невід’ємна частина Єдиного Тіла Христового, виміром життя якого є Свята Літургія, як служба кожного перед Богом.

Церква, як «стовп та ствердження Істини», не є власністю обмеженого кола людей. Церква відкривається як вища дійсність, до якої прилучаються всі її члени, тільки в єдності віри, надії та любові.

Тому потрібно розрізняти проголошення Істини, що належить вищій церковній владі від перебування в Істині, що належить усьому тілу церковному.

Єпископату належить влада наглядати за чистотою віровчення в Церкві, і в порядку цього, за наявності ухилень, виносити свої рішення, що мають силу церковного закону, а тих, хто не підкоряється цим рішенням автоматично відсікати анафемою.

Єпископат є законним органом проголошення того, що саме є, у власній свідомості Церкви, вираженням Істини. Але й це судження підлягає ще прийняттю всією Церквою, оскільки істинність судження в Православ’ї, в першу чергу, залежить від святості, а не від сану, і святі подвижники мають своїм голосом більше значення, ніж єпископи.

В історії Православ’я існували лжесобори (розбійницький Ефеський, іконоборницький), коли виникали конфлікти між членами Церкви та церковною владою. Тому сприйняття таких рішень відбувається не в пасивній покорі, а в міру їхньої відповідності Істині.

Сьогоднішня католицька тенденція існування в Православ’ї такого собі «колективного папи» в особі єпископського стану не виражає православного вчення щодо непогрішності соборних рішень, оскільки сан єпископа як такий ще не наділяє його носія непогрішністю.

Тому творення православних спільнот, як об'єднань вірних у Дусі та Істині, у любові й взаємодопомозі, у служінні й перетворенні себе й світу є однією з найбільш істотних проблем у Православ’ї сьогодні.

Православні спільноти, як носії Святого Духа, мають бути в нашій Церкві основою активного релігійного життя, умовою якісного й кількісного зростання християн.

Життя у спільноті є благодатним шляхом до здобуття Духа Святого. Це здобуття відбувається в спільноті для кожного її члена особистісно, навіть не завжди усвідомлювано в конкретний момент, але завжди безперечно.

Почуття відповідальності за себе як члена спільноти й за спільноту в цілому просуває православного від життя для себе до життя для ближнього, навчає зносити тяготи один одного, зрощує любов, заповідану нам Господом Ісусом Христом.

«І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив також брата свого» (1 Ів 4, 21).

Проблеми церковної бюрократії: клір і братства

В І Посланні до Коринтян у главі 12-й апостол Павло говорить, що Церква – це Тіло Христове, що складається з різних членів, причому, хоча всі вони є рівноцінними як частини одного тіла, однак вони мають між собою відмінності по своєму місцю в тілі, тому й дари різні, при єдності Духа, різні й служіння. Таким чином визначається загальний принцип ієрархічної побудови Церкви як духовного організму за Промислом Божим.

Ієрархічний початок не заперечує, але здійснює загальну рівність при природному та духовному розходженні, властивому будь-якій спільноті, що має духовну основу й ціль, і тим більше властиве Церкві. Іншими словами, ієрархія в Церкві встановлена силою та волею Христовою.

Священикам належить влада бути служителями Христа. Вони одержали від Нього повноваження й прийняли Духа Св. для свого служіння.

Ієрархія із природною необхідністю виникає в Церкві – як єпископат із залежним від нього пресвітеріумом та дияконатом.

Необхідно розуміти, що адміністративна ієрархія в церкві – це ієрархія всередині кліру. Єпископ може наказати священику, але не може мирянину.

Благодать Святого Духа, дана Церкві - є об'єктивний факт життя Церкви, завжди й безупинно є невід'ємною діючою силою всесвітньої П'ятидесятниці.

Для Церкви, що живе єдністю Передання, це встановлення апостольського спадкоємства ієрархії має просту очевидність. Ця безперервність апостольського спадкоємства є об'єктивним фактом, що нічим не може бути замінений. Але священство має силу тільки в єднанні із Церквою, і тільки у Церкві, а не над Церквою й не у відриві від неї, де вона свою дійсність втрачає.

Що ж таке ієрархія в Церкві? Насамперед, це влада здійснення таїнств. Священик є саме здійснювачем Євхаристії, і тільки та Євхаристія є дійсною, котра відправляється священиком. Отже, ієрархія у вигляді єпископів і залежного від них кліру виникає, насамперед як носій влади таїнств.

Для того, аби правильно зрозуміти ієрархічне начало у Церкві, необхідно мати на увазі не тільки невід'ємні переваги ієрархії, але й настільки ж невід'ємні переваги мирян. Паству потрібно розглядати також як певний священний сан, що наділяє його носіїв достоїнством християнського звання: «народ Божий, царствене священство».

Це правило не може й не повинне бути замовчане у своєму значенні. Як християни, що прийняли хрещення й дар Святого Духа у миропомазанні (яке слід розглядати як свого роду висвячення на християнське звання), і миряни є благодатними, зокрема, навіть і в галузі священно-таїнства. Вони можуть, у випадку потреби, здійснити хрещення через трикратне занурення в ім'я Святої Трійці, що є дійсним. Крім того, усяка молитва, що становить право й обов'язок кожного християнина є також священнодійством, у якому він є священнослужителем у храмі своєї душі, а також для своїх братів у тому випадку, коли молитва є колективною.

Також при здійсненні таїнств, чинених тільки священством, зокрема навіть Євхаристії, миряни мають свою частку участі, що зовні виражена в їхніх відповідях на молитви та проголошення священика, внутрішньо ж вона настільки значна, що священик, строго кажучи, не повинен робити таїнства один без пастви. Іншими словами, він робить їх разом із народом, і миряни здійснюють таїнства на своєму місці. У духовному організмі Церкви все відбувається в єдності любові, і жоден орган не може існувати незалежно від іншого. Таке є здійснення таїнств і, насамперед, божественної Євхаристії.

Священнодійство й таїнство – переважне служіння священства й, насамперед, здійснення таїнства Тіла та Крові Христових. Наближення до вівтаря – є входженням у сферу вогню, що опалює непосвячених, як колись дотик до ковчега Заповіту. Священик, для того щоб увійти у святилище, повинен зодягнутися у священний одяг, щоб бути ніби вилученим від світу. Служіння священика в таїнстві є служінням ангела, що стоїть перед престолом Божим. І як священні предмети, наприклад, посудини, вже не можуть бути взяті для звичайного вживання, так і той, хто здійснює таїнства, через посвяту відокремлюється від інших людей.

Вони, хоча й зберігають свої людські немочі та гріхи, одержують особливу рівноангельську природу; священики стають святі Богові, бо через них відбувається освячення. Ця святість не є їхня особиста святість, - навпаки, священики можуть бути – і нерідко бувають – гріховнішими за мирян. Це є святість Церкви, що через них святить Духом Святим дітей своїх, це є святість Христа.

До всіх віруючих, до всього християнського люду, звернені слова Господа: «Йдіть та навчайте весь люд мій, хрестіть їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28, 19-20), або: «Йдіть по всьому світі й проповідуйте Євангеліє кожному» (Мк. 16, 15).

Якщо ми звернемося до проповіді, то й тут ми знайдемо численні свідчення в Слові Божому про те, що миряни (втім, цього слова зовсім не знає Слово Боже, яке називає християн просто: віруючі, учні, браття) беруть участь у вчителюванні, так що існує навіть особливий дар вчителювання. Ап. Яків звертається до усіх віруючих: «Браття! Якщо хто з вас ухилиться від істини, і хто зверне назад його, нехай той знає, що грішника, якого звернув від помилкового шляху його, врятує душу від смерті й покриє безліч гріхів», - тут на всіх покладає обов'язок вчителювання. Якщо так це є навіть у відношенні до церковного вчителювання, то тим більше в мирян не може бути відняте право богослов’я й наукового дослідження питань християнства. Богословська думка є самосвідомість Церкви, вона є її дихання, що не може бути зупинене.

Таким чином, поділ Церкви, що сьогодні існує завдяки церковній бюрократії, не має жодних законних підстав, щоб ним відмінялося загальне вчителювання християн. Цей поділ має бути зрозумілий лише у сенсі переваг, що належать ієрархії, по-перше, у церковному проповідуванні, по-друге, в особливій авторитетності її церковного вчителювання.

Питання, порушені вище, повинні бути вирішені, наразі, на користь мирян, які нині позбавлені будь-яких прав у житті Церкви. Усі соціальні та політичні питання мають вирішувати та здійснювати братства. Духовенство не повинне брати на себе оперативне керівництво паствою.

Церква – це не власність певної групи осіб. Церква – це всі ми з вами. Нехай допоможе нам Господь Бог!

Канони Святої Православної Церкви приписують «не виконувати злочинні накази вищого керівництва». Послух у даному разі – великий гріх, бо тягне за собою відступ від істини. Принцип «він – священик (єпископ), він краще знає», або «він наказав, він і відповідатиме, коли що; моє діло – слухатися» - не діє. Кожен ієрарх – людина, яка може помилитися чи впасти у спокусу. Кожен мирянин – людина, якій дані розум і совість, аби розбиратися у сумнівних ситуаціях. Більш того, в історії Церкву часто рятували саме свідомі миряни. Або священики чи єпископи віддалених областей, про яких до того ніхто не чув. Патріархи та архієреї центрових місць зазвичай якраз підтримували єретиків: із 54-х патріархів, які перебували на Царгородському престолі з 339 по 832 рр., 19 були єретиками.

Але і це не головне. Головне, що вертикаль у церковних відносинах не повинна суперечити одній з головних ознак Церкви – соборності. «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву» - йдеться у Символі віри. Собор – це зібрання вірний. УСІХ – і ієрархів, і мирян. Собор (у значенні з’їзду) завжди був вищим керівним органом Церкви. Найважливіші питання обговорювалися на соборах, там же приймалися найважливіші рішення. Делегатами ж були не лише високі ієрархи й пастирі, але й миряни, що користувалися повагою та авторитетом.

Структура Церкви взагалі є не вертикальною, а горизонтальною. Христос – голова, всі інші – члени. Ці члени перебувають в одній площині. Дари – різні, служіння – різні, але немає кращого та гіршого. Є очі, є ноги. Перші не вищі, другі не нижчі, вони просто різні. І священнослужителям насправді ще гірше, ніж мирянам. У них менше прав і більше обов’язків та обмежень.

Атеїсти часто плутають поняття, порівнюючи устрій нашої Церкви із державним устроєм. Якщо вже проводити так паралелі, то найближчою – буде гуляйпільська республіка Нестора Махна. Голова Православної церкви – Господь. Час від часу Він безпосередньо віддає розпорядження через юродивих, але зазвичай обмежується розпорядженнями, вже даними у Святому Писанні та Переданні.

Православна Церква гомогенна, Христос перебуває і серед трьох, які зібралися в ім‘я Його, і серед трьох мільйонів. Вселенський Патріарх – «перший серед рівних». А Московська патріархія – лише одна з-поміж багатьох.

Церква – це еклезія, зібрання вірних. І лише потім – організація священників, священицька ієрархія. Кожен із нас має безсмертну душу і у своїх молитвах звертається безпосередньо до Господа. Кожне зібрання вірних – маленька Церква, яка має не менше прав, ніж велика. Кожна така «група осіб, за попередньою змовою» може й повинна оголошувати свою війну проти світу цього, і вона буде священною. Неможна бути християнином у храмі, а поза храмом – не відрізнятися від язичників. Суспільство має знати, що існує Православна Церква, яку треба слухатися. Чи, принаймні, не зачіпати зайвий раз Її почуттів.

Священик – лише носій божественної благодаті, яка передається від самих апостолів чередою висвячень. Це дає йому можливість звершувати таїнства, без яких за свідченням самого Христа неможливе спасіння. Проте, цим і обмежується виключне становище священика. Моральним авторитетом може бути прихожанин. Паломники часто їдуть до певного старця, а не до настоятеля монастиря. А позицію Церкви частіше висловлюють визнані християнські публіцисти, а не архієреї.

Головна роль організації священників – висвячувати та навчати священників. Архієрейський собор – скоріше академія наук, а не уряд.

Наші предки намагалися вирішити проблему церковної бюрократії через встановлення того порядку, що єпископи мають обов‘язково бути ченцями. Припускалося, що людина, яка вмерла для світу й ніколи не матиме сім‘ї, майна, змогла приборкати власну чуттєвість, буде краще служити Церкві, не боятися її ворогів і справедливо розв‘язувати суперечки. Бо хіба налякаєш тюрмою того, хто мешкає в могилі? Згодом, мавпуючи церкву, подібні підходи використали інші відщепенці, утворюючи інститут «злодіїв у законі».

Навколо Церкви стоїть огорожа з догматів. Те, що поза нею – єресь і смерть. Але те, що відбувається всередині – життя. І не варто це життя душити, хоч як би цього не хотілося митрофорним чиновникам.

Прикладом хибних реакцій церковної бюрократії є нещодавня справа Диоміда.

„Боротися за свободу совісті старообрядників або диомідівців (а на них чекають випробування) потрібно, але ще більше потрібно розуміти, що домостроєвщина є явищем антилюдським”

Священик Яків Кротов

Рішення Архієрейського Собору РПЦ про позбавлення сану єпископа Чукотського і Анадирського Диоміда обурило не лише прихильників опального єпископа, але навіть його ворогів. Якось надто по-Путінськи вийшло. Всупереч апостольським правилам позбавили сану заочно. Та ще й з якоюсь дивною новацією: „якщо вчасно не покається – то вже й не єпископ”. І, головне, - за що? За боротьбу з мобільними телефонами, обов’язковим щепленням та ідентифікаційними кодами? Чи за те, що час від часу нагадував своєму церковному начальству про неприпустимість запобігати перед владою, молитися разом із іновірцями та робити екуменічні заяви на кшталт: „Бог один – провайдери різні”? Чи має патріархія репресувати тих, хто її критикує? Було б таких єпископів багато – інша справа. Проте одного чіпати неможна. Господь часто розмовляє через блаженних, хоча вони іноді й здаються просто навіженими.

Не факт, що всім православним треба відмовитися від кодів. Але тих, хто відмовився, неможна прирівнювати до єретиків. У рамках догматів Церкви вміщується безліч шляхів до Господа. Критика церковної ієрархії, певний зворотній зв’язок не лише допустимий, але й необхідний.

Шкода, що нині РПЦ, з якою нас, як не крути, багато що поєднує, критикують лише з боку старовір’я, а то й просто мракобісся. І відсутня критика з боку здорового антиглобалістичного крила. Шкода, що квітне неосергіанство – запобігання перед державною владою. І замість того, аби нахабно втручатися у справи держави, Церква (і не лише священики) дозволяє втручатися державі у свої, внутрішні справи.

Християнство ніколи не було політкоректним. Про це прямо свідчить Святе Писання. Лише через Христа спасемося. Бог того, хто не сповідує Христа, - сатана. Тощо. На цьому тлі і справді дивно виглядають промови деяких ієрархів на зустрічах із іновірцями (до речі, для політкоректності всіх іновірців тепер називають «інославними». Мовляв, віра одна, лише славимо по-різному).

Іван Богослов у своєму Одкровенні (частина Нового Заповіту (що в свою чергу є частиною Біблії) передрікав таке об’єднання всіх церков та світових релігій. Очолити єдину церкву має Антихрист. Після того нарешті наступить Армагеддон.

До блаженних та юродивих варто прислухатися, а не позбавляти їх сану. Відсторонені від світу (а хоч би і внаслідок психічної хвороби), часто вони бачать більше, ніж ми.

Між іншим, Архієрейський собор РПЦ дав привід позлобствувати цілому ряду противників Церкви. Мовляв, обличчя занадто гладкі. Мерседеси занадто круті...

Здоровий (і часом нездоровий) нон-комформізм ще ніколи не був єрессю. Чукотського єпископа позбавили сану несправедливо, тим самим лише погіршивши ситуацію. Мабуть, злий жарт зіграв менталітет, який, як відомо, накладається і на помісні церкви. В Україні, наприклад, „де троє козаків – там двоє гетьманів”. В Росії навпаки – „даєш царя-батюшку!” Тому і мають всі ходити строєм, ще й на зелене світло. А Диомід – етнічний українець, – не зміг промовчати.

Завдання очищення Церкви полягає в тому, аби позбавити клір бюрократичних функцій. Клірики мають навчати і здійснювати таїнства, все решта – функція Братств.

Братство як катехон Православ’я

«Мовчати про Істину – те саме,

що Її заперечувати».

Св. Максим Сповідник

Коли православні в Україні зрозуміли, що вони є дійсно православними, вони організували Братство. Це не про нас, це про наших попередників, що жили в 15 столітті.

Коли Східні Патріархи вирішили втримати Православну Церкву від знищення, вони не надали їй автокефалії і не зробили Київського Митрополита Патріархом – вони поділилися своїми правами з Братствами.

Коли ми, на початку 21 сторіччя зрозуміли, що є православними, і це не є нашим хобі, але нашим життям, то зібралися в БРАТСТВО. І, не менш ніж наші попередники, отримали прав на захист Віри.

У V столітті патріарх Константинопольський Несторій почав проповідувати з церковної кафедри своє єретичне вчення про Таїнство втілення Ісуса Христа, що увійшло в історію Церкви під назвою «несторіанська єресь». Своїми витонченими хитромудруваннями Несторій перекручував догмат Церкви про викуплення людства Богом. Завдяки своєму високому положенню й близькості до василевса, завдяки його зухвальству, єресь Несторія розбурхала розуми православних й одержала широке поширення.

Та чи погодилися православні з єрессю Несторія тільки тому, що він був Константинопольським патріархом та возсідав на святительському престолі? Ні. Бо вони, на відміну від нас, чудово знали, що не престол освячує віру, а права віра освячує святительський престол. І якщо архієрей (єпископ, митрополит чи навіть патріарх) опоганює свій престол нечистою вірою або вчинками, то й престол його стає невірним і втрачає Божу благодать.

Проти єретика Несторія негайно утворилися братства, які захищали Віру, і задовго до Халкідонського Собору, який засудив його, нечестивець був названий єретиком і на дверях патріаршого храму з'явилися відозва, що викривала Несторія в єресі й у відступі від Священних Передань Церкви:

«Ім’ям Пресвятої Трійці заклинаємо кожного, хто одержить цю хартію, заявити її єпископам, пресвітерам, читцям і мирянам, що живуть у Константинополі, і ще давати їм списки з неї на доказ, що єретик Несторій є однодумцем разом із Павлом Самосатським, підданим анафемі православними єпископами за 160 років раніше цього».

Братства охороняли Церкву від хижих вовків, навіть у священицьких облаченнях. Єресь Несторія набула широкого розголосу й поза Константинополем. Св. Кирило Олександрійський гаряче виступив на захист догматів Православної Церкви. І треба відзначити, що і ченці - пустельники, мовчальники й затворники пустель сірійських, єгипетських та інших, тільки-но дізналися про існуючу єресь, - підтримали братства, негайно позалишали свої печери й пішли по великих містах, проповідуючи вірність Православ'ю, укріплюючи тих, хто коливався, навертаючи відпалих та невпинно захищаючи догмати Св. Церкви.

Ми, православні християни, володіємо неоціненним скарбом християнської мудрості, і наша Свята Віра, засвідчена кров'ю мучеників, які вмирали за вірність їй і чистоту її догматів. Наша віра має своєю прикметною рисою те велике достоїнство, що в ній знання й життя перебувають у тісному зв'язку: не може бути вірного знання без чистого життя, ані життя правильного без знання своєї віри.

Завдяки цьому й існує благодать Божа у нашій Церкві, звідси прославляння святих, і чудеса, що не припиняються, і Страшні Таїнства, що животворять і спасають.

Не є вповні православним той, хто хоче «зберегти мир», - «не заводити сварок, противних духові християнства», і радить примиритися з усіма, навіть єретиками та сектантами. Наскільки глибоке незнання Православ’я! І наслідки цього можуть бути згубними, особливо нині, коли навіть ієрархи хитаються, духовно сліпнуть та йдуть хибними шляхами.

Святі Отці вчать нас, щоб не кожній людині ми вірили, яка називає себе духовною, але впевнилися в першу чергу з життя та справ її, чи згодні слова і справи її з ученням Св. Отців, і тоді вже приймали й слухали її слова, як слова Христа. (Св. Симеон Новий Богослов). Не людям, не окремим особистостям і їхній уявній святості треба вірити, а Св. Церкві, її Вчителям, св. Отцям, які виклали своє вчення у своїх творах і засвідчили його подвигами віри.

У V столітті, під час гонінь на православних, вчинених аріанами, відбувалися всі ті ж подвиги страждань православно віруючих за чистоту догматів св. Церкви. Багато православних єпископів були вигнані й замінені аріанами, але народ відмовлявся від спілкування з єретиками та збирався для молитов у пустельних місцях під відкритим небом. Імператор Валент, аріанин, наказав своєму воєначальнику Модестові силою розганяти такі збори й ослушників піддавати смерті. Модест, прагнучи уникнути кровопролиття, оприлюднив імператорський указ, але збори відбувалися. Тоді воєначальник взяв воїнів, вирушив здійснити наказ імператора, але дорогою зустрів жінку, яка поспішно йшла на молитовні збори, ведучи за руку свою дитину. «Куди йдеш?» - закричав Модест, - «я нікого не буду щадити, тебе й дитину твою там чекає смерть». – «Я це знаю, - відповідала жінка, - тому й поспішаю, аби з дитиною прийняти мученицьку смерть».

БРАТСТВО: відкриття революційного православ'я

У сучасному суспільстві давно й міцно укорінився міф про те, що Православ'ю, на відміну від католицизму, притаманні глибока інтровертність та угодовство. Цьому міфові вірять не тільки сторонні Церкві люди, але й більша частина православних в Україні, виправдовуючи подібний стан особливою «споглядальністю» і «невідсвітністю» самого Православ'я, на противагу «суєтності» та «приземленості» Заходу.

З того зовсім не витікає, що вчення Православної Церкви хоча б у чомусь менш войовниче, аніж вчення католицизму та протестантизму. Може здатися несподіваним, але католицизм у меншій мірі визнає свободу людської волі, аніж Православ'я, а протестантизм узагалі заперечує свободу волі, так що в самому віровченні Православної Церкви значно більше підстав для соціальної та політичної активності, аніж у будь-якій з інших конфесій.

Так історично склалося, що Православна Церква, на відміну від Західної курії, від часів другого Риму поставила себе в сильну залежність від держави, не піклуючись про формування власної фізичної сили для опору її свавіллю – і ця залежність багато в чому зіграла фатальну роль. Згодом це дозволило Російській державі перетворити Церкву на один із державних департаментів, вихолостити Православ‘я в інтересах поліційного відомства.

Константинопольська (Вселенська) патріархія майже завжди діє під диктовку турецької держави, доходило навіть до засудження й піддання анафемі греків, які наважились на повстання проти турецького гніту, хоча в тих повстаннях нерідко визначну роль відігравали православні священики.

Майже скрізь церковна бюрократія є нічим не кращою за світську і відрізняється хіба що своєю особливою слухняністю іновірним чи атеїстичним урядам.

Останні триста років Православ'ю в Україні як ніде більше доводилося перебувати в стані виживання й самопорятунку, піддаючись безпрецедентному тискові як з боку Російської держави, так і з боку католицької Польщі. Природно, що весь цей час про особливу зовнішню активність та ще й політичну, на яку могли собі дозволити Ватикан або протестантські секти США, і мріяти не доводилося. Тому помилкове сприйняття Православ'я як принципово «пасивної» релігії пов'язане з безграмотним ототожненням тимчасового історичного стану Православної Церкви із самим православним віровченням.

Наразі Церква в Україні вільна як ніколи у своїй історії, але разом із тим вона віддана тільки самій собі, що змушує активну частину її кліриків та мирян замислюватись про стратегії громадського впливу Церкви і, зокрема – про її політичну місію. Провідну роль у цій справі грає нове, молоде покоління православних активістів БРАТСТВА. Так виникає Політичне Православ'я – активне впровадження інтересів Церкви в усіх громадських сферах і в першу чергу – у контрсистемній політиці.

Дотепер Православ'я в нашій політиці сприймалося як необов'язкове доповнення, свого роду естетичний гарнір до громадських акцій та державних святкувань.

Ще донедавна сама думка про власні інтереси Церкви як Тіла Христового, незалежні від інтересів держави та бюрократичного інтернаціоналу, сприймалася як підривання «основ суспільства», що полягають у «відокремленості Церкви від держави». При цьому ті самі люди зовсім не бояться впадати у протилежну крайність язичницького «цезарепапізму» і у своїх доводах завжди відводять Православ'ю підлеглу роль.

Насправді, найбільше роздратування супротивників БРАТСТВА викликає не стільки навіть претензія Церкви на політичну зверхність, скільки той факт, що саме православне віровчення, виявляється, відрізняється від їхніх уявлень про нього. Дня них «церква є лише місцем, де про Царство Небесне розповідають люди, які там ніколи не були, людям, які туди ніколи не потраплять». Відродженню християнства протидіє більшість християн. Згодом антихрист нікого не буде обдурювати, він вповні відповідатиме їхнім уявленням за Христа.

Ми, православні, завжди будемо в меншості. Найбільше нам заважають не язичники, а ті, хто помилково вважають себе християнами, лише на тій підставі, що вони є вівці. Христос – пастир, але пасе він вовків. Тому мова не про те, щоб більшість виконували наші обряди, а про те, щоб вони підпорядковувалися нам політично.

Так, православна політика за визначенням ідеократична й «анагогічна» - тобто вона прагне зводити всі елементи суспільного ладу до християнського ідеалу, але саме тому, що вона – християнська політика – вона проповідує тверезомислення й суто реалістичне сприйняття навколишнього світу. Тому Політичне Православ'я, на відміну, наприклад, від ісламізму, зовсім не ставить своїм завданням насильницьке й тоталітарне нав‘язування маловірам церковної формальності, воно прагне забезпечити Церкві виключні привілеї.

Маніфест православної революції

1. Декілька спільнот ведуть боротьбу за лідерство в сучасному глобалізованому світі. У цій боротьбі визначається: хто підкорить собі бюрократичний інтернаціонал, хто буде визискувати транснаціональну економіку, хто буде визначати термінологію загальносвітового культурного процесу?

2. Визначаються форми і способи цього лідерства проте очевидно, що будь-яка майбутня форма панування буде чистим екзистенціальним насильством, бо цивілізації вже не потрібні лідери, не потрібні ініціативні рушії прогресу. Суспільство, економіка, управлінські форми, наука, цивілізація в цілому саморозвиваються. Виникли і діють механізми прогресу, відчужені від волі тих чи інших осіб чи спільнот.

3. Піднестися над відчуженими суспільними формами, над механізмами саморозвитку нині намагається керівна верства американської нації з одного боку, ісламісти з іншого. Американська бюрократія перебуває в складних стосунках з бюрократичним інтернаціоналом та з транснаціональними економічними структурами. США, безумовно, є локомотивом глобалізації, проте цей локомотив часом дозволяє собі не рахуватися з напрямком реєк, що дає тривожні сигнали глобальній залізниці.

Ісламісти саме зараз здійснюють перехід від опору цивілізації до проекту опанування цивілізацією. Можливо, ближчим часом в боротьбу за роль майбутньої світової аристократії вступить китайська еліта, хоча навряд чи.

4. У світі, який стрімко глобалізується, є православна провінція. Вона занехаяна, проте саме православ’я зберігає в собі можливість спасіння. Церква має очиститися і вступити у боротьбу за глобальне лідерство в окресленому вище сенсі. Отож мова йде про принципи і методи політичного православ’я.

5. Безумовно, православна провінція Русь – є втіленням візантійського архетипу. За влучним зауваженням науковця, візантійська політична система – це абсолютна влада, обмежена революцією. Застиглість управлінських і суспільних форм врівноважена крайнім індивідуалізмом, вертикальною рухомістю членів соціуму і політичною нестабільністю. Це архетипічне протиріччя, яке розривало одне місто – Царгород, для Русі розпадається на два «географічні полюси». Діалектика іронічна: великоруська екзистенція – вузька, а малоруська – широка. Росія тяжіє до централізації, бюрократизації, репресивного церемоніалу, тотальної казенщини, обмеженої побутовим безладом. Казарма, але з брудними онучами під койками. Централізований бардак.

Україна – куркульський заколот. Анархія випраних онуч.

Казенщина і анархія перемішані на всьому православному просторі, проте Москва – полюс казенщини, Дніпро – полюс анархії. Росіянин та українець – брати і походять від спільного татарського батька, з однієї утроби візантійської матері. Проте реалізовують вони відмінні місії. Росіяни збирають каміння, українці розкидають. Нам поталанило: почалася доба розкидання. Останні п'ятсот років Росія перебувала в мейнстримі, і тому переважала нас. Наступні п'ятсот років будуть бунтом особистості проти суспільної машини, яка вже не потребує особистості. Тому Україна – актуальна. Наша продукція – свобода і містика – нині коштує дорожче, ніж енергоносії.

Символічно, що росіяни виготовляли боєголовки, а українці – засоби доставки. Колись усе обраховувалося в боєголовках. Нині важлива високоточна доставка, лише вона і дає сенс боєголовкам. Одне і друге неможливо виробляти на одному підприємстві, тому Україна і Росія – різні країни. Хоча ціль того, що їм вдавалося найкраще – одна: Вашингтон.

6. Росіяни все ще прагнуть конкурувати зі США в геополітиці, яка стрімко виходить з моди, а Україна могла б позмагатися в психополітиці, яка буде модною завжди. І головне в психополітиці: духовність і духовитість, а не ресурси, тому кожен, хто більше вірить і менше боїться є конкурентноздатним.

Араби видобувають нафту, китайці виробляють текстиль, європейці – музейні каталоги, але стимули для їхнього виробництва виробляють США. Вони експортують правила гри, впроваджують спокусливі способи життя, тому вони найсильніші і найбагатші. Хоча і їхню роль дедалі більше перебирає на себе бюрократичний інтернаціонал.

7. Найбільша кількість потенційних православних мешкає в Україні. Очевидно, саме Україна стане котлом, де ми заваримо кашу. Вона стане першою звільненою зоною, і всі знамення свідчать, що це священна земля призначення. Етимологічно назва Україна означає прикордоння. Психологічне прикордоння – найбільш продуктивний (хоча й небезпечний) стан, де робляться відкриття, де краєм ока ми на мить бачимо Істину. В географічному прикордонні визрівають зерна майбутніх імперій. Проте, люди прикордоння – розбійники і контрабандисти. Іншим краще звідти поїхати. Дивним чином, ще не остаточно стерті історичні алюзії та химери історичної пам'яті відсилають нас до перманентної гайдамаччини. Наш історичний пантеон – контрсистемні персонажі – грабіжники і вбивці.

Первісне накопичення капіталу – початок будь-якої економіки. У нас первісне накопичення – це і є вся економіка. Більше п'ятнадцяти років – лише первісне накопичення. Відкинемо ілюзії: так буде завжди. Будуючи план кампанії щодо захоплення світових пасовиськ необхідно ґрунтуватися на тому, що в нас є, і відкинути все те, чого в нас нема.

8.Ті тенденції, які потроху пробивають собі дорогу в усьому світі, вже давно панують в Україні.

Ми вже являємо собою дисперсне суспільство (до цього всі інші лише йдуть) без устійливої комунікації, без корпоративної та національної солідарності. У нас відсутня державна традиція, вкрай бідна історична пам'ять, знищена за визначенням Шпенглера ландшафтна складова національного буття. Тобто, ніщо не перешкоджає створенню нової орди. Ідеальна ситуація чистого паперу, на якому можна писати будь-які ієрогліфи.

Як полководець оперує дивізіями та корпусами, так Бог оперує народами. Коли Він хоче змінити історію, Він використовує нове знаряддя – народ, до того не задіяний в історичному процесі. Нині таким народом є український.

Проте, перш ніж наше теля заходиться їсти їхнього вовка, має бути вирішене питання самовиживання. Чи можливий взагалі ефективний опір досконалим механізмам знищення або розчинення актуалізованих спільнот, які заважають світовій уніфікації управлінських механізмів та соціальних форм?

Носіями досвіду такого опору є, окрім ісламістів, європейські антиглобалісти, ізраїльські праві та пострадянські корупціонери. Необхідно зауважити, що в більшості цей досвід є негативним.

9.Будь-якій національній ідентичності, релігійній спільноті, будь-якій актуалізований духовності загрожує не чорна, а світла сторона цивілізації. Найкраще – найнебезпечніше. Високоефективна транснаціональна економіка знищує національного виробника, підриває економічний суверенітет. Вільні демократичні вибори є ефективним знаряддям перетворення національних урядів на філіали бюрократичного інтернаціоналу. Віротерпимість призводить до віробайдужості. Переїдання розбещує швидше, ніж голод.

Ми змушені протистояти ефективним, гуманним, раціональним, корисним, спокусливим речам перш, ніж опанувати їх.

Є універсальний метод подолання – віра. Бог глобальніший за будь-який глобалізм, та Він – не відчужений. Релігії будуть творити ХХІ століття попри технології. Причастя – ліки від страху. Жодна виборча демократія не складе конкуренції Царству Божому. Наші претензії нескінченно випереджають ваші пропозиції. Ви нам добробут, а ми мріємо про рай.

10. У помаранчевій революції було дещо добре – нація прокинулась. Нам краще діяти в бурхливому морі, аніж в болоті. Було дещо погане – це було повалення уряду в інтересах «світового уряду». Нам не підходить будь-який уряд: якщо він буде свинячити, то він не потрібен. Проте, чим ефективніше він працюватиме, тим швидше владу над нами забиратимуть брюссельські чиновники і американські полковники. Тим швидше ми втратимо надії на власну історичну долю.

Навіть у найкращому неможливому випадку, в разі найбільш успішної роботи української влади та самовідданої праці всіх трудящих, найближчі п'ятдесят років ми приречені конкурувати за місце під економічним сонцем з Польщею та Румунією.

Тоді чи варто взагалі працювати?

Якщо натомість ми трактуватимемо Україну як християнську Чечню, у нас з'являються перспективи в плані дискурсу і парадигми. Звільнена зона. Земля, вільна від диктату бюрократичного інтернаціоналу. Тут ми вбиваємо кожного, хто претендує бути над нами начальником. Безумовно, тут буде некомфортно слабким. Проте, має бути хоч одне місце в світі, де комфортно сильним.

Щоб зварився новий куліш, треба щоб вода в котлі закипіла. Тепленька водичка безпечна, але непродуктивна.

11. Неможливо протидіяти глобалізації. Безсенсово ставати на шляху прогресу. Мова йде про змагання за першість у глобалізованому світі, про особливі привілеї. Бо наші претензії багатократно перевищують їхні пропозиції. Вони нам про перспективи вступу до Євросоюзу, а ми вимагаємо безвізового режиму вже зараз. Ви, американці, тепер нам довіряєте? Значить настав час відновлювати наш ядерний потенціал і ракетні війська стратегічного призначення. Ви нам ВТО, а ми за утворення в Україні тотального оффшору під захистом наших ракет. І чому це православний хрест все ще не височить над Нью-йоркською фондовою біржею?

12. Опозиція, яка сьогодні формується в Україні, не матиме жодного сенсу, якщо не стане повстанням проти бюрократичного інтернаціоналу. Ми проти уряду не тому, що він поганий, а тому, що він є лише філіалом «світового уряду». Ми проти «світового уряду» тому, що не ми його очолюємо. Сьогодні опозиція, а завтра Україна має намагатися грати проти правил. Сьогодні ми змушені в тій чи іншій мірі рахуватися із загальними правилами, чужими настановами і церемоніалами. Брати участь у виборах, наприклад, реєструватися у Мін’юсті, ходити за повістками. Проте, на жодну хвилину ми не повинні забувати, що це лише правила тюремного розпорядку, що ми – ув’язнені, що прийде час, і стіни тюрми будуть підірвані.

Нам пропонують гру – в межах демократичних правил змагатися за право представляти на нашій території інтереси бюрократичного інтернаціоналу. В цю гру гралися минулі влади й минулі опозиції. Проте, ми повинні змагатися не за приз, а за місце судді.

13. Ну добре, а що ж робити конкретно мені тут і зараз? - питає допитливий читач, телеглядач, радіослухач.

По-перше визначитися з власною суб'єктністю. В якості кого я ставлю питання? Яка моя масть? Якщо я роботяга і хочу гідної зарплатні, соціальної справедливості і простого сімейного щастя, то треба нафіг лінять з Прикордоння туди, де все це вже є, в Португалію. Якщо я барига і шукаю в цих псевдофілософських текстах сенсу буття, бо мене нашугали партнери, то негайно припинити пити, нюхати і починати мутити знову. Не думати! Успішна людина не думає, вона реагує.

Зацикленість на політичних темах – ознака потенційного неудачника. І взагалі, це вже не модно.

Проте, якщо я трактую себе як революціонера і поета-романтика, який лише тимчасово працює в піцерії, то треба кинути все і зосередитись на профільній діяльності: на революції і поезії.

Для початку сколотити невеличку бригадку, або приєднатися до існуючої. Бригадка повинна будуватися навколо Літургії на кількох простих поняттях, які відчуженим суспільним формам протиставляють принцип особистої вірності. Згідно з якими, авторитет вище бюрократії, справедливість вища за кримінальний кодекс, солідарність вища за конституцію. Спосіб життя важливіший за напрямок руху. Принципи важливіші за цілі. Бригадка повинна займатися позаекономічним визиском середовища і загальнополітичними контрсистемними акціями в стилі кримськотатарського меджлісу. Ймовірно, незабаром ви потрапите до в'язниці або на цвинтар. І це чудово. Бо так ви станете одним з перших героїв нової історичної доби. Кілька таких бригадок утворюють спільноту з великими можливостями в нашому рихлому суспільстві. У вільний час було б непогано пропагувати і роз’яснювати необхідність гри проти правил: це, зокрема, пропаганда ядерного відродження, пропаганда заперечення дискримінаційних обмежень в економіці («Даєш піратські компакт-диски!»), роз’яснення шахрайської суті демократичних механізмів.

Також, доцільна пропаганда Православ’я в якості прапора боротьби. Поширення братств. Нажаль, у наш дивовижний час Церква перебуває в глибокій кризі. Церковна бюрократія не краща за світську. Проте, це не перша криза. Церква неодноразово чудесним чином відроджувалася з майже небуття. «Наш Бог вміє виходити з могили».

Дружба зі світом є ворожнечею з Богом

«Потрібно коритися Богові більше, ніж людям». У цих словах Апостола – вичерпна відповідь на питання, як ми маємо ставитися до світу в цілому і до держави зокрема. Неухильно дотримуватися інтересів Церкви. Усе, що суперечить цьому – має бути подолане.

Це непросто. Ми перебуваємо у ворожому оточенні. Навколо нас – сектанти, менти, чиновники й бариги. Усі вони разом узяті і кожен окремо намагаються нав’язати своє бачення світу. Свої стереотипи поведінки. Свої поняття. І вимагають, аби ми їх дотримувалися. Тільки-но ми на це не погоджуємося і практикуємо власні поняття, одразу опиняємося у конфлікті зі світом. Це нормально. Так і має бути. «Дружба зі світом є ворожнечею з Богом». Християнин, який не заважає менеджеру світу цього – підозрілий.

Найсильнішим ворогом віри сьогодні, безумовно, є держава. Адже вона незацікавлена в існуванні фанатичної нонконформістської спільноти, яка не бажає підкорятися загальним приписам і претендує на виключні привілеї. Кажуть, що християни повинні коритися владі. Це правда. Коли влада не вимагає нічого, що суперечило б вірі. Такої влади у світі не існує. Принаймні, ми про неї нічого не чули. Тій владі, яка існує сьогодні, коритися категорично не можна. Їй треба активно протистояти. Непокора в даному випадку – не гріх, а єдиний вірний шлях. Навіть Імператору, навіть Патріарху – помазаникам Божим – не можна коритися, якщо вони йдуть проти Божих настанов. Що вже казати про тих, хто був обраний шляхом чесних та прозорих демократичних виборів.

«Немає влади не від Бога»? Нічого у цьому світі немає не від Бога. Усе створено з Нього та Ним. І сатана – Його творіння. З цього не випливає, що діла нечистого угодні Всевишньому. Влада буває поставлена Господом і попущена Господом. Проте, навіть якщо при владі цар, помазаний на царство, - це не означає, що він обов’язково творить волю Божу. Наприклад, візантійські імператори Лев Ісавр та Костянтин Капронім очолювали гоніння на православних під час розквіту іконоборчої єресі. Тобто, самі були великими єретиками. Багато чого можна згадати про російських царів. Якби Церква час від часу не протистояла владі – Православ’я взагалі б не лишилося. Більш того, іноді віруючим доводилося боротися зі своїми ж – із церковними ієрархами. Йти проти безпосереднього керівництва. Так, Арій, що відкидав Божество Ісуса Христа і став єресіархом однієї з найбільших єресей, був пресвітером. Євтихій – засновник монофізитства – настоятелем монастиря. Македоній, котрий вчив, ніби Дух Святий – службова твар, мав сан єпископа Константинополя. А Несторій взагалі був Константинопольським патріархом. Його лжевчення полягало в тому, що Бог жив у людині Ісусі, як у храмі, не з’єднуючись із ним іпостасно.

Усі ці єресі разом із єресіархами були засуджені Церквою на Вселенських соборах. Коли йдеться про чистоту віри та спасіння душі, православні не можуть – вони зобов’язані проявляти непослух. І не лише світській, але й духовній владі. Тобто тим, кому Господь заповідав коритися у першу чергу, як пастирям душ і провідникам у Царство Небесне.

«А як же смирення?» Христос проповідував смирення, терпіння, прощення й любов. Ми маємо проявляти смирення у тому, що стосується нас особисто. Прощати особисті образи. Любити своїх особистих ворогів. Але жодним чином це не стосується ворогів Церкви і тих, хто зневажає Бога. Терпіти, коли ображають Господа, Божу Матір чи Його святих, прощати богохульство – все одно, що зректися Христа і Його вчення. А Він попереджав: хто посоромиться Мене перед людьми, того посоромлюся Я перед Отцем Небесним. Ніхто зі святих, починаючи від апостолів і закінчуючи новомучениками, і не думав толерувати єретиків, язичників, сатаністів. Були вони простими людьми чи представниками влади.

Законотворці визнають усі релігії та погляди «рівними» між собою. Фактично, узаконюють гріх. А той, хто це заперечує, вважається злочинцем і змушений «відповідати за законом». Менти захищають гей-паради. Чиновники виділяють землю у центрі міста під синагоги та сектантські «будинки молитви». Віддають стародавні цвинтарі під будівництво мечетей. А храми перетворюють на музеї. Забороняють проводити в них служби. Забирають ікони до картинних галерей. Вони вимагають наявності паспортів та ідентифікаційних кодів – явних знарядь лукавого. Свого часу Фрідріх ІІ Гогенштауфен був відлучений від церкви за спробу паспортизації населення. Нині навіть єпископи мають паспорти – який занепад моралі! РАГСи не визнають вінчання законним шлюбом, а свідоцтво про хрещення – дійсним документом на людину. Держава реєструє церкви, замість того, щоб Церква реєструвала держави. Менти здирають у буцегарнях з православних хрести. Не дозволяють священикам відвідувати в’язнів, щоб сповідати їх та причастити.

Це – мікроскопічна частинка досягнень влади у боротьбі з Істиною. Коритися їй, тим паче визнавати її як владу від Бога – значить, самим брати участь у її злочинах проти віри та Церкви. У цьому і полягає єресь сергіанства.

Тим часом, закони нам пишуть люди, які не вважають за необхідне помолитися перед парламентським засіданням. Кабмін досі не оголошує вихідними Двонадесяті свята. А світські суди не бояться виносити вироки християнам.

Нам нема на кого сподіватися, окрім Бога. Усе, що хочеться змінити, доведеться змінювати самим. І найбільший опір чинитиме держава. Хай буде з нами Господь!

Нині час сповідництва — твердого стояння, якщо знадобиться, навіть до смерті, за Віру, яка піддається всюди явним і таємним нападкам, утискам і гнобленням. А в нашій св. Вірі немає нічого малозначного — усе в ній має свій зміст, своє значення, свою цінність. А тому нічим зневажати не слід, і ні в чому не можна робити ніяких поступок чи компромісів. Кожна поступка або компроміс у питаннях віри й церковних настанов веде до все більшого розхитування підвалин св. Православ'я, до поступового відпадіння від нього.

Нам важче, ніж нашим предкам. Вони не мали імунітету від Христа. Увірувати – означало розпочати війну з сатаною. Нині легкодоступність Біблії, релігійні телепередачі, храми на кожному кроці, все це — щеплення від Віри. Ми (т.зв. воцерковлені) маємо залізний імунітет. Епідемії більше не буде. Харе Аллах! Крішна акбар!

Теологія звільнення

«... Відповідно до змін в основних структурах, здійснених нашою революцією, різдвяним святам має повернутися їхній справжній народний та християнський характер. Тому забороняється усілякого виду торгівля, оголошення та реклама, що розповсюджується засобами масової інформації, які згадують Різдво та все, що пов'язано з датою народження Христа, для прискорення продажу товарів та послуг»

З Постанови Сандиністського фронту національного визволення.

Революційний католицизм, який діє в Латинській Америці вже понад три десятиріччя, неможливо оминути увагою. Політична модернізація християнства (під «модернізацією» ми маємо на увазі той напрям думки, де біблійні сюжети отримують сучасне значення), являє собою християнську революційну альтернативу сучасному світові, яка проявляє себе у застосуванні теоретиками теології звільнення таких авангардних напрямків, як-то: пряма дія, повстанська естетика та ін.

Звернення до праць та досвіду теоретиків теології звільнення у питанні взаємодії Християнства та Революції не може не цікавити православні кола. І справа не в тому, що теологія звільнення зародилася в католицькому середовищі: для нас цікавою є можливість поєднання богослов'я та революції.

Теологія звільнення бере свої початки з 1968 року, коли відбулася ІІ Конференція «Єпископальної ради Латинської Америки» (РЄЛАМ) на якій був оголошений «Маніфест єпископів Третього світу». У маніфесті піддавалася різкій критиці політика та соціально-економічний курс урядів, причиною бід народних мас оголошувався капіталізм як «соціальний гріх» - несправедливий, антихристиянський, що веде до руйнування особистості та творення неорганічних, відчужених від людини, позбавлених благодаті суспільних структур.

Розглянемо деякі основи світогляду теології звільнення.

Саме визначення «теологія звільнення» вперше прозвучало в 1971 році з вуст перуанського теолога Густаво Гутьєрреса, який на цитатах зі Св. Писання та на історичних прикладах довів, що спасіння душі та безкомпромісна боротьба за земну справедливість в сутності є одним процесом. Він визначив три рівня цієї боротьби («три кроки до свободи»), які має вести кожен християнин:

Перший рівень (соціально-економічний та політичний) - звільнення людини від гноблення та визиску шляхом революції в ім'я Христа. Він висловлює надії знедолених народів та класів;

Другий рівень (історично-антропологічний) звільнення – завоювання повної творчої свободи, побудови «нового світу» та «нової людини». Передбачає звільнення кожної суверенної особи в усіх її людських вимірах;

Третій рівень (сакральний) – звільнення від гріхів та з'єднання людини з Богом, шляхом тотальної боротьби зі злом.

Слово «звільнення» теолог відносить до біблійних джерел, де Христос звільняє людину від гріха як джерела усілякої ворожості, несправедливості та гноблення. І якщо людині дана можливість жити в єднанні з Христом, то це є основою для єднання всього людства і повинно надихати діяльність людини в історії.

Сучасна капіталістична (або пост-капіталістична) система є нічим іншим, як «соціальним гріхом», і має дзеркально-протилежну «звільненню» ієрархію відповідностей.

«Гріх від самого початку передбачений в структурах гноблення та визиску людини людиною... Відповідно, гріх є фундаментом відчуження, що призводить до ситуації несправедливості... Неможливо зрозуміти його конкретні прояви без розуміння базису, що його породжує. І навпаки, звільнення від гріха вимагає радикального звільнення, яке в свою чергу, обов’язково передбачає звільнення політичне».

Латиноамериканські єпископи розробляли теологію звільнення в 60-70х. р.р. минулого століття, тому ще не могли усвідомити, що справа йтиметься вже не стільки про гноблення людини людиною, скільки про гноблення особистості з боку безособової диктатури, відчужених суспільних форм і цивілізації в цілому.

Особистий гріх породжує несправедливі й позбавлені благодаті суспільні відносини та врешті сам капіталізм – устрій, що є проекцією особистого гріха на загальний рівень і перетворює його на «соціальний», тобто, спричиняє творення «гріховних» соціальних структур.

Концепція Гутьєрреса наголошує на тому, що треба «не обмежуватися роздумами про світ, а прагнути стати частиною процесу життя, аби змінити цей світ».

Гутьєррес був соціалістом (один із його творів має символічну назву: «Маркс та Ісус») і так визначав діалектику теології звільнення: «З точки зору діалектики термін «примирення» - це подолання того, що породило гріх несправедливості, тобто шлях до «примирення» можливий тільки через соціальну революцію».

Тематика революції проходить червоною ниткою у всіх творах теоретиків теології звільнення:

«Насильство – складова частина капіталістичної системи, за його допомогою пригнічених тримають в підлеглому стані, і знищення такого порядку не суперечить ідеям створення братського суспільства, ідеям першого політичного в'язня, вбитого владою Стародавнього Риму та Стародавньої Юдеї – Ісуса Христа».

Леонардо Бофф

«Християни надають перевагу мові миру. Але тим не менше, коли диктатура нищить права особистості, коли іншим шляхом неможливо досягти блага для нації, коли зачиняються канали діалогу розуму та взаєморозуміння, церква говорить про законне право на повстанську боротьбу».

Архієпископ Сан-Сальвадору Оскар Арнульф Ромео

Факт виходу юдеїв з Єгипту під керівництвом Мойсея та їхній перехід до Ізраїлю надихнув аргентинського філософа Енріко Дюсселя до «Залишення Єгипту». Він вважає, що вихід з Єгипту є прямою дією, направленою супроти позбавленої благодаті Системи: «Реформістські моральні теорії задають собі питання: як бути добрим в Єгипті, приймаючи Єгипет як існуючу систему? Мойсей навпаки, питає: як вийти з Єгипту? Вихід з Єгипту проходить через критику економіки, перетворюючись в етичне звинувачення еко-політичної системи на рівні структурної та історичної макроеко-політики».

Єгипет - це синонім сучасної Системи, власне, «сучасного світу», ворожого ідеалам Віри. З Єгипту треба «вийти», «звільнитися», якщо треба, то й проти волі «фараона», проти «світоправителів темряви віку цього».

«Говорити про звільнення означає зрозуміти, який тип гноблення практикується в нас, тобто зрозуміти, що є владою гріха, яка несправедливо гнобить нас. Мова йде про порядок, який встановився в пануючій сукупності; такий порядок не варто поважати. А якщо цей порядок має закони, підкорятися їм – гріх. Навпаки, тоді нелегальні дії, що були здійсненні всередині несправедливої сукупності, є добрими справами, тому що вони входять до процесу звільнення, вони перебувають над встановленим порядком та його законами. Акт звільнення – це протизаконний акт... Вихід з Єгипту був протизаконним актом для фараона, тому що фараон забороняв звільнення, але, навпаки, це була виключно добра дія, тому що вона підтверджувала Закон (Божий). Закон не мертвої «сукупності», але нового порядку, поставленого на службу Богові, Який відкидав існуючий порядок».

Іншою, центровою фігурою в теології звільнення, але вже й практиком, став нікарагуанський священик Ернесто Карденаль. Саме його вплив на революцію сандиністів зробив останню архетипічною для теології звільнення.

Коли в 1979 році в Нікарагуа перемогла ліва Сандиністська Революція одразу відбувся з'їзд істориків та богословів Латинської Америки під назвою «Християнська віра та Сандиністська революція». На ньому було проголошено, що релігійна віра та революційна діяльність – сумісні.

«Революційне насилля не суперечить постулатам християнського вчення, яке завжди відстоювало права народів та окремих особистостей захищатися зі зброєю в руках. Застосовувати насильство для завоювання свободи є законним. Фома Аквінський казав, що солдат, який веде боротьбу за праве діло – все одно, що святий».

Було оголошено «дію замість слів», та що «членами справжньої Церкви Тіла Христового є тільки ті, хто бореться за звільнення».

Говорячи про теологію звільнення, неможливо не згадати слова Ернесто Че Гевари: «Коли християни приєднаються до соціальної революції, вона стане непереможною». Саме екзистенціалізм теології звільнення підіймає сенс революції до вершин релігійного переживання та метафізичного вибору.

«І позвертає він працю чужу, і її не ковтне, як і маєток, набутий з виміни своєї, жувати не буде... Бо він переслідував, кидав убогих, він дім грабував, хоч не ставив його! Немає останку з обжирства його, тому нетривале добро його все: за повноту достатку його буде тісно йому, рука скривдженого прийде на нього! Небо відкриє його беззаконня, а земля проти нього повстане». (Йов 20: 19 - 22, 24, 27)

Амінь.

Православний погляд на Конституцію

Є спокуса відхреститися від проблем правового поля взагалі. Мовляв, воно не має жодного відношення до Віри. І це так. Але Церква – не є організація священників, це вся сукупність віруючих. Вона не передбачає тотального чернечого постригу. Отже, ми повсякчас випробовуємося державою і змушені зважати на неї.

Навіть після «Православної революції», не факт, що функцію президента виконуватиме митрополит, а начальник ЖЕКу матиме сан диякона. Мова йде про те, що президенти й начальники мають слухатися Церкву, а не навпаки. Наша держав має «Управління зі справ релігії». Але насправді – то Церква повинна мати «Спецпідрозділ зі справ держави».

Церква в принципі не виключає держави. І може утворювати певну симфонію. Або співіснувати в умовах протиріччя і протистояння. Тим пояснюється необхідність практикування політичного Православ’я та інтерес до питань конституції.

Навіть поверхневий аналіз тексту конституції України вказує на його повну несумісність із Православ’ям.

Вже в преамбулі конституцію названо «Основним законом». Хоча, будь-якому християнину зрозуміло, що основним Законом є Закон Божий. Сама преамбула виголошує ті підстави, на яких вона приймається. Тут є і «від імені українського народу», і «суверенна воля» і «багатовікова традиція»… І чи не в останнє згадується про «відповідальність перед Богом». В той час, коли саме з посилання на Божу милість вона мала б починатися: в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Преамбула – чи не єдине місце в конституції, де взагалі згадується Бог. Все інше – написано в дусі язичницького наукового атеїзму, і незрозуміло чому згідно цієї конституції президент складає присягу на Євангелії, а не на книзі бухгалтерського обліку.

Статтю п’яту першого розділу взагалі треба зачитувати нашим братам-протестантам, які люблять повторювати, що «всяка влада від Бога». Названа стаття зазначає, що ЄДИНИМ джерелом влади в Україні є народ. Отож, чи може бути «від Бога» та влада, яка сама це заперечує.

Стаття восьма – принцип верховенства права. Це означає, що держава ставить юридичне право вище за мораль та Божественне провидіння.

Тринадцята – декларує права органів державної влади на землю, її надра, повітря, водні та інші ресурси, проте жодним чином не згадує за Того, хто все це створив.

Другий розділ конституції декларує права людини. В цьому документі жодним чином не фігурують інтереси Господа та материнські права Богородиці. Натомість, прописане право людини на свободу віросповідання. В той час, коли мало б ітися не про «право», а про Богом дану свободу стати єретиком, віровідступником, сатаністом або безбожником.

Конституція має розділ, присвячений місцевому самоврядуванню, проте жодною статтею не визнає церковного самоврядування та церковного правосуддя.

Конституція визначає роль Віри Православної як релігії (саме цей атеїстичний термін використовується в тексті, в тому числі в ст.35 2-го розділу, де йдеться про «права світогляду і віросповідання»). Ніби як дещо середнє між культурою та народною традицією.

На все це можна було б затуляти очі, якби конституція була лише юридичним підґрунтям українського законодавства. Все одно, «будь-яка власність – крадіжка, а Конституція - брехня». Проте будучі предметом обов’язкового вивчення в школі, а також через ряд інших факторів, конституція задає основні аксиомні закони і принципи побудови нашого суспільства. Визначає кордони дискурсу, якщо завгодно.

Конституція висловлює ставлення держави до Церкви, фактично залишаючи останній місце закладу культури. Йдеться не про симфонію, а про протистояння. І гасла Православної революції набувають дедалі більшої актуальності.

Апологетика

У 5-й главі Діянь Святих Апостолів згадується фарисей на ім’я Гамалиїл, «законовчитель, шанований всім народом», який запропонував дати апостолам спокій. З посиланнями на недавню історію Ізраїлю він показав, що всі помилкові месіанські рухи швидко розвалювалися після смерті своїх вождів: «Кажу вам, не чіпайте людей цих і залишіть їх; тому що якщо ця справа – від людей, то вона зруйнується, а якщо від Бога, то ви не можете зруйнувати її; бережіться, щоб вам не виявитись і богоборцями» (Діян. 5: 38-39).

Сьогодні багато хто думає, що цей принцип можна застосовувати і до ворогів нашої Віри, які перекручують Істину. Адже виступаючи проти ворогів, можна по необережності й гріховній людській обмеженості мимоволі наробити помилок чи перекрутити слова Божі, адже загальновідомо, що «Його шляхи – не наші шляхи, а Його думки – не наші думки». То навіщо мені ризикувати? З іншого боку, Бог ясно обіцяє зруйнувати все, що йде врозріз із Його волею. Навіщо ж мені квапитися й забігати наперед Нього? Так чи інакше, проблема вирішиться сама собою, без нашої участі.

Все це, можливо, звучить гарно та логічно. Але проблема полягає в тому, що Бог дивиться на ситуацію зовсім інакше. Він прямо та недвозначно закликає Нас захищати Істину.

Немає сумнівів, що Господь засудить і покарає тих, хто відступив від істини та пішов за неправдою: «…будуть засуджені всі, хто не увірував в Істину, але полюбив неправду» (2 Сол. 2: 11-12). Нашою справою є нести Істину всім, аби гірка доля оминула якнайбільше людей.

Термін «апологія», який походить від грецького слова απολογία (захист), в своєму первісному значенні найбільш точно відображає одну з найважливіших сторін життя кожного християнина. За своєю суттю апологетика є систематизованою аргументацією, що відстоює походження та непохитність християнської віри.

Основними завданнями апологетики є:

Захист істини: Потреба відстоювати вчення виникла вже в першому столітті, коли єретики та псевдо-вчителі почали проповідувати свої власні фантазії, видаючи їх за Слово Боже.

Викриття єресі: Захист істини є не тільки пасивним, але й активним. Всі основні новозавітні послання являють собою полемічну літературу. Адже Господь призиває кожного не тільки «не брати участь у марних справах тьми, але й викривати» (Еф. 5:11).

Проповідь істини: Набуває особливого значення в наші дні, в епоху секуляризму, плюралізму, демократії та іншого сатанізму. Сьогодні, як ніколи важливо проповідувати, що Православ'я – є не одним із можливих шляхів, а єдиним шляхом до Бога.

Творення істини: Богослов'я сформувалося в полеміці з єретиками. Августин справедливо вказував на те, що єресі шкідливі, а єретики корисні, «якби не було гордості, не було б ані єретиків, ані розкольників, ані шанувальників тварин і кумирів; але з іншого боку, якби не було подібних людей, то, з нашого боку, істина б досліджувалася із набагато більшими лінощами».

Всім, кого Господь призвав на служіння, Він дав особливе доручення – піклуватися про духовне здоров'я Церкви. Яким же чином виконати це доручення? Дуже просто та необтяжливо. Для цього необхідно постійно вдосконалюватися в чотирьох напрямках:

Бути пильним: На жаль, якщо наша віра занадто довго не піддається випробуванням, ми розслаблюємося, наша увага розсіюється, перемикається на дрібні та суєтні справи. І якщо в такий момент від нас буде потрібно діяти швидко й рішуче, ми можемо забаритися – а іноді й зовсім не побачити небезпеки. Ми заснемо, як апостоли в Гетсиманському саду. Саме тому апостол Павло постійно призиває нас «бути пильними в усьому» (Діян. 20:31; 2 Тим. 4:5). А апостол Петро пише: «...будьте завжди готові всякому, потребуючому від вас звіту у вашім сповіданні, дати відповідь» (1 Петр. 3:15). Ви ще спите? Встаньте й моліться, щоб не впасти в спокусу (Лк. 22:46).

Знати Святе Письмо. В 6-й главі Послання до Ефесян апостол Павло дає список духовного «всеозброєння» (вірш 11-17). І в цьому списку є такий предмет, як «меч духовний». Якщо Ти не вчився користуватися цим мечем, якщо Ти не знаєш його та не вмієш його правильно тлумачити, то в духовній сутичці Ти залишися беззбройними, і Тебе затопчуть. Саме тому апостол Павло нагадує нам: «Вникай у себе та у вчення; займайся цим постійно: тому що, так і себе врятуєш, і тих, хто слухає тебе» (1 Тим. 4:16).

Знати історію. На жаль, багато сучасних християн живуть так, немов історія християнства почалася на минулому тижні. Але Церква існує майже дві тисячі років! За цей час вона розпізнала, викрила й відкинула безліч єресей і виростила не одне покоління мужніх і мудрих апологетів. Нехтувати цією великою спадщиною, цим невичерпним джерелом досвіду й знань, означає напрошуватися на неприємності.

В основі більшості сучасних псевдовчень, ідеологій, мирських законів лежать ідеї Нестора, Монтана, Савеллія, Арія, Аполлінарія та інших єресіархів стародавності. А тому праці наших апологетів і богословів – наприклад, Іустина Мученика проти язичників і іудеїв, Іринея Ліонського проти гностиків, Афанасія Олександрійського та отців-каппадокійців проти аріан, Блаженного Августина проти пелагіан – й дотепер не втратили своєї актуальності.

Знати свого ворога. Мова йде зовсім не про те, щоб витрачати весь свій час на читання різної єретичної та юридичної літератури. Однак для того, щоб допомогти людині, яка потрапила у пастку псевдовчення, вступила в демократичну партію чи влаштувалася на роботу в міліцію, треба розуміти, в що ця людина вірить, чим вона живе. Більш того, оскільки наші вороги найчастіше використовують християнську термінологію («спасіння», «Свята Трійця», «благодать», «любов»), вкладаючи в ці слова зовсім інший зміст, дуже важливо розуміти сутність їхніх вчень, щоб побачити за фасадом зі знайомих і звичних слів сатанинський зміст.

Християнська етика

Тепер вони хочуть викладати в школах «Християнську етику». А чому не піротехніку? З останньою було б спокійніше. Менше жертв. Ви уявляєте цих шкільних дам, або надісланих районними управліннями початкової освіти дідусів, які викладають діткам радикальне заперечення, тотальну відмову і непокору, які становлять суть Християнства в усі часи? Дітки,- каже вчителька рідної мови і літератури, яку навантажили читати ще й Християнську етику, - Менеджер світу цього – Сатана. Всі органи влади – його підструктури, в тому числі й Міністерство освіти… Замість етики доцільно викладати Християнську містику. Пояснити учням механізм перетворення хліба й вина в тіло і кров значно легше, ніж спосіб поведінки на дибі, якою має закінчити життя добрий християнин. Жоден завуч не в силі дати малятам мрію про мученицьку смерть за віру – Найкраще, що може статися з християнином.

Варто зауважити, що богонатхненні автори Біблії зовсім не піклувалися про те, щоб полегшити життя послідовникам. Щирий читач Святого письма весь час потрапляє в ступор. Тому Біблію марно вивчати. Її можливо лише осягнути через раптове просвітлення. Істина спонтанна. Господь дав Мойсею десять заповідей одночасно з наказом завоювати Палестину. Не вбивай, не кради, пройди мечем і вогнем все, що за Йорданом і винищи тамтешні народи… Проте у Євангеліях ще більше «тотальної діалектики», аніж у Старому Заповіті. Коротше, Християнство не для слабких нервів. А можливо пропагандисти Християнської етики хотіли б пропагувати в школах варіант казенного російського православ’я? Чи годувати юзерів-тінейджерів тією рідкою кашкою для тупих, в яку перетворили католицизм делегати Другого Ватиканського Собору? Папа Римський вже вибачався за Хрестові Походи. Незабаром буде вибачатися за вигнання торговців з Храму… Можливо, передбачається варіант софт-Християнства? Ісус любить тебе і твій R`n`B. - реп – хіп-хоп!

Всі ці книжники і фарисеї не здогадуються про найголовнішу проблему. Ось вона: Християнської етики не існує. Нема чому вчити малолітніх негідників. Християнську етику вигадали на заміну Християнській естетиці років із двісті тому. Бог тоді все більше став нагадувати Дао. Відповідно, з Христа треба було зробити моралізатора на зразок Лао-цзи, а ще краще, Будди. Безумовно, дітей треба вчити вірі. Але спочатку ми, дорослі, маємо розібратися між собою. Розібратися із собою. Співвіднести себе з Богом. Принаймні, мусульмани так і вчиняють. Партизанка в Чечні майже знищена. Загинув Шаміль Басаєв, який здавався безсмертним. Рештки моджахедів сидять по норах. І чим вони там займаються? Вони ведуть дискусію. Щодо принципів, на яких буде збудовано Ічкерію після їхньої перемоги: на національних, чи на ісламських. На підставах міжнародного і загального державного права, чи на засадах Шаріату.

Аллах через пророка Мухаммада дуже чітко визначив основи стосунків між людьми і способи побудови суспільства. Цей розділ вчення називається Шаріат. Метою ісламської революції є впровадження Шаріату. Натомість, Християнський «шаріат» не сформульований чітко і не зібраний на окремих сторінках писання. Християнський «шаріат» розсіяний по віровченню, розпорошений в традиції. Це так, бо Бог живий. Він постійно творить вічнозмінний, парадоксальний Світ і діє в ньому завжди несподівано і завжди парадоксально. Бог не дає вірним костилів у вигляді визначеності. Кожне нове покоління християн мусить, здійснюючи надзусилля, витягати новий шаріат із віровчення, традиції та обставин війни. Одного шаріату притримувалися в катакомбах, інший був сформульований за круглим столом. І те, і те – Християнство найвищого ґатунку. Хоч як би кайдани були не подібні на кольчуги. Проте, і в кайдани, і в кольчуги були заковані святі. Наша віра походить із цвяха розп’яття і тому завжди тісно пов’язана із залізом.

Ми – васали Христа. І наш «шаріат», наші поняття, наша етика – це те, на що ми готові присягнути сюзерену, який знову кличе нас під свої прапори.

Перший урок Християнської етики в школах мав би починатися так: Більше сталі в очах! Більше вогню в серцях! Розправте плечі і ходіть так, щоб зі спини було видно, що йде князь, а не менеджер. Це все, що потрібно для успіху. Особистого і національного. Всі виборчі програми – лайно. Вони не допоможуть людям зі згаслими очима. Ми – нащадки повстанців. Наші діти будуть бійцями, князями і вождями, а не брокерами. Наша релігія народила безліч святих. Вони дуже різні. Але все це були люди з відчайдушністю камікадзе. Бо причастя – це ліки від страху. Вже апостоли були буйні хлопці. Наша публіка. Навіть ще кращі. Жодних компромісів із владою.

Апостол Петро – розіп’ятий у Римі вниз головою.

Апостол Андрій – розіп’ятий на косому хресті.

Апостол Яків (старший) – обезголовлений.

Апостол Яків (молодший) – скинутий з Єрусалимського Храму. Розбився на смерть.

Апостол Іуда – зварений у киплячій олії.

Апостол Пилип – розіп’ятий вниз головою.

Апостол Варфоломій – з живого здерто шкіру.

Апостол Матвій – здерли шкіру.

Апостол Фома –убитий стрілою під час молитви.

Апостол Симон (Зилот) – розіп’ятий.

Апостол Іоанн – єдиний, хто помер своєю смертю. В ув’язненні.

Це треба вивчити і повторювати. Як молитву. Щодня. І заздрити такій смерті.

Щодо мови священних текстів

У Православ‘ї одночасно існує два лоббі: збереження слів Святого Писання в первозданному вигляді (якщо не давньоарамейською, то хоча б церковнослов‘янською), і переклад його сучасними мовами і сучасною термінологією. Ці два підходи взаємодоповнюють один одного. Перший дає нам змогу зберегти Писання від викривлення змісту (а без цього неможний будь-який переклад). Інший – краще відчути, про що йдеться.

Так, біблійні історії, переказані сучасною термінологією – актуальні лише короткий термін. Проте, час від часу слова «апостол Петро в Гетсиманському саду відрубав стражникові вухо» треба читати як «громадянин Петро чинив злісний опір співробітникові правоохоронних органів при виконанні тим службових обов`язків, групою осіб за попередньою змовою, з використанням холодної зброї, що призвело до тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості».

Не «вигнав мінял з храму», а «хуліганськими діями перешкоджав законній підприємницькій діяльності». Бо саме так зараз би описувалися ті події у міліцейських протоколах. І саме так згодом у телевізорі пояснював би інцидент який-небудь речник МВС. На його руці красувався би шеврон із зображенням Архістратига Михаїла, і це нікого б не бентежило.

Саме те, що застарілі слова «стражник» та «міняла» слабко асоціюються в нас із сучасними аналогами «мент» та «барига», є причиною багатьох непорозумінь. Іноді варто читати Біблію на сучасний кшталт, уявляючи Господа, який у кросівках проповідує вантажникам житомирського ринку.

Стосунки зі світом: деякі питання сучасності

«У наш час люблять негрів

замість того, щоб любити ближнього».

А. Руссо

Згідно із канонічними правилами, православні християни не повинні спілкуватися з єретиками та представниками інших релігій. Проте, це обмеження стосується молитовного спілкування – спільних молитов та служб. Особисте спілкування з представниками інших конфесій, якщо це не пов’язано з богослужінням, допустиме. Зокрема й співробітництво у громадській діяльності, наприклад, у сфері боротьби з урядом, наркоманією, алкогольною залежністю, у захисті традиційних сімейних цінностей (проти одностатевих шлюбів) і т.д.

Питання про печать антихриста почало розбурхувати народну уяву наприкінці 90-х, із масовим введенням індивідуальних ідентифікаційних номерів. Щотижня продукуються брошури та відеокасети із проповідями на тему «візьмеш паспорт (код) – не спасешся». Пропонують тікати з міст, селитися в диких місцях та займатися натуральним господарством і т.ін. Рух проти документів набуває таких масштабів, що дехто уже вважає його новітньою єрессю і поговорює про церковний розкол на цьому ґрунті. З одного боку, солдатські пред‘яви типу «ніхто з кодом не спасеться»; панічний жах перед товарними штрих-кодами (у них закодовано число 666!) і заклики не вживати те, на чому вони проставлені; підготовка до голодної смерті і впевненість у тому, що це мученицька кончина – усе це відверте мракобісся. Дике, зголодніле релігійне почуття шукає собі поживи де завгодно. Так склалося, що сектантські та язичницькі погляди ми знаємо краще за Православний Катехізис. Тому й переймаємо у зовнішніх поняття про печать антихриста (першими штрих-коди назвали «печаттю» адвентисти) і містичний жах перед числами та знаками.

З іншого боку, це знаково. Широта руху проти документів свідчить про те, що серед православних багато людей, готових до суспільних і навіть протидержавних дій заради спасіння. Те, що цей рух розпочався знизу, теж добре. Нарешті, миряни почали брати активну участь у житті Церкви. Погано, що в ньому немає тверезомислення. Так, не слід беззастережно виконувати усі забаганки світської влади. Так, треба уникати контролю над собою там, де його можна уникнути. Так, Церква може – і повинна – вимагати шанобливого ставлення до себе з боку держави, без насилля над віруючими та дискримінації їх за принципом є/немає ІІН. Так, ми проти законів світу цього, особливо – глобалізації і тотального контролю над особистістю. Але в жодному разі неможна заявляти, що відмова від документів уже є гарантією спасіння. А той, хто не відмовиться – взагалі не християнин. Рух проти ІІН та паспортів має усвідомлюватися як один зі шляхів, а не єдино вірний шлях.

Крім того, слід твердо пам’ятати:

1. Усі святі Отці вважали, що накладання печатки Антихриста його лжепророком буде відбуватися у 3,5 роки царювання Антихриста, безпосередньо напередодні другого славного пришестя Господа нашого Ісуса Христа. Тоді ж відбудується Єрусалимський храм, Антихрист воцариться в ньому, будуть проповідувати пророки Енох та Ілля, їх вб’ють у Єрусалимі, і т.д. Тобто те, що пропонується сьогодні, явно не є печаткою Антихриста (хоча і не від Бога сходить).

2. Деякі Отці вважають, що печатка – взагалі не конкретний знак, а метафора. Печатка на лобі – напрям думок, спрямованих на наживання благ світу. Печатка на руці – спосіб дій, спрямованих на те саме. Ці печатки означають, що і думки, і справи людини зайняті мирським і відвернені від Бога.

3. Не слід боятися символів та знаків, адже ніякий зовнішній знак не здатен перемогти благодаті Божої, що діє у Святій Церкві. Ніщо й ніхто не може похитнути віри людини, якщо вона дійсно перебуває із Христом і вдається до церковних Таїнств. Згідно з Переданням печатка розуміється як знак, що закріплює свідоме зречення Христа. За словом Іполита Римського, «та печатка говоритиме: «Відрікаюся від Творця неба й землі; відрікаюся від Хрещення; відрікаюся від служіння моєму Богові і приєднуюся до тебе, і в тебе вірую». Так само вчить і преподобний Нил Мироточивий: «На печатці ж написано буде таке: «Я є твій» - «Так, ти є мій». Святитель Іван Златоуст каже, що «печатка звіра» ставитиметься на тих, хто свідомо увірує в нього «єдино заради облудних його чудес».

Технологічна дія не може сама по собі здійснити переворот у таємних глибинах людської душі, призвівши до забуття Христа. Якщо навіть Сам Бог не може врятувати людину без особистої, вільної згоди самої людини, тим більше жоден антихрист не може погубити людини без її свідомого служіння звірові. Насильницьке технічне чи медико-біологічне накладання печатки Антихриста на того, хто вірує в Христа й живе за Його заповідями – тим більше, якщо людина не усвідомить цього – не може відлучити від Христа.

Церква не засуджує і не визнає небезпечним технічний прогрес як такий, оскільки, за словами Максима Сповідника, «нема речей, поганих за своєю природою, є речі, погані за своїм використанням».

Православна Церква єдина містить істину, лише у ній можливе спасіння. Думка про те, що істина не перебуває в одній якій-небудь церкві, а частково є в усіх церквах та релігіях, суперечить Святому Писанню та православному віровченню. Церква вважає такі вчення, як окультизм, Ера Водолія (воно ж – Нова Ера, «New Age»), позитивне мислення, вчення про силу людської думки, про Космічний Розум – антицерковними та антихристиянськими, оскільки в центрі їх перебуває не Христос, а людина або певні «духовні істоти». Людина не може вважатися православною, якщо подібні вчення поділяє.

Не відкидаючи можливість існування позаземних цивілізацій, Церква визнає кумедною віру в НЛО. Контакти з НЛО є різновидом біснуватості. Спілкування відбувається не з представниками інших цивілізацій, а з нечистою силою. Це ще раз свідчить про те, що перед кінцем світу відбуватимуться знамення, коли прийде антихрист, який оголосить себе Христом. І він творитиме усілякі чудеса, на які попадуться ті, хто вірить у різного роду аномальні явища.

Церква вчить, що життя існує не тільки на Землі. Воно є в Царстві Небесному та в пеклі. Крім видимого світу є ще й невидимий, духовний світ. Цей духовний світ існує в двох іпостасях: Бог з Ангелами та диявол з бісами. Духовний світ тісно пов'язаний з нашим фізичним світом. Причому, духовний світ впливає і на наш світ.

«Будьте пильні! Ваш супротивник диявол ходить, рикаючи, немов лев, що шукає пожерти кого…» (1Пет.5:8-9).

Церква відкидає реінкарнацію, оскільки людина складається не лише з душі, але з душі й тіла, а отже, кожна душа може мати тільки одне тіло. У воскресінні кожна душа з'єднається зі своїм тілом, так і перейде у вічність. Писання про це каже так: «людині слід один раз вмерти, а потім суд» (Євр. 9, 27).

Християни не звертаються до екстрасенсів, позаяк невідомо, чиєю силою – Божою чи бісівською – вони діють. Наявність церковної атрибутики – ікон, свічок і т.д. – ні про що не говорить. Тим паче, не можна екстрасенсорику практикувати.

Наговори, порчі, дурне око і т.д. не діють на православних, які живуть згідно заповідей Божих та беруть участь у церковних таїнствах, адже вони перебувають під захистом благодаті Божої. Біси, лісовики, домовики, мавки, русалки, барабашки, інопланетяни, вампіри, привиди та інша нечисть також не являють небезпеки для православних. «Хто Бога боїться, той нікого не боїться» - св. Василь Великий.

Православний християнин не вірить у прикмети та віщі сни, не довіряє появі різних духів і навіть Господа, Богородиці, ангелів та святих, у сні і наяву. Тим більше, неможна таких видінь бажати й штучно викликати їх окультними методиками. При появі подібних видінь Отці вчать хреститися й молитися, щоб Господь позбавив від спокуси. «Коли ти розмовляєш з Богом – це молитва. Коли Він з тобою – шизофренія».

Відьми є. Але вони не можуть завдати жодної шкоди православним, які відвідують служби та причащаються. Визнавати протилежне – значить, хулити Бога. Адже тоді відьма (точніше, сатана, силою якого вона діє) виявилася б сильнішою за Господа, за дію Його благодаті. У книгах, що дають практичні поради священикам, нема рекомендацій щодо зняття порчі, захисту прихожан від чародійств. Але є рекомендації, як боротися з вірою в порчу та чародійство.

У Священному Писанні – ані слова про «порчу» чи «пристріт». Є слово «волхв» та похідні від нього. Вживається в основному у негативному значенні «чародій». Чародійство ж – один із найтяжчих гріхів, який шкодить самому чародію, але не нам. Священне Передання також ігнорує силу язичницьких практик. Це важливо, адже воно формувалося якраз у часи розквіту язичництва. Якби вороги християнства могли магічно впливати на християн – про це неодмінно б ішлося у Переданні. У церковних молитвах нічого подібного також на згадується. На відміну від лукавого. Якби перші дійсно були небезпечними, про них йшлося б, принаймні, не рідше, аніж про другого. Єдиний випадок, який можна було б трактувати як молитву проти наврочення – прохання про захист від «очей призору» у молитві, що читається в перший день після народження немовляти. Цей вислів – «очі призору» - трактується вченими неоднозначно. Проте, навіть якщо допустити, що згадані «очі» - це «дурне око», молитва читається над новонародженим, іще не охрещеним немовлям.

Цікава практика Церкви щодо відьом. Покаранням за «чаклунство» у нас були… покаянні поклони. У патріаршій грамоті на заснування Львівського братства (1586 р.) за чародійство пропонується «епітимія – 40 днів поклонів по 100 на день». Якби вважалося, що відьма дійсно може нашкодити людині, погубити життя та здоров’я – покарання мало б прирівнюватися до покарання за вбивство. У «мракобісній», «темній», «варварській» середньовічній Європі віра у чаклунство також вважалася марновірством. Церковна література розглядала подібне марновірство прихожан як «згубну пошесть». Як ознаку втрати істинної віри – ідолопоклонство. Поміченим у марновірстві призначалася двохлітня епітимія. До XIV ст. римо-католицька церква не карала чародіїв тілесно, тим паче – не страчувала. Карала відьом світська влада. Але не за чародійство як таке, а за нанесені збитки. Лише у XIV ст. західні богослови погодилися з дієвістю чародійства. Знаменитий «Молот відьом» з’явився лише в епоху Реформації. Якщо ж припустити, що біси на прохання якихось язичників можуть контролювати життя і здоров’я християнина, виникає питання – а від чого нас спас Христос? Він, до речі, казав: «По вірі вашій дано вам буде». Вірите в порчу – буде вам порча. Тому, краще вірити в милість Божу.

Церква категорично проти визнання та захисту «прав» сексуальних меншин, адже гомосексуалізм – смертний гріх, геї та лесбіянки Царства Божого не наслідують (1 Кор. 6:9-10). Люди з подібними схильностями повинні всіма силами боротися з ними, Церква допомагає в цьому. Визнання гомосексуалізму нормальним явищем, одностатеві шлюби і т.ін. - недопустиме.

Життя людини починається із зачаття, тому плід на будь-якому строку вагітності є людиною. Будь-яка форма насильства над плодом є порушенням суверенітету особистості, тобто гріхом.

Православ’я та монархія – речі не нерозривні. Церква – інститут надземний, вона існує за будь-якої форми державного управління. Монархія, анархія, демократія, диктатура. Легальне та нелегальне становище. За підтримки та під захистом держави і за гонінь з боку держави – Церква живе. Безглуздо стверджувати, що хтось проти Православ’я, лише тому, що він проти монархії. Нині монархія становить більшу загрозу для Церкви, ніж будь-який інший режим. У Радянському союзі, наприклад, не виникало сумнівів у тому, що влада – сатанинська. Тому коритися їй не слід. При сучасній «демократії» теж зрозуміло, що Церква знаходиться у ворожому оточенні. Єретики, безбожники, латентні та явні язичники і т. ін. З появою монарха справи різко погіршилися б. Ось – помазаник Божий, влада від Бога, коритися якій законно і необхідно. Будь-які «ні» сприймаються як бунт. Не проти державного апарату, а проти боговстановленого порядку речей. Хоча ми знаємо, що факт помазання не робить людину безгрішною. Не позбавляє її здатності помилятися. І що неможна коритися помазанику – як і священику, єпископу, і навіть собору – якщо його накази суперечать Істині. Церква втрачає здатність діяти окремо від держави. В результаті не держава – Православна, а Церква – державна. Але найгірше, що це вже сьогодні сприймається православними русофілами як бажаний і єдиний вірний варіант. Режим, підкріплений релігійним почуттям, на багато порядків міцніший. Це розуміли ще правителі древнього світу, оголосивши себе богами і вимагаючи відповідного поклоніння.

Націоналізм – це соціально-політичне переконання. А, як відомо, православний християнин може мати які завгодно політичні переконання. Якщо вони не суперечать вірі. Націоналізм, це інстинкт самозбереження нації, отже, вірі не суперечить. Що стосується постаті Степана Бандери. Він – не святий. Він – не церковний авторитет. Ми шануємо Бандеру як людину, що все своє життя присвятила боротьбі за свободу і незалежність України. В той час, коли ніхто про це і не мріяв. Людину, яка постраждала і, врешті, була вбита за це.

Український націоналіст просто зобов’язаний бути християнином. Тому що перша більш-менш монолітна праукраїнська держава почала формуватися лише після остаточного хрещення Русі Володимиром. Українська нація виникала в ході воєн за віру доби козаччини. А всесвітнього значення вона набуде після Православної Революції, яку здійснить. Наша функція – стати мечем Бога Живого в цьому тисячолітті. Українці мають перетворитися на бойовий авангард християнства. В цьому всесвітньо-історичне призначення нашого народу.

Православний християнин не повинен займатися і заробляти на життя діяльністю, що явно чи неявно суперечить православній вірі. Наприклад, працювати в суді, правоохоронних органах, банках, також має утримуватися від заробляння грошей в неділю та на церковні свята.

Від християнина вимагається не лише вірувати, але й сповідувати віру – тобто, відкрито визнавати себе православним, а Ісуса Христа – Господом Богом, навіть якщо це призводить до кримінального переслідування, ув‘язнення, смерті або інших незручностей. Якщо людина боїться – значить, вона не вірить по-справжньому у Бога Спасителя і в життя вічне.

Господь ніколи і нікому не обіцяв земних успіхів. У тому числі й Тобі. Істинна сила Царства Божого буде явлена цьому світові в його останній день. І тільки Твоя честь неухильно вестиме Тебе вперед, як у дні перемог, так і в дні поразок. І саме в дні поразок Ти не будеш мати жодних сумнівів у істинності своєї Віри. Бо, як і раніше: Твоя честь – вірність.

Не допустимо мовчати, коли ображають Христа, Церкву, або братів по вірі. Кожен православний християнин повинен найрішучішим чином зупиняти такі розмови чи дії. Терпіння та смирення християни проявляють щодо особистих образ. Терпіти ж, коли відверто зневажають, ображають Господа, Божу Матір чи Його святих, Церкву й віру Православну, прощати богохульство – все одно, що зректися Христа і Його вчення. Найкраще про це сказав святитель Іван Златоуст: «Якщо ти почуєш, що хто-небудь на розпутті чи на майдані хулить Бога, зроби йому зауваження. І якщо треба буде вдарити, не відмовляйся, - удар його по обличчю, сокруши вуста його, освяти руку твою ударом; і якщо звинуватять тебе, поведуть на суд – іди. І якщо суддя стане вимагати відповіді, сміливо скажи, що він хулив Царя ангелів, бо якщо треба карати тих, хто хулить земного царя, то ще більше – тих, хто ображає Того. Злочин одного роду – образа. Обвинувачем може бути всякий, хто хоче. Нехай дізнаються і юдеї, і елліни, що християни – хоронителі й захисники Міста».

Християни, яким доводиться спілкуватися із нехристиянами, мають вимагати від останніх шанобливого ставлення до проявів своєї віри, наприклад, ікон, хрестів, молитов перед їжею і т.д.

Сьогодні прийнято вважати, що для спасіння треба лише молитися. Іще, можливо, трохи займатися доброчинністю. Молитися, безумовно, потрібно. Сам Господь казав, що молитва – необхідна умова спасіння. Необхідна, але не єдина. Навряд чи ми зможемо молитися краще, ніж апостоли. Навряд чи ми здатні провадити життя більш аскетичне, ніж отці-пустельники. Але у нас набагато більше шансів спастися, захищаючи святині «групою осіб за попередньою змовою та явною неповагою до суспільства».

Історія доводить, що кожен державний устрій є поганим. «Церква не пов’язує себе ні з яким певним способом правління, оскільки той має лише відносне історичне значення» - патріарх Тихон. Церква живе за своїми законами, які можуть збігатися чи не збігатися із законами державними. Якщо доводиться обирати між приписами церковними та державними, православний християнин обирає перші.

Вдаримо розколом по екуменізму!

Те, що Христос був негром, безумовно, єресь. Проте так сталося, що в православних храмах Ефіопії зображення на іконах занадто темношкірі. Христос, мабуть, ніколи не одягав вишиванку, проте в традиції українського іконопису трапляються вишиті хрестиком сорочки. Може, це й не відповідає дійсності, але місцеві особливості – розчулюють.

Найбільше волелюбний український менталітет проявляється саме в середовищі церковної бюрократії. Україна, напевно — світовий лідер за кількістю православних ієрархій.

З одного боку, розкол — це негативне явище (слід зауважити, що зазвичай мова йде про адміністративне відокремлення, яке по-суті розколом і не є). Але з іншого, наші достоїнства — це продовження наших недоліків. Там, де багато розколів, неможливий екуменізм.

Іван Богослов у своєму Одкровенні пророкував утворення Антихристом перед Кінцем Світу єдиної світової релігії. Тому ідея об'єднання релігій — екуменізм – суть єресь. Нині як ніколи раніше спостерігаємо тенденції до стирання відмінностей між традиційними релігіями. Це проявляється як у переможній ході “загальнолюдської” моралі, яка нібито існує над усіма релігійними поняттями, так і в тотальному пануванні світської політкорекності. І коли вже щось і може стати на заваді планів лукавого, то це особливості українського менталітету.

Невірно розглядати питання українських церковних розколів окремо від політичного, суспільного чи будь-якого іншого аспекту життя. В країні, де одночасно є три генпрокурори, не може бути одного патріарха.

Хоча ми, православні, головою Церкви маємо Ісуса Христа, існує п'ятнадцять канонічних (визнаних одна одною) патріархій. Себто, Церква є децентралізованою в адміністративному плані структурою. І коли ми кажемо у Символі Віри «Єдину, Святу, Соборну, Апостольську Церкву», вочевидь ідеться не про організаційну єдність, а про євхаристичне єднання.

Між канонічними патріархіями існує певний «пакт про ненапад» - розподіл територій. Одна канонічна патріархія — одна канонічна територія. Проте хто сказав, що український народ не гідний бути виключенням?

В Україні неможливе тривале єднання. Наші мізки побудовані так, що ми підсвідомо схиляємось до сепаратизму. Кожен тягне на себе. Нам важко з цим жити. В смислі — весело, але не завжди ситно. Можливо, це наш колективний гріх. А можливо, то сам Господь приготував нам велику місію. Принаймні, нічого іншого екуменізму слабке людство протиставити не в змозі.

Антологія розколів

Ще в апостольські часи Церква стикалася з цим явищем. В посланні ап. Павла читаємо «Ви кажете: «Я – Павлів. Я – Петрів, а я – Христів». Але хіба Господь розділився?» Про адміністративну єдність тоді і не йшлося. Апостоли рідко бачили один одного – Світ був надто великий, а Господь міг будь-якої миті прийти вдруге – треба було поспішати, аби спасти якомога більше людей. Кожен проповідував автономно. За відсутності єдиного штабу та менеджменту. Але незважаючи на те, що апостолів було багато, Церква залишалась єдиною.

Великий розкол відбувся у 1054 році, т.зв. Велика Схизма. Утворилася римо-латинська церква на чолі з папою. До того Рим у різні періоди не перебував у молитовному єднанні з Царгородом загалом 200 років. Йде ланка взаємних обвинувачень та анафем (відлучень від Церкви). Наразі між Православною церквою та Римо-латинською існують догматичні розбіжності. Повноцінний розкол.

Спробою подолати цей розкол є уніатство. В історії Церкви було декілька уній (1274, 1438 років). Нам найбільш цікава Брестська унія 1596 р., в результаті якої утворилася Греко-католицька церква на українських землях. Вона передбачала: визнання папи, грецький обряд і свободу віросповідання у питанні філіокве. Компроміс не задовольнив православних. По суті, замість об‘єднання вийшов іще один розкол. Прикрий розкол.

Київську Русь хрестили священики Царгорода. Відповідно, Київська митрополія була «канонічною територією» цієї патріархії. У 1240 році Київ захоплено варварами. Митрополит тимчасово переїжджає до Володимира, пізніше – до Москви. Хоча весь час зберігає титул митрополита Київського. Формально він підпорядковується патріарху Константинополя, але фактично діє самостійно – Візантії не до того, вона відчайдушно бореться з мусульманами. Одержуючи підтримку від католиків, православні, які уникнули турецького завоювання, не поспішають на допомогу.

Після падіння Константинополя московські митрополити не вважають за потрібне затверджуватись у Патріарха. Зароджуються претензії Москви на звання Третього Риму. Вселенське Православ‘я визнає права Москви на відокремлення від Константинополя лише у 1593 році.

До ряду розколів помісних церков призвів перехід на Григоріанський календар (новий стиль). У 1582 році папа Григорій ХІІІ вирішив уточнити існуючий Юліанський календар у зв‘язку із новими досягненнями астрономів. Новий календар став потроху загальноприйнятим світським.

Новий календар більш точний щодо довжини світлового року (якщо за Полярним колом замірити час між сходженнями сонця після двох полярних ночей). Тому його іноді називають сонячним календарем. Раз на 400 років викидаються 3 дні. Юліанський календар більш точно відображає повернення Землі на те саме місце орбіти (різниця пояснюється прецесією земної осі). Як наслідок – зберігається періодичність із місячним циклом. Тому іноді його називають сонячно-місячним календарем.

Головне заперечення нового стилю – те, що за новим календарем Пасха іноді буває раніше за іудейську, а це прямо суперечить рішенням Вселенських соборів. Царгородська патріархія, а згодом іще 11 помісних патріархій перейшли на новий календар у 1923 році. Це призвело до значних розколів у Греції, Румунії та Болгарії (утворилися т.зв. старостильники). Календарний розкол.

Більшовицький розкол. Руська Православна Церква Закордоном (РПЦЗ) при царизмі була окремим управлінням РПЦ, яка займалась переважно приходами в іноземних представництвах. Після Жовтневого перевороту та початку громадянської війни патріарх московський Тихон видав указ про перехід на самоуправління тих єпархій, які опиняться в ізоляції. На цьому ґрунтується законність існування РПЦЗ, чисельність якої значно зросла за рахунок еміграції. Більшовики прийшли до влади і розгорнули боротьбу з Церквою. Голова РПЦ, Патріарх Тихон, був взятий під варту, а на його місце у 1943 р. Сталін призначив митрополита Сергія, який визнав, що більшовицька влада – від Бога, закривав очі на розстріли священнослужителів та руйнування храмів і навіть наказав видавати владі незгодних священнослужителів та мирян. Для більшовиків така фігура була потрібна із зовнішньополітичних міркувань. РПЦЗ не стала відновлювати євхаристичну єдність із сталінською церквою навіть коли в ході війни гоніння припинилися. Пізніше, коли влада перестала бути комуністичною, РПЦЗ заявляла про готовність возз’єднатися з РПЦ за умов офіційного каяття у співробітництві із сатанинською владою, засудження єресі сергіанства (запобігання перед світською владою) та екуменізму (єднання з єретиками). У 2007 році голова РПЦЗ митрополит Лавр, усупереч рішенню помісного собору РПЦЗ, та патріарх московський Олексій ІІ домовились про возз’єднання без будь-яких засуджень (невдовзі обоє померли). Частина РПЦЗ (здебільшого клір) прийняла це рішення і, фактично, перейшла до Московської патріархії. Проте, частина не прийняла, і залишилась автономною. Нині центр РПЦЗ – в Одесі. Наразі це єдина в Україні православна спільнота, щодо якої немає сумнівів у законному висвяченні ієрархії (цим не може похвалитись навіть МП). Закордоном РПЦЗ спирається на потомків емігрантів. Має приходи в Австралії, Європі, Північній та Південній Америці.

Коли у 1991 році Україна отримала незалежність, київською митрополією було проголошено утворення помісної церкви. Московська патріархія не погодилась на незалежність українських єпархій і проголосила анафему київському митрополиту та його послідовникам. Так в Україні утворилися Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП).

Позиція МП: «Філаретівці» - розкольники. Їхня церква – неблагодатна (бо проголошено анафему). Москва – Третій Рим. Жодних переговорів. УПЦ (приставку МП вони зазвичай не використовують) і так має достатню автономію (автономія і справді досить велика, можливо, саме завдяки існуванню КП).

Позиція КП: Анафема незаконна, бо як московський патріарх не може піддати анафемі, скажімо, грецького, так не може і вже самостійного українського. Жодних догматичних розходжень не існує. Україна, що надбала незалежність, має право на Помісну церкву (в цьому вони спираються на канонічні правила й традицію – наприклад, відокремлення Болгарської церкви після розвалу Російської Імперії). Щодо невизнаності КП іншими патріархіями – нагадують, що незалежність Російської Церкви від Константинопольської, та Болгарської від Російської теж довго не визнавали.

Насправді, як і з проголошенням державних незалежностей, не існує чітких механізмів та всеосяжних правил проголошення незалежності церковної. УПЦ має право відокремитися, проте немає процедури відокремлення, якщо московська патріархія не хоче втратити контроль над українськими приходами. А останні навіть після розколу складають не менше половини всіх приходів РПЦ.

Крім того, анафемі піддають за розкол у вірі, а не у церковній адміністрації. Відлучають від Церкви єретиків. А за непослух – забороняють у служінні. Наприклад, графа Толстого законно піддали анафемі за антицерковну пропаганду. А Мазепу, за антидержавні (з точки зору Російської імперії) дії – незаконно.

Варто зауважити також, що на відміну від латинян, у православній традиції анафема – лише констатація факту. Немає такого таїнства чи треби – «анафема». Це не є «церковним прокляттям» або чимось на кшталт того. Це лише попередження своїх вірних про те, що Церква змушена констатувати відходження від Христа тієї або іншої людини. Тобто, незаконна анафема не має сили. І може бути визнана недійсною, після чого людину непотрібно буде наново хрестити, а священників – висвячувати.

Ситуація з «Третім Римом» багато в чому аналогічна такій з Другим. Розкол утворився через переформатування державних кордонів і центрів впливу, що обумовило підстави для переформатування церковних центрів впливу з одного боку, та неготовність віддавати владу старими центрами – з іншого. Політичний розкол.

Католицизм

Спочатку патріархів було п‘ятеро: Римський, Царгородський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Олександрійський називався папою (батьком). Згодом так стали називати й римського патріарха. Довгий час римські папи користувалися найбільшим авторитетом посеред усіх єпископів. Багатьма визнавалися особливі права Римського престолу щодо віровизначення у спірних питаннях, а також в організаційних справах. І справді, принаймні в період вселенських соборів, папи найбільш твердо стояли на православних позиціях, в той час, як греки весь час хиталися.

16 липня 1054 р. папський легат кардинал Гумберт поклав на престол св. Софії грамоту про відлучення від Церкви царгородського патріарха Михайла та його спільників. За чотири дні царгородський синод проголосив анафему на легатів та осіб до них дотичних, тобто на папу Лева ІХ. Так стався остаточний розкол церкви на грецьку й латинську частину.

Події, які безпосередньо передували цьому такі: патріарх Михайло Керуларій у 1053 р. виступив проти папи. З подачі патріарха з‘явилися два жорстких листи з обвинуваченнями римської церкви в юдаїзмі (бо вона служила на опрісноках і постувала в суботу), а також у целібаті духівництва. Далі патріарх закрив усі латинські церкви у Царгороді й заборонив у місті латинський обряд. За непокору накладалася анафема. У Царгороді почалися й не припинялися погроми латинян, це заохочувалося канцелярією патріарха. Папа намагався зберегти єдність, зокрема вказував на те, що грецький обряд вільно служиться в Італії та самому Римі. Щоправда, разом із тим папа наголошував на верховних правах римського престолу. Умовляння були марними, і стався розкол.

Ось уже п‘ятсот років у Царгороді служать намаз, а ми все ще в розколі.

Католики виводять принцип верховенства Папи з такого припущення: якщо головним серед апостолів був св. Петро (Христос казав, що Петро – камінь, на якому буде збудовано Церкву), то нащадки Петра на його єпископській кафедрі також мають бути головними в Церкві. Хоча апостол Петро проповідував і заснував церкви в багатьох місцях, і хоча за його життя поняття «єпископ» ще не існувало, його єпископською кафедрою вважається Римська.

Наші предки багато воювали з католиками не тому, що католицизм поганий, а від того, що католики були погані. Нині, коли справжніх католиків лишилось не більше, ніж правдивих православних, прийшов час думати про широкий Християнський фронт і ставитись до папістів не як до ворогів, а як до братів, які тимчасово помиляються в деяких теологічних нюансах і кумедно причащаються облатками. Іноді їм можна довірити унтерофіцерські посади.

Непомильність Папи. Основна теоретична розбіжність між православними й католиками – непомильність папи в питаннях віри. І ті й ті сходяться в тому, що Церква непомильна в цих питаннях. Церква проявляє свою непомильну вчительську владу, на думку католиків:

- через Вселенські собори

- через одноголосну згоду єпіскопів (які перебувають у єднанні з папою)

- через свою звичайну проповідь, коли вона вчить щодо відомих питань у повній згоді

- через папу, який промовляє ex cathedra.

"...непомильним в акті (в офіційній декларації папи щодо догматичних або моральних питань) буде його суть, а не докази, побічні розважання, літературні образи... так, наприклад, в енцикліці Пія ІХ про непорочне зачаття Богородиці, непомильне саме це віровизначення, а не трактування, які папа дає старозавітним образам, як прообразам чистоти Пренепорочної Діви.

Філіокве. Традиційно вважається важливою розбіжність між католиками і православними в питанні, щодо походження Духа Святого не лише від Отця, а також і від Сина. Позиція католиків має кілька підстав, в т.ч. таке розважання:

- кожне Лице Трійці має все, що має Інше окрім тієї властивості, яка визначає Його окремішність.

Таких властивостей п’ять: ненароджуваність (Отця), народження активне (Отець народжує), народжуваність пасивна (Син народжується), сходження активне (дихання Отця (і Сина)), сходження пасивне (Духа Святого).

Лиця предвічні, проте мають логічну послідовність. Той, що народжує, логічно передує Народжуваному; Той, що видихає, логічно передує Тому, хто походить.

Співвідношення Лиць у трійці незмінне. Тлумачення таїн Св. Трійці не має суперечити предвічному порядку іпостасей. Отже: Син має те саме, що Отець, окрім батьківства. Отець має те, що з Нього сходить Дух Святий, сходження не є батьківство, відповідно й Син має те, що від Нього сходить Дух Святий.

Щодо filioque католики посилаються також на декого з отців Церкви.

Св.Афанасій (+373): Син є джерело Святого Духа. Також він каже – «Дух Святий – образ Сина», «бо як Син єдиний, так і Св. Дух, який дається й посилається Сином – єдиний».

Св. Василь Великий (+379) каже «словом Бога є Син, словом Сина є Святий Дух». На літургії Василя Великого священик молиться до Сина: світло істинне, ним же Дух Святий явився.

Св. Епіфаній (+403): «віруємо в Христа, від Отця, що як Бог від Бога походить, і в Духа Святого від Христа, позаяк від обох походить». «Дух Святий сходить від Отця і Сина» і багато подібних зауважень.

Св. Іван Дамаскін (+754) також вважав, як і сучасні католики, що Дух Святий сходить від Отця і передається нам через Сина.

Можливо, вищенаведені отці Церкви помилялися в даному питанні. Але якщо ми їм це «вибачаємо», можна пробачити це і сучасним католикам. Що, поза сумнівом, не означає припинення полеміки.

Треба зауважити, що в латинському тексті Символу віри не формулюється ex Patre et ex Fillio, ніби з двох начал, але ex Patre Filioque як від одного начала.

На Сході до патріарха Фотія сповідалося десь як у латинян. Деякі св. Отці казали «від Отця й через Сина», деякі – «від Отця і сина».

Ще одне заперечення православних ґрунтується на тому, що в первісному тексті Символу віри вказано, що Дух Святий походить від Отця, а за Сина в зв’язку з цим не згадано.

На що католики відповідають: Символ віри не несе в собі повноти вчення, це скоріше мінімум його. Те, що в ньому було сказано «від Отця» не заперечує, що може й через Сина. Взагалі, в нікейському Символі віри не було згадано навіть за сходження від Отця. Згадана формула з’явилася лише на Соборі 381-го року, як спростування єресі македонян.

Сама ідея Трійці – суперечлива ідея. Світ утримує в собі протиріччя, тому його опис не може не бути суперечливим. Бог одразу породжує протиріччя Собі, коли творить Світ. Бог породжує протиріччя, коли породжує Сина, коли видихає Духа у світ.

Отець є всезагальна потенція, «чистий безмежний розум» - як каже Гегель. Бог є особистість, тобто Син. Бог є творче начало – Дух.

Специфіка християнства саме в тому, що наш Бог – особистість, в т.ч. у найбільш достеменному, земному значенні. Він ходив по землі, ми стучали на Нього ментам, катували Його, і поховали, як будь-яку особистість.

Проблема Трійці не в Дусі, а в Сині. Цього не хоче іслам, цього не знає буддизм. Саме це є найбільш актуальним в часи всезагальної поразки особистості й панування відчужених суспільних форм.

Людина повторює трійцю. Ми могли б сказати, що творчість притаманна психіці, а могли б стверджувати, що творчість продукується розумом, який у свою чергу, є функцією психіки. Перше кажуть греки, друге стверджують латиняни.

Латиняни, здається, ніколи не стверджували, що Дух святий походить від двох Начал. Наприклад, на своєму 14 Вселенському соборі (1274 р.) вони визначили: «Дух святий предвічно сходить від Отця й Сина, не як від двох начал, але як від одного начала, не двома диханнями, але єдиним диханням». Латиняни в цьому питанні не мають рацію, але їхня позиція не є очевидно тупою.

Першим став заперечувати сходження Святого Духа також і від Сина вселенський патріарх Фотій ( ХІ ст.). Його та нинішні заперечення ґрунтуються на словах Спасителя на Таємній Вечері: «...Дух істини, який від Отця походить...», «...Я вблагаю Отця і дасть вам іншого утішителя...», «...Дух Святий, якого пошле Отець в ім’я Моє...», а також на іншому тексті з Євангелія від Матвія: «...Дух Отця вашого буде промовляти в вас», а також на тексті Символу Віри «що від Отця походить».

На це є заперечення католиків. Вони спираються на такі цитати: «Він (Дух Святий) прославить Мене бо від Мого візьме й возвістить вам». «Все, що має Отець – моє» (католики кажуть – Бог Отець має й те, що від Нього сходить Святий Дух, отже й Син це має). Спаситель також каже: «Утішитель, якого я пошлю вам від Отця», і ще: «...надішлю Його вам».

Апостол Іван пише, що після воскресіння Спаситель, відправляючи учнів на апостольське служіння «дунув і каже їм: прийміть Духа Святого». Апостол Павло називає Св. Духа «Духом Христовим» і «Духом Сина».

Отже, Новий Заповіт дає певні підстави як для грецької, так і для латинської точок зору.

Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці. Догмат було проголошено католиками у 1854 р. Нині православні заперечують цей догмат, проте, в Україні шістнадцятого - вісімнадцятого століть Непорочне зачаття визнавали, зокрема Архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, Стефан Яворський та ін. Професура Києво-Могилянської академії, яка була заснована для боротьби проти католицьких впливів, клятвою зобов’язувалася захищати це вчення, а спудеї засновували товариства на честь Непорочного зачаття Пресв. Богородиці. Це шанування було припинене розпорядженням митрополита московського на початку 18 ст.

Більшість не вповні розуміє суть догмату. Йдеться про те, що зачаття Богородиці здійснилося загальним порядком, але благодатне звільнення від первородного гріха, яке ми одержуємо при хрещенні, було дароване Їй від першого моменту існування.

Міф про Святу Русь

Міф про християнську місію Московії виник наприкінці ХV ст. як візантійська калька й розвинувся в XVI ст. Він був реанімований у другій половині XIX ст. вже як мавпування французького національного міфу про Францію – старшу доньку Церкви, про священні королівські династії, особливе служіння французького народу і т.д.

Московія остаточно перебрала назву «Русь» у XVII ст. До того «князівством руським» називалася Україна, хоча назва «Україна» зустрічається в джерелах раніше за «Русь».

Московія до кінця ХV ст., очевидно, не може вважатися «святою», позаяк вірно служила татарам (язичникам, несторіанам та мусульманам) в якості збирача податків та наглядача над упокореними ними землями. Першим специфічно московським святим було проголошено Олександра Невського. Він мав відношення до династії володимировичів-всеволодичів. Все своє життя він поклав на службу орді, на те, щоб не допустити створення широкого антиординського фронту, відмовляв міста від повстань проти монголів, плазував перед ханами. На чолі величезної юрми смердючих псковчан він спромігся вбити кількох шляхетних лицарів Тевтонського ордену, які прямували на північ у пошуках Гіпербореї. Цей огидний злочин вважається знаковою подією в історії Московії.

Г. Дубовис, зокрема, звертає нашу увагу на таке: «Перші письмові свідчення за велику перемогу над татарами на Куликовому полі з‘явилися лише століттям пізніше. В попередні роки літописи не виділяють Куликовську битву як щось значуще. Сергій Радонезький не міг благословляти Дмитра Донського, бо був вірним сподвижником митрополита Київського Кипріана, який у свою чергу відлучив князя від Церкви за розкол. Після Куликовської битви Дмитро Донськой, а згодом його син Василь І чеканили монети з традиційним написом «Султан Тохтамиш Хан, нехай продовжиться його життя».

Москва, як і решта православних (на відміну від католиків) не надто переймалася загибеллю православної імперії Ромеїв. Це не перешкоджало Москві в подальшому називати себе Третім Римом, не зовсім безпідставно, адже вона успадкувала всі пороки другого. Все краще, користуючись правом завойовника, забрала Оттоманська Порта.

Імперія Ромеїв, а згодом, мавпуючи її, Російська імперія претендували на особливу православну святість власного минулого, правління й народу.

Ми схильні занадто ідеалізувати стосунки Церкви і держави в імперії Ромеїв. Ідея «симфонії» так і залишилася красивою мрією. Щоб у цьому переконатися, достатньо почитати історію Вселенських соборів. І згадати, як часто василевси підтримували єретиків, задіювали державний апарат у гоніннях проти православних. Іноді здається, що християнство стало державною релігією не Промислом Божим, а підступом лукавого. Побачивши, що під час гонінь люди гинуть, але спасають свої душі, він винайшов більш ефективний спосіб боротьби з вірою – легалізувати її та впровадити в маси.

Московія XVI ст. теж не виглядає святою. У той час під впливом персів та будівель Тимурідів формується специфічний московський стиль церковної архітектури, великі князі стають царями, масово знищується слов‘янське дворянство й боярство, натомість нобілітет поповнюється татарськими фаміліями. Татарські прислужники замінюються татарами.

Ми вдаємося до анахронізму, коли переносимо на давнину соціалістичну маніру розділяти народ і владу та протиставляти їх одне одному. У традиційному суспільстві монарх є обличчям і душею народу. Окрім того, він є сакральною фігурою, діячем не тільки держави, але й церкви. Іван Грозний був видатною постаттю, позаяк вбив дуже багато людей і проявляв у цьому неабияку фантазію, проте святим цей садист і багатоженець може бути названий з великою натяжкою.

Російську імперію при Романових вважають православною. Хоча, насправді правління цієї династії було вкрай шкідливим для Церкви. Так, у піст не продавалося м’ясо і не відбувалися бали. За довготривале ухилення від св. Причастя держава накладала стягнення. Сектантів судили державним судом. Формально-обрядові моменти виконувалися – цього вимагала народна віра. Проте, влада розглядала Церкву лише як один із інструментів упокорення народу.

Вже за Олексія Михайловича, з метою підірвати економічну незалежність Церкви, частина церковних земель (здебільшого, монастирських) була відписана до держави. Суд над церковними людьми, в т.ч. ієрархами, також віднині здійснювала держава (до того віруючі підлягали церковному судові, окрім тяжких кримінальних злочинів, які розбиралися боярами й царем).

Петро І взагалі скасував посаду Патріарха. Вищим органом церковного управління став Синод під наглядом обер-прокурора – призначеного імператором державного чиновника. Синод урівнювався в правах із Сенатом, підпорядковуючись безпосередньо государю, якого називали «крайнім суддею духовної колегії». На початку вісімнадцятого століття було впроваджено закон який зобов’язував священників стучати на мирян, порушуючи таємницю сповіді. Від Петра й по 1917-й рік ерпецизм, навіть за формальними ознаками, був протестанською деномінацією.Треба зауважити, що більшість Романових були аморальними або слабкими людьми, ці якості перейняла керована ними “церква” - сотні тисяч церковних приміщень, потужна система церковної освіти, обов’язкові уроки закону Божого, неймовірні багатства в розпорядженні кліру, ідеальні можливості впливати на суспільство, виховувати його... У 1917 році це суспільство палко підтримало революцію, здійснену атеїстами, семінаристи з натхненням заходилися спалювати церкви та вішати священників, майже ніхто не кинувся захищати віру православну. Дехто в громадянській війні висував гасла загальноправославного змісту, але лише як неосновні і, швидше, як ознаку власної консервативності. Вся робота казенного православ‘я, яка велася протягом століть, виявилася неефективною, неправильною, порочною.

Нині церква прагне відродити православ‘я саме дореволюційного зразку. Замість того, щоб відроджувати «парадигму» сімнадцятого століття.

Деякі проблеми має не тільки рос. православ‘я, але Православ‘я взагалі. Як ви гадаєте, чому Сербська Церква не закликала вірних взяти зброю, повалити компрадорський уряд та захистити православні святині в Косово, розпочати війну за віру? Бо знала, що ніхто не відгукнеться. Отже, сербська церква цілком може оголошувати самоліквідацію, що давно мала б зробити російська, українська та решта православних церков.

Православ‘я треба починати з початку. «Наш Бог вміє виходити з могили».

Нині Патріарх Кирило полюбляє відвідувати Україну, а не Киргизію. Сакральна традиція обмежує не частоту, а тривалість. Т.зв. «Правила 12 апостолів», кодекс складений у ІІ ст. по Р.Х., зауважує, що вчитель, апостол чи пророк не має залишатися в громаді довше, ніж 3 дні (щоб не об’їдав). З цим корелює й одне з положень чеченського адату: три дні гість, на четвертий – заручник.

Християни перших століть вповні усвідомлювали небезпеку бюрократизації церкви й «механізації» віри. «Бог потребує любові, а не жертв». Якщо молишся механічно – Бог не чує. Якщо на літургії ти не переживаєш глибокого хвилювання чи небесного спокою, краще б пішов поснідав. Коли церква – не сім’я, а контора, коли вона лише мавпує спільноту, тоді вона служить мавпі Бога. Без таїнства зібрання – нема таїнства Царства. Церква – тіло Господнє, а не труп Господній, й не офіс Господній, не конвеєр для виробництва причастя.

Тоді церква уникала накопичення майна й коштів, а отже, й управителів майном і коштами. Святі дари негайно роздавалися жебракам й нужденним. Для єпископа вважалося добрим смаком завершити земний шлях у штрафному ізоляторі чи в шлунках циркових хижаків.

Тому ЕрПеЦизм – це найгірше, що могло статися з Православ’ям. Він виник від нездатності подолати одне утруднення. Надзвичайно важко повсякчас концентруватися на серці Христовому й підтримувати в собі екстатичний вогонь віри. Завжди є спокуса підкріпити любов довідкою з ЗАГСу, а Царство Небесне замістити Московським царством. З кінця ХІІІ ст. православні митрополити вирішили, що служити Московському улусу – це те саме, що служити Богові, тим більше, що на те була санкція ординських властей. Наступні чотириста років «церква» поставляла кадри для Московських «приказів». А пізніше, навіть формально, РПЦ була одним з державних департаментів.

Більшовики зруйнували не всі церкви, в деяких влаштовували склади, в монастирях – виправні колонії. Ззовні ніби церква, а всередині – чорт зна що. РПЦ – теж ззовні ніби церква.

Москва нині і в ерефії, і в Україні ґрунтує свою пропаганду на двох культах: культі великої перемоги Колими над Бухенвальдом і культі казенного православ’я. Всіма електронними засобами роздмухується уявлення про особливу трансцендентну респектабельність ерпецизму. Культи переплітаються, і для багатьох в Москві Христос – це щось на зразок заступника маршала Сталіна з політично-виховної роботи (колись, як і всі репресований, але згодом, завдяки мудрості синедріону, реабілітований).

Не копирсатися в брудній білизні ієрархів закликають нас ієрархи. Певною мірою це вірно, адже в кожного з нас повно власних блошиць. Що правда також ми не косимо під ченців. Вважається, що мерседеси митрополитів самі по собі, а святість Церкви сама по собі. З другого боку, якщо їхнє сріблолюбство та політиканство не заважає святості церкви, то може і їхня відсутність не заважатиме?

В казенному православ’ї вкорінилося уявлення, що правильність обряду важливіша за «душок» за іконостасом, тобто за чистоту душі, а отже, за щирість віри тих, хто цей обряд здійснює. Це прямо протирічить словам Христа стосовно того, що субота для людини, а не людина для суботи. В часи Христа міняли торгували в Храмі, а нині вони там первосвященики. Якщо ми з ними, то мусимо захистити їх від Нього, якщо ми з Ним, то мусимо подати Йому нагайку.

Коли бажаєш взяти когось з нині живих собі за приклад, нажаль не завжди спадає на думку єпископ. Силі віри доводиться вчитися у мусульман, добру у мирян. Є в Одесі один єврей. В пам'ять про дочку вирішив збудувати найкращий в Україні дитячий центр з діагностики та реабілітації ДЦП. Віддав всі свої гроші, загітував кого зміг і побудував. П’ять поверхів, нашпигованих найкращою апаратурою. Високооплачувані лікарі діагностують і лікують дітей безкоштовно. Заборонено брати в подяку навіть шоколадку.

Хто ближчий до Небес, цей єврей, який вимолює в чергового буржуя оплатити неймовірно дорогу установку для хворих дітей, чи статечний гомосексуаліст у митрополичому клобуці, чи ми, які на нього злобствуємо?

Як не зустрінеш справді гідного священика (є й такі), він або за штатом, або на задвірках, в опалі. Навіщо потрібен єпископ, який не навчає нас власним прикладом, отже не в стані виконувати одну зі своїх основних функцій – здійснювати владу вчителювання?

У Церкві ми перебуваємо в одній спільноті, де всі рідніші, ніж родичі (так в теорії). Коли наш брат страждає, ми допоможемо йому, коли грішить, ми сприяємо йому відкинути гріх. А якщо, доклавши всіх зусиль, як сказано в Писанні, він не вгамується, тож нехай буде нам як язичник і митар, навіть якщо цей наш брат – єпископ чи патріарх.

Поза сумнівом, це не означає, що спасіння неможливе в стінах Московської церкви. Якщо відкинути полемічний пафос, доведеться визнати також і багато доброго в цій конфесії. Окрім того, й конкуренти нічим не кращі, особливо ті, що «плоть від плоті», і критикани, на зразок автора цієї замітки, м‘яко кажучі не святі. Проте тут справа, як з Вермахтом. В ньому теж служило безліч мужніх, щирих, добрих людей. Проте в цілому ця організація не подобалася тим народам, які вона завоювала.

Є папірус ІІ ст., який утримує вислови Спасителя (це, звісно, апокриф, проте такий, що не протирічить вченню і може вважатися корисним плодом ранньохристиянської думки) від імені Христа каже так: розріжеш дерево, і там буду Я, піднімеш камінь, і Я буду під ним.

В РПЦ теж можна відшукати Христа, проте легше знайти його в дереві, чи під каменем.

Амінь

Московська патріархія.

Після вторгнення монголів на Русь (1237-1240 рр.) її північно-східні князівства увійшли до складу монгольської імперії. Тоді, як західно-руські підпали під польсько-литовскі володіння. В 1386 р. Польша та Литва зі своїм багатомільйонним населенням об’єдналися під владою короля-католика.

Єдине, що віднині об’єднувало колишніх мешканців Київської Русі була Київська митрополія.

І Візантійська імперія Палеологів (1261-1453 рр.) і Вселенська Патріархія розуміли, що православ’я в більшій безпеці знаходитиметься під монголами й керувати митрополією та впливати на Русь краще через монгольських ханів-союзників в боротьбі з турками.

Після зруйнування монголами Києва в 1240 році загинув київський митрополит Іосиф. Його наступник – митрополит Кирило ІІ (1243-81 рр.) переїжджає до Владіміра-на-Клязьмі, а митрополит Максим в 1299 р. взагалі переносить туди митрополичу кафедру. Мешкаючи у Володимірі та Москві. Їхні наступники ще довго називаються митрополитами київськими.

Чому саме Владімір-на-Клязьмі? Справа в тому, що після Любецького з’їзду 1097 року Русь була перетворена на свого роду рихлу федерацію з Києвом на чолі. Північно-східні землі - Переяславщина та Суздальщина, дісталися Володимиру Мономаху, а потім його молодшому сину – Юрію Долгорукому. Вже син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський переносить столицю з суздаля до Владіміра-на-Клязьмі.

Після вторгнення монголів й утворення з улуса Джучі держави Золота Орда князь Ярослав Всеволодович їде до Сараю і отримує від Батия ярлик на княжіння у Володимирі. З того часу главою Північно-Східної Русі вважався князь, який отримував від хана ярлик на Велике князівство Володимирське. Саме у Володимирі, як столиці, сидів Великий баскак Орди, що збирав ясак. За це велася боротьба між князями Москви, Твері, Рязані та Нижнього Новгороду. Здавалося, що перемогла Твер. Але в 1327 році вона повстала проти Орди. І цим скористалася Москва, яка власними силами, під проводом Іван Даниловича (Калити), придушила повстання. Й з цього часу (1328 р.) великими князями володимирськими ставали московські князі. Саме це і зумовлює ту роль Москви, яку вона відігравала в планах як Константинополя так і Сараю. Саме це і обумовило перенесення Київської митрополичої кафедри в 1320 році до Москви.

Початок московської церкви так само вкритий ганьбою, як і заснування московської держави.

Як з гордістю пише І.А.Монахова у своїй книжці " Основание Русского государства " ( 2007 р. видання в непоганій серії " Істория России " ), " московские князья, как никакие другие русские правители, умели находить согласие с ордьінскими ханами и находить у них покровительство."
Першим хто остаточно утвердив митрополичу кафедру у Москві був такий собі Феогност. Як з повагою пише Монахова, " особая заслуга нового митрополита заключалась в том, что он приобрел грамоту от хана Узбека." Він так добре прислуговував ординцям, що підлегле йому духовенство навіть було звільнене від сплати данини. Його служба полягала в залякуванні й деморалізації тих хто наважувався на антиординські повстання. Зокрема, він прокляв Псков за те що той підтримував повстання Твері.
Наївним є звинувачувати ерпецистів у сергіанстві. Сергій не робив нічого такого, що до нього не робили засновники його кофесії.

Ординська підстилка, московський князь Васілій ІІ Васільевіч, без дозволу Вселенської Патріархії скликає в Москві в 1448  році неканонічний собор, на якому поставляє на митрополичу кафедру свого ставленика єпископа Рязанського Йону.

Представники канонічного Православ’я, які  виступили проти лже-собору були «заковані в окови». В 1459 році князь Васілій темний примусив єпископів принести клятву йому особисто.

Разом з тим на Русь прибув канонічний митрополит Григорій (Болгарин). І Йона Рязанський був проклятий, як «розкольничий монах, син беззакония», а з ним і 9 єпископів.

В 1470 році відлучені від церкви, розкольницькі московські митрополити прибрали зі свого титулу титул «Київський» і з того часу з’явилася окрема церква, яку більше 100 років не визнавав православний світ.

Підсумовуючи можна сказати, що утворення Московської Церкви, зважаючи на політичну практику московських князів та монгольське урядування,  було неминуче. Але призначення Йони в 1448 році означало, що віднині з’явилася нова церковна структура, яка в своїй діяльності зажди буде слухатись «мирську» владу московських царів.

Тієї незалежності, яку мав Київський митрополит вже не буде.

Гаслом Московської Церкви стануть слова клятви єпископів Васілію ІІ Васільєвічу: «Яко прикаже князе веровати, тако и будем веровати».

В 1586 році на Русь прибув Патріарх Великої Антіохії та усього Сходу - Йоаким ІV. Мета його поїздки була зібрати трохи грошей. Справа в тому, що антіохійський патріарх за 5 років свого перебування на кафедрі набрав боргів і був винен, на той час 8000 золотих.

Поїздивши Україною та Білорусією Йоаким ІV звернув свою увагу на Московське царство. Хоча московська митрополія і була вже більше 100 років неканонічною та розкольницькою, але все ж таки за обрядом царство було майже православне.

Йоакима ІV в Москві прийняв сам Феодор Іоаннович (син Іоанна ІV Грозного) та його шурин Борис Годунов, навіть запросили на трапезу. В очікуванні обіду йому запропонували оглянути облаштування та іконопис Успенського собору Московського Кремля. Коли Йоаким увійшов до собору, стрільці що його супроводжували, замкнули двері. На зустріч йому йшов в повному облаченні та супроводі сонму священників ніким не визнаний московський митрополит Діонісій. Підійшовши до Йоакима Діонісій благословив останнього.

У Йоакима відняло мову. Мало того, що розкольник, та й ще митрополит благословляє патріарха та протягує руку для поцілунку. Московський митрополит розвернувшись увійшов до вівтаря й розпочав літургію. Антіохійському патріарху залишилося стояти біля заднього стовпа собору, як простому мирянину.

Таким чином Москві вдалося отримати визнання та канонічність своїх богослужінь від одного з 4 Східних Патріархів.

В 1588 році до Москви прибув Вселенський Патріарх Єремія ІІ, який теж потребував грошей. Проблем з приїздом не було, оскільки московська митрополія вже вважалася канонічною.

Але по приїзді до Москви Патріарх опинився під арештом в монастирській келії, в якій провів майже рік.

Йому відразу запропонували перенести кафедру Вселенської патріархії, яка перебуває під утисками турок, до Москви. Посидівши на воді та хлібі Патріарх підписав відповідну грамоту. Але, як потім виявилося, він не може перебувати в Москві, оскільки тут вже є кафедра московського митрополита Йова (його попередник Діонісій за те, що обматюкав царицю Ірину вже гриз сухарі). Тому Його Всесвятість Вселенський Патріарх, Архієпископ Константинополю-Нового Риму Єремія ІІ буде перебувати на першій московській кафедрі у Владімірє-на-Клязьмі. Жити в якомусь забутому селі Єремії не дуже хотілося. Разом з тим Москва могла в будь-який час оприлюднити бажання Патріарха виїхати зі Стамбулу, у зв’язку з утисками турок. Залишалося два виходи – або жити у Владімірє-на-Клязьме, або сісти на палю в Стамбулі.

Врешті-решт домовилися: Патріарх висвячує в Москві Патріарха, повертається з грошима до Стамбулу, компромат спалюють.

23 січня 1589 року в царських палатах Вселенський патріарх Єремія ІІ поставив московського митрополита Йова Патріархом Московським, всієї Русі та північних країн. Грамота на утворення Московської Патріархії була підписана всіма Східними Патріархами (фальшиві підписи та печатки зазделегідь виготовили в Тайном приказє).

Так було створено Московську Патріархію.

Московська церква народилася з розколу. Самочинно проголосивши себе незалежною від Вселенської патріархії. Потім набула всіх ознак протестантської церкви.

Петро Перший знищив патріархію, призначив самого себе головою Церкви та поставив світського обер-прокурора керувати новоствореним «священним» синодом. Тим самим, цар повністю повторив історію Англіканської церкви. Англіканці, природно, залишились протестантами. Проте Кремлю вдалося викупити «канонічність» у Вселенського патріарха.

Після революції РПЦ стала сергіанською церквою – почала співпрацювати з богоборницькою червоною владою. Людей, які знищували храми й розстрілювали священників визнали богообраними. На щастя, Сталіна канонізувати не встигли…

В той самий час на Соловках та в інших концтаборах існувала категорія в’язнів, яких називали "христосики".
Чорниці Лебяжого монастиря на Північному Кавказі відмовилися виконати розпорядження совдепа - розійтися, одружитися й стати цивільними. Вони й ті, чоловіки й жінки, які приєднувалися до них пішли в радикальне заперечення, вважали неприпустимим гріхом виконати будьяке розпорядження влади, в т.ч. й накази тюремної адміністрації. Спочатку їх розстрілювали, але побачивши з якою радістю "христосики" приймають смерть, їх катували не завжди вбиваючи.
Вони всі проходили за номерами, позаяк відмовлялися на слідстві називати свої імена. Завжди були дуже чисті, ходили поміж іншими в"язнями й питали чим кому допомогти. Вони користувалися величезною повагою серед в"язнів і найбільше серед усих зберігали людську подобу.
Лідером соловецьких "христосиків" був Филимон Подоляк - куркуль з Правобережжя. який після того як у 1921-му загинула вся чоловіча частина його родини, зняв чоботи й шапку, щоб не надягати їх більше ніколи, взяв костура й пішов у світ.  Відтоді прославився на Житомирщині як святий подвижник, жив у лісі, в печері, силою молитви лікував хворих. Заарештований у 1926-му. Коли на Соловках йго перший раз виводили з каземату ( куди до того він потрапив за непокору ) величезна юрба в"язнів впала перед ним на коліна й просила рятувати їх молитвами. Тоді вперше на Соловках по юрбі стріляли з кулеметів. Розстріляний у 1934-му.
Доречі, ні він, ні "христосики" не канонізовані. Хоча саме вони й були Церквою в ті часи, на відміну від тих патріархів та єпископів, які на братських могилах праведників примудрялися уживатися з совдепом.

І ці люди забороняють нам копирсатися в носі? Церковна деномінація з таким бек-ґраундом закидає щось Київському патріархату чи УАПЦ? Останні, нажаль, успадкували багато від РПЦ. «З отруєного джерела не може витікати чиста вода». Але вони не зробили нічого такого, чого б РПЦ вже не робила раніше.

Московська церква продовжує ігнорувати канонічне право незалежної держави на незалежну церкву, хоча при від‘єднанні від Російської Імперії автокефалію отримали Фінляндія, Польща, Грузія…

Архістратиг Михаїл та інші Небесні Сили безтілесні

Вони вже «радісний окрик здіймали», коли Бог встановлював основу Всесвіту (Йов. 38, 7). Нам також відкрито, що безтілесні Сили мають різні дари. Пророк Єзекіїль пише, зокрема, про Херувимів, що «все тіло їхнє, і спини їхні, і руки їхні, і крила їхні... сповнені очей» (Єз. 10, 22). Вони мають різні служіння, і становлять певну ієрархію. Апостол Павло у своїх посланнях згадує Престоли, Початки, Влади, Панування, Сили, Архангелів, Ангелів. Відкриті нам також імена деяких верховних Архангелів. Ім'я Архістратига всіх Небесних Воїнств – Михаїл. Ім'я другого Архангела – Гавриїл. Це – Божий благовісник. Він і пророку Даниїлу пояснював зміст бачень про прийдешні долі світу, і Пресвятій Діві сповістив про народження від Неї Спасителя, і – Захарії про народження Івана Хрестителя.

Писання каже, що Ангели «є службові духи, що посилаються на служіння для тих, які мають успадкувати спасіння». Кожен має свого Ангела-Охоронця, й тому, коли ми кривдимо людину, ми одночасно зачіпаємо й Небеса: «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі». (Мт. 18, 10). Служити Богові й людям – вища радість для Ангелів, і вони так це роблять, що люди відчувають, як діє Сам Бог. Довідавшись про Різдво Христове, пастухи сказали: «Ходім до Віфлеєму й побачмо, що сталося там, про що сповістив нас Господь». (Лк. 2, 15). Але ж звістили їм про це Ангели!

Ангели ревнують про славу Божу та про викорінення зла: «Господи! Чи не добре насіння сіяв Ти на полі Твоєму? Звідки ж на ньому плевели? ... чи хочеш, ми підемо й виберемо їх»? Але тільки Бог має повноту осягнення; тільки Він знає, коли сіяти, жати й висмикувати плевели.

Відкрито нам, що є і грішні ангели, названі бісами. Їх також багато, і на чолі їх той, кого йменують сатаною. Це їх мав на увазі Апостол, коли казав, що «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби». (Еф. 6, 12). Дух простий. Він обирає раз і назавжди, і залежно від свого вільного вибору, він або весь і назавжди в добрі, або весь і назавжди в злі; і в ньому вже немає точки опори для зміни себе. Це – на відміну від людини, яка крім душі має й тіло, завдяки якому не може ані – як Ангел, одразу піднестися на небо, ані – як біс, відразу впасти до пекла. Тіло – немов якір, завдяки якому людина може зупинитися на шляху зла, може покаятись. На шляху ж добра Бог завжди підтримає, і Ангелів Своїх пошле на допомогу, «щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх» (Пс. 90).

І ми сьогодні радісно вітаємо незліченну кількість наших безтілесних помічників у боротьбі з гріхом та дияволом і просимо їх: «та молитвами вашими захистіть нас силою крил неземної вашої слави». Адже справжня їхня зброя саме – молитва. У своєму посланні Апостол Іуда показує, як веде війну Архангел Михаїл. Він, сперечаючись із дияволом, «не наважився винести суду зневажливого, а сказав: Хай Господь докорить тобі!» (Юд. 1, 9). І крізь ці молитовні слова – який нищівний удар відбувся: «Бачив Я сатану, що падав з небес, немов блискавка. Ось даю вам владу ступати на змій і скорпіонів і на всю силу ворожу, і ніщо не зашкодить вам», - каже Господь. І як святому Андрію Юродивому було вказано, наскільки ті, хто за нас, сильніші за тих, хто проти нас, - так і ми повинні бути впевнені, що «Янгол Господній табором стає кругом тих, хто боїться» Бога «і визволяє їх» (Пс. 33). І особливо повинні ми пам'ятати, яка сила ангельської молитви, яка сила ангельської смиренної довіри Богові, і яка сила ангельського незлобивого протистояння ворогу.

Православний екзорцизм

Біси, інфернальні сутності, слуги сатани...

Асмодей, Амон, Балам, Бегемот, Вельзевул, Гресиль, Ізакарон, Левіафан...

Це все – імена «генералів» царства Темряви. З погляду християнської демонології вони – «молодші брати» і слуги сатани – Люцифера, як і сам він – „занепалі янголи”.

Асмодей – один із наймогутніших і знатних демонів; диявол хтивості, блуду, ревнощів і одночасно помсти, ненависті й руйнування.

Балам (Балемм) – демон жадібності.

Бегемот – демон плотських бажань (особливо обжерливості).

Вельзевул (Баал-Зебуб, себто «володар мух») – друга фігура в Аду, найближчий соратник і співправитель сатани-Люцифера, господар усякого роду нечистот.

Гресиль (Грессиль) – демон, що нерідко бере участь в епідеміях одержимості, також схиляє людей до нечистоти…

І т.д., і т.ін...

З погляду наївних атеїстів, всі вони – лише метафори згаданих людських вад і пороків. Але метафори передують предметам, тобто є реальнішими за речі, тому ці втілені пороки існують реально, можна навіть сказати – «тілесно». Тілесно – тому, що здатні вселятися в тіло. Звісно, той, хто прагне жити праведно, хто спирається на Віру – той більш-менш захищений від «завантаження» бісів у своє єство. Щира молитва, піст – це, зрозуміло, надійні засоби захисту від панування нечисті. Але якщо пекельні сутності вже опанували тілом і навіть, почасти – душею, в цьому випадку потрібна допомога лише сильного, безстрашного екзорциста.

Перші згадки про екзорцизм у християнстві ми знаходимо вже в Євангеліях. Ісус Христос під час Свого земного життя неодноразово виганяв бісів з людей. Мабуть, найбільше враження справляє епізод зі Священного Писання, у якому розповідається, як Господь змусив переселитися ціле збіговисько злих духів (пам’ятаєте: «ім'я нам – легіон!») у череду свиней. Оскаженілі від такого несподіваного «сусідства» тварини, всі до єдиної, кинулися з урвища в море.

Найбільш досвідчені подвижники отримували владу виганяти нечисту силу Ім'ям і силою Спасителя. Однак така практика небезпечна досить важкими наслідками і за всіх часів вимагала від екзорциста повної моральної чистоти, опанування своїми фізичними інстинктами, аскетичних вправ. Інакше, нечистий дух міг переселитися в самого заклинателя. Так, в «Діяннях Апостолів» (19, 13-16) йдеться про те, як деякі з юдейських заклинателів почали вживати над тими, хто мав злих духів, ім'я Спасителя, говорячи: «заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує». Це робили сім синів юдейського первосвященика Скеви. Зверніть увагу: ці семеро намагалися виганяти бісів Ім'ям Христа, у Божественну сутність якого вони, швидше за все, не вірили! Ім'ям Того, кого вони зухвало вважали аж ніяк не Богом, але просто якоюсь сутністю, котра чомусь має владу над тими бісами. Нечистий дух сказав у відповідь: «Ісуса знаю, і Павло мені відомий, а ви – хто?» – і кинулась на них людина, що мала злого духа і, здолавши їх, взяла над ними таку силу, що вони голі й побиті вибігли з того дому».

Пости

Чеченці – неприємна публіка, але в них є чому повчитися. Вони не їдять несвіжого. Якщо зелень до їжі зірвана більше ніж дві години тому, її викидають. Миють лише в проточній воді. Якщо їжа несвіжа – краще поголодувати. Варто універсалізувати принцип уникати стоячої води й неякісних харчів, щоб зберегти здоров’я і самоповагу. Нема що дивитися по телевізору – не дивись. Нема за кого голосувати – не голосуй. Не дають добрих грошей – не працюй. Мова зберігає свідчення того, що подібного принципу дотримувалися наші предки: диявола часто звуть «нечистим».

Він своїм дотиком забруднює, замулює чисті, отже найкращі, отже рідкісні почуття. Ми їх майже позбулися і дізнаємося про них з літератури. Наприклад, Альберт Швейцер згадує, як в семирічному віці почув хор: «При звуках двоголосного співу блаженство пронизало все моє єство… А коли я вперше почув духові інструменти, то майже втратив свідомість». Мова йде за кінець дев’ятнадцятого століття, швейцарське захолустя. Там було дуже тихо. Наші діти ніколи не зможуть відчути блаженства від музики. Її занадто багато в навушниках. Забагато задоволення, блаженство там не вміщається. «Нечистий» забруднив ефір другорядним.

Оглухла музика. А тиша чує

Ми лише тишу чуємо, вона

у прикордонні, де відлуння дня

затихне, а душа вирує…

За знаряддя боротьби з нечистим отці Церкви впровадили піст. Позаяк важко утриматися від неякісного, час від часу треба утримуватися від усякого. Влаштовувати собі штучну тишу. Після голоду ми знов одержуємо здатність відчувати смак джерельної води і насолоду від житнього хліба. Хліб, або скажімо, яблука, Слава Богу, не становлять дефіциту, натомість нам надзвичайно рідко вдається дивуватися їхньому смаку. Але ж Єва, колись, скуштувавши яблучко вирішила, що Адамові воно цілком замінить рай. Хіба що у 33-му році ми їли крихти хліба так, як первісні мисливці, які заради нього полишали азарт погоні, щоб тисячі років гнутися з мотикою в полі.

Ми розширили географію і сильно продовжили «товарну лінійку», ми організували собі нові потреби і задовольнили їх небаченими раніше засобами, проте, ми втратили більшість почуттів, які вміли відчувати раніше.

«Браття, дотримуючись посту тілесного,

будемо дотримуватися й посту духовного,

розв’яжемо всі неправдиві зв’язки,

розірвемо перепони до потрібних змін,

розірвемо неправедні писання.

Дамо голодним хліб, і дамо притулок

убогим і бездомним...»

стихири Тріодні пісної

Піст виробляє в людині силу волі, вчить контролювати себе та привчає до подолання перешкод і труднощів, відмови від порочних звичок і пристрастей.

Церква подає 14 справ милосердя:

Для душі Для тіла

1. Грішника навернути Голодного нагодувати

2. Невігласа навчити Спраглого напоїти

3. В сумніві порадити Нужденного зодягнути

4. Сумного потішити Подорожнього в дім пустити

5. Образу терпеливо зносити Недужого відвідати

6. Образу серця прощати В’язня відвідати

7. За живих та померлих молитися Померлого похоронити

Великий піст. Піст перед Пасхою триває 40 днів, у пам‘ять того, що сорок днів тримав піст Мойсей – і удостоївся отримати від Бога скрижалі Заповідей, що після сорокаденного посту пророк Ілля отримав одкровення на горі Хорив, що завдяки посту були помилувані ніневитяни, що, нарешті, Христос явив нам приклад 40-денного посту і перемоги над спокусами лукавого.

Останній тиждень посту перед Великоднем – Страсний. Цей тиждень, точніше, 6 днів, присвячений спогадам про страждання, смерть та поховання Ісуса Христа. Суворий піст. Період жалоби, тому бажано навіть одягатися скромно, не кажучи вже про поведінку.

Через велич згадуваних подій усі дні Страсного тижня звуться Великими. Понеділок, вівторок і середа присвячені згадуванню останніх бесід Господа з народом та учнями. У Великий Четвер згадуємо, як Христос мив ноги учням, Таємну Вечерю, молитву Христа у Гетсиманському саду та поцілунок Юди. Колись у цей день чиновники відловлювали у Царгороді 12 найбрудніших бомжів, приводили до палацу, де сам василевс Ромеїв, наслідуючи Христа, мив їхні ноги. Подібне Папа робив у Римі. Велика П’ятниця – страждання та хресна смерть Господа, зняття Його тіла і поховання Його. Найтрагічніший день року. З обіду п’ятниці (як вважається, Господь помер близько 15-ї години за сучасним численням) до ранку неділі добрим смаком вважається взагалі нічого не їсти. У крайньому разі – вживати лише хліб та воду. Не можемо ж ми радіти життю, коли Сам Бог помер, Його немає поруч із нами.

Петрів піст. Тривалість посту змінюється, залежно від того, як рано чи пізно буває Великдень. Найтриваліший Петрів піст – шість тижнів, а найкоротший – тиждень і один день.

Цей піст встановлено на честь Верховних Апостолів Петра і Павла, які постом і молитвою готувалися до всесвітньої проповіді Євангелія і виховували собі наступників у справі рятівного служіння.

На Петрівку суворий піст тримають у середу та п'ятницю. Решту днів – дозволяється риба, гриби, крупи з рослинним маслом.

Успенський піст. Триває 2 тижні – з 14 по 27 серпня. Цим постом Св. Православна Церква закликає нас наслідувати Божу Матір, яка перед своїм переселенням на небеса безупинно перебувала в пості та молитві.

Починається в день пам‘яті св. мучеників Маккавеїв. Піст суворий. В суботу та неділю дозволяється олія. В день Преображення Господнього (19 серпня) дозволяється риба. Рибний день – в Успіння, якщо він припадає на середу чи п’ятницю.

Різдвяний піст. Різдвяний піст (в народі – Пилипівський, Пилипівка, оскільки заговіння на цей піст (останній день, коли їдять скоромну їжу) припадає на день св. ап. Пилипа), готує всіх правовірних до Великого Свята Різдва Христового й триває шість тижнів – до 6 січня включно.

Якщо Великий піст вінчається Страстями Господніми та поступово посилює відчуття скорботи, то Різдвяний піст веде нас до світлого дня Різдва та посилює відчуття радості.

Як відомо, учень Господній, святий апостол Пилип проповідував в Азійських країнах разом із апостолом Варфоломієм та сестрою своєю Маріамією. І у Фрігії (провінція Малої Азії) в м. Ієраполі прийняв мученицьку смерть за Віру (був розіп’ятий головою вниз). Священне Передання Святої Православної Церкви (див. праці Антіохійського патріарха Анастасія Синаїта) говорить, що перед своєю смертю св. ап. Пилип молив Бога про покарання своїм мучителям. За це йому було об’явлено, що він упродовж 40 днів по своїй смерті не зможе увійти до Царства Небесного. Тоді св. ап. Пилип звернувся до інших апостолів із проханням, щоб всі брати та сестри постували за його грішну душу 40 днів.

Свята Церква на Соборі в Константинополі в 1166 році, за Патріарха Луки Хризоверга та василевса Мануїла Комнена, остаточно затвердила Різдвяний (Пилипівський) піст, як обов’язок усіх православних.

«Дарма ти радієш, душе, що утримуєшся від їжі,

тоді як від пристрастей ти не очищена.

У тобі немає бажання до виправлення,

ти будеш зневажена, як неправдива,

перед очима Бога,

ти будеш порівняна з бісами,

які взагалі ніколи не їдять...»

стихири Тріодні пісної

Норми Різдвяного посту. Суворий піст тримають у середу та п'ятницю. Решту днів – дозволяється риба, гриби, крупи з рослинним маслом.

Ми маємо постувати заради Бога. Маємо через приборкання тілесного відчути Його присутність у своїй душі. Піст – час шукання сенсу життя. Тож будь вірний Богові за Його милосердя до тебе, та за надання можливості провести цей час у пості, здійснюючи богоугодні справи, та можливість визначити для себе істинні життєві вартості – «відновити в собі Образ та Подобу Божу». Бо як і раніше – «Твоя честь зветься вірність».

Православні свята

Найбільше християнське свято – Великдень.

Найважливіші після Великодня – Двунадесяті свята. Вони поділяються на:

- неперехідні (по хронології церковного року, який починається 1 вересня):

8 (21 – за новим стилем) вересня – Різдво Богородиці,

14 (27) вересня – Воздвиження Хреста Господнього,

21 листопада (4 грудня) – Введення до храму Пресвятої Богородиці,

25 грудня (7 січня) – Різдво Христове,

6 (19) січня – Хрещення Господнє (Богоявлення),

2 (15) лютого – Стрітення Господнє,

25 березня (7 квітня) – Благовіщеня Пресвятої Богородиці,

6 (19) серпня – Преображення Господнє (Спас),

15 (28) серпня – Успіня Богородиці;

- перехідні (по хронології великоднього кола):

за тиждень до Великодня – Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя),

40-й день після Великодня – Вознесіння Господнє,

50-й день після Великодня – День Святої Трійці (П'ятидесятниця).

Великдень

Смерті більше немає. Переборено відстань між Богом і людьми, відкриті ворота Раю.

Адже до цього й праведники, і грішники перебували в пеклі. Праведники очікували Спасителя, що звільнив би їх. І Він з'явився.

«Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!» Душа була безсмертною й раніше. Відтепер вона має шанс провести вічність разом із Богом. Відтепер усевладдя пекла повалене – все залежить від волі самої людини.

Саме тому Великдень – найбільше християнське свято. Господь страждав, спокутуючи наші гріхи, помер, і воскрес силою Свого Божества. Це – найвеличніша подія в історії людства.

Тиждень після Великодня названо Світлою седмицею. Працювати у ті дні – взападло. Раніше, до речі, ніхто й не працював.

Колись на Седмицю звільняли арештантів. Гарна традиція.

Весь тиждень у храмах лишаються відкритими Царські Ворота на знак того, що своєю смертю Господь наш Ісус Христос відкрив людям дорогу до Царства Небесного.

Святкування Великодня триватиме 40 днів – аж до Вознесіння. У цей час Православні вітають одне одного словами «Христос воскрес!» (замість звичних «Слава Ісусу Христу!»). Відповідають: «Воістину воскрес!»

Храми прикрашають квітами, а духівництво служить у червоному облаченні.

Двунадесяті свята

Різдво Пресвятої Богородиці

Пресвята Діва Марія народилася у невеличкому Галілейському місті Назареті. Її батьками були праведні Йоаким (з роду пророка та царя Давида) та Анна (з роду первосвященика Аарона). До старості вони були бездітними. Через це до подружжя ставилися, як до грішників – безпліддя юдеї вважали найтяжчою Божою карою. Проте Йоаким і Анна не втрачали надії. Вони дали обітницю присвятити Богові для служіння в храмі дитя, що їм пошле Господь.

В одне зі свят старець Йоаким приніс у Єрусалимський храм свою жертву Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши Йоакима недостойним. Святий у глибокому горі пішов у пустелю, де палко молився Господові про дарування дитини. Свята Анна, довідавшись, що відбулося в храмі, гірко плакала і також молилася.

Незабаром Архангел Гавриїл приніс подружжю радісну звістку: вони почуті Богом. У них народиться дочка Марія, через Яку прийде спасіння у світ.

Воздвиження Чесного Животворного Хреста Господнього

Встановлене на честь віднайдення Хреста, на якому було розіп’ято Господа. Більше трьохсот років ніхто не знав, де знаходиться цей Хрест, і чи його не знищено взагалі: у ІІ-ІІІ столітті імператори-язичники активно зводили капища на місцях страждань та смерті Спасителя. Так, Голгофа та Гроб Господній були засипані землею, на них збудували капище Венери, поставили статую Юпітера.

Однак після перемоги Костянтина Великого та припинення репресій проти християн з 313 року, почалися пошуки святині. До Єрусалиму поїхала мати Костянтина, цариця Єлена. Довгий час пошуки були безуспішними. Нарешті, один старий єврей повідомив, де знаходяться Голгофа та Гроб Господній (пізніше цей чоловік прийняв християнство, став єрусалимським єпископом та прийняв мученицьку смерть за правління Юліана Відступника).

Капище зруйнували, почали розкопки. Невдовзі відкопали Гріб, а неподалік від нього – три хрести, дошку з написом та чотири цвяхи. Аби визначити, на якому саме хресті розіп’яли Ісуса, до всіх трьох по черзі підносили небіжчика. Біля Господнього Хреста він воскрес. При наближенні до нього також зцілялися хворі.

Народ, який прийшов поклонитися святині, просив патріарха підняти (воздвигнути) Хрест, щоб усі могли його бачити. Був 326 рік.

Цариця Єлена відзначила місця, пов’язані з життям Христа і Божої матері заснуванням близько 80 храмів. Повертаючись до Константинополя, вона привезла з собою частинку Животворного Хреста та цвяхи. Імператор Костянтин наказав звести храм на честь Воскресіння Христа, який включав у себе і Гроб, і Голгофу. Храм освятили 26 вересня 335 року. Наступного дня, 27 вересня, було встановлене свято Воздвиження Чесного Животворного Хреста Господнього.

Свято Введення до храму Пресвятої Богородиці

«Прийдіть, усі вірні, єдину непорочну возвеличимо,

пророками проповідану і в храм приведену,

перед віками обрану Матір, що в останньому часі

стала Богородицею.

Господи, Її молитвами подай нам

Твій мир і велику милість».

Стихир літії

Св. Письмо нічого не говорить про подію введення до храму. Ця подія, так само, як Різдво та Успіння Божої Матері, міститься у Св. Переданні та описується в апокрифічних Протоєвангелії Якова та Євангелії Матвія «Про Різдво Пречистої Марії».

Батьки Діви Марії, молячись про позбавлення безплідності, дали обітницю присвятити служінню Богові дитину, яку зможуть народити. Коли Пресвятій Діві виповнилося три роки, батьки, виконуючи обітницю, привели її до Єрусалимського Храму. Святе Передання говорить, що коли Вона піднімалася по храмових сходах, Її оточило невидиме ангельське воїнство.

Тоді Первосвященик Захарія (батько св. Івана Предтечі) посадив Її на третій сходинці жертовника, і тут Її осяяла Божа благодать. Зважаючи на це, Захарія ввів Діву в Святе Святих (тільки первосвященик міг заходити туди, і лише один раз на рік) та дозволив Їй у будь-який час молитися там.

Різдво

Принцепс Август наказав провести перепис населення усієї імперії, до якої тоді належала і Палестина. Юдеї вели переписи по колінах, племенах і родах. У кожного роду було своє місто. Тому Діва Марія з Йосипом подалися до Віфлеєму – міста роду царя Давида, до якого вони належали.

Народу приїхало багато, місць у готелі не було. Довелося зупинитися на ночівлю в печері для худоби, поблизу міста. Тут і народився Христос – Бог і Цар світу. Його поклали у ясла, з яких їла худоба.

Першими вклонитися Христу прийшли пастухи. Мабуть, єдині, хто тієї ночі дивився на небо. Тому й побачили ангелів. Усі інші були зайняті своїми справами. Ми завжди зайняті, коли відбувається найголовніше.

Ще прийшли троє мудреців (волхвів, царів). Вони дізналися про народження Христа через зірку, що засяяла над печерою. Йому в дарунок принесли золото – як Царю всього земного, ладан – як Богу, смирну – як смертній Людині.

Смирна – це мирра (не плутати з миром) – запашний бальзам, мазь, якою вмощували тіло небіжчика. Аромат різкий, схожий на скипидар або камфору. Складається зі смоли й камеді (тобто деревного клею, що з'являється на бруньках і порізах кори). Для виготовлення годяться різні породи дерев родини бурзерових, що ростуть у Південній Аравії й Ефіопії; найчастіше брали камедисту смолу від Balsamea Myrrha, а на Русі сировиною стала смола ялин. Смирна була принесена новонародженому Месії як дарунок Людині, Якій слід умерти на хресті.

Ладан – буквально це пахуча смола, запашний деревний сік, що твердне на повітрі й збирається з деяких ароматичних дерев. Зерна ладану, будучи покладені на тліюче вугілля, наповнюють приміщення чудовим неповторним ароматом. Кадіння фіміамом символізує собою щиру молитву, «пахощі, приємні Господу», а також духовний аромат благодаті Божої, мир і радість у Духу Святому. Ладан був принесений Ісусу вже як Священикові – як Тому, Хто Сам Себе принесе у спокутну жертву за гріхи всього людства.

Щодо народних традицій. До першої зорі – суворий піст. Забороняється будь-яка їжа. На святковому столі має бути кутя та 12 пісних страв. Святвечір слід проводити вдома, в сімейному колі. Під час вечері ніхто не виходить з-за столу. Після вечері діти йдуть до бабусь-дідусів та хрещених батьків, обмінюються стравами. На столі, до речі, має залишитися кутя та кілька ложок. Вважається, що душі померлих родичів цієї ночі завітають до оселі.

Якщо до вас попросяться «щедрувати» - женіть цих язичників у шию. На Різдво колядують. Щедрують на Василя Святого (14 січня). Ніяких подарунків, окрім солодощів також дарувати не прийнято.

З Різдва до Стрітення (15 лютого) православні вітаються словами «Христос народився!», відповідь – «Славимо Його!»

Богоявлення

В цей день Христос прийняв хрещення від Івана Предтечі в ріці Йордан. Він хрестився не тому, що потребував очищення гріхів, але щоб подати приклад нам, освятити воду, відкрити таємницю Святої Трійці. Тому й зветься свято Богоявленням – вперше Господь явився у трьох Своїх іпостасях: Син стояв у воді, голос Отця промовляв із неба, Святий Дух у вигляді голуба спустився та сів Христові на праве плече.

У навечір’я Богоявлення здійснюється освячення води. Вона називається великою агіасмою («святинею») і зберігається цілий рік. Використовується мирянами для окроплення дому, при хворобах, Церквою – під час освячення мира, антимінсів, також предметів, чим-небудь осквернених. Власне, в самий день свята у Церкві також відбувається освячення води. Проте вважається, що цього дня будь-яка вода з будь-якої водойми є освяченою Святим Духом. Навіть у калюжі, навіть з-під крану. Але, звісно, воду з-під крану під образи не ставлять і рік не зберігають. Якщо бажаєте мати чудодійну допомогу на всі випадки життя, доведеться напружитись і відвідати храм.

Стрітення Господа нашого Ісуса Христа

В 40-й день по народженні Ісус був принесений до Ієрусалимського храму. За законом Мойсея (Лев., 12) жінці, що народила дитину чоловічої статі, протягом 40 днів було заборонено входити до храму. Після того терміну мати приходила з дитиною, щоб принести Господу вдячну й очисну жертву. Пресвята Діва не мала потреби в очищенні, тому що непорочно народила, але по глибокій своїй смиренності Вона виконувала приписи Божого закону.

В той час жив у Єрусалимі праведний старець Симеон. Йому було одкровення, що він не помре, поки не побачить Христа. За Божим натхненням, благочестивий старець прийшов до храму у той час, коли Пресвята Богородиця й праведний Йосип принесли туди Ісуса, щоб виконати законний обряд. Симеон взяв Богодитину на руки, й благословивши Бога, промовив пророцтво про Спасителя світу: «А зараз, Господе, дозволь відійти служникові Твоєму, за словом Твоїм, з миром, тому що побачили очі мої порятунок Твій, котрого Ти приготував перед усіма народами. Світло для просвіти поганів, і славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2, 29 - 32). Пресвятій Діві праведний Симеон сказав: «Ось, лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі, і на знак незгоди, і тобі самій меч прониже душу, – нехай відкриються заміри багатьох сердець» (Лк. 2, 34-35).

У храмі була також 84-річна вдовиця Анна пророчиця, дочка Фануїлова, «яка не відходила від храму, постом і молитвою служачи Богові день і ніч. І вона в той час, підійшла і славила Господа й говорила про Нього всім, що очікували спасіння в Єрусалимі» (Лк. 2, 37-38).

До Різдва Христового всі праведники жили вірою в Прийдешнього Месію, Спасителя світу й очікували Його пришестя. Останні праведники Старого Заповіту, - праведний Симеон і Анна пророчиця удостоїлися зустріти в храмі Носія Нового Завіту, в Особі Якого вже зустрілися Божество й людство.

Це свято символізує зустріч Старого й Нового світів у житті людства.

Благовіщеня Пресвятої Богородиці

Благовіщеня – блага, добра звістка. Цього дня, 7 квітня, Діві Марії явився Архангел Гавриїл і сповістив про майбутнє народження Ісуса Христа – Сина Божого і Спасителя світу.

До 14 років Пресвята Діва виховувалася в храмі, а потім, за законом, повинна була залишити храм як повнолітня, і або вертатися до батьків, або вийти заміж. Священики хотіли видати Її заміж, але Марія оголосила їм про свою обітницю Богові – лишитися назавжди Дівою. Тоді священики обручили Її далекому родичу, вісімдесятирічному старцеві Йосипу, щоб він піклувався про Неї і охороняв Її. Живучи в Галілейському місті Назареті, в будинку Йосипа, Пречиста Діва Марія вела таке ж скромне й усамітнене життя, як і при храмі.

За чотири місяці по зарученні, Ангел явився Марії, коли Вона читала Святе Писання і сказав: „Радуйся Благодатна! (тобто сповнена благодаті Божої – дарів Святого Духа), Господь з Тобою! Благословенна Ти між жінками”. Архангел Гавриїл сповістив Їй, що Вона здобула найбільшу благодать у Бога – бути Матір’ю Божого Сина.

Марія з подивом запитала в Ангела, як може народитися син у тої, яка не знає чоловіка. Архангел відповів: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе; тому й народжуване Святе наречеться Сином Божим». Пресвята Діва відповідала: «Я раба Господня; хай буде Мені по слові твоєму».

Тяжким гріхом на Благовіщеня вважається праця – звідси прислів’я: «На Благовіщеня і птах гнізда не в’є, а дівка коси не плете». Цього дня існує звичай випускати на волю птахів.

Преображення Господнє

За звичаєм, цього дня яблука та груші нового врожаю врочисто освячують у церкві. Тому в народі його називають ще Яблучним Спасом. Свято припадає на середину Успенського посту, який у цей день дозволяють послабити.

В останній рік свого земного життя Ісус Христос, пророчивши учням свої страждання й смерть у Єрусалимі, вирішив зміцнити в них віру, показати свою божественну природу. «А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, та й веде їх осібно на гору високу самих. І Він переобразивсь перед ними. І стала одежа Його осяйна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі! І з'явивсь їм Ілля та Мойсей, і розмовляли з Ісусом…» (Мк. 9, 2-4).

Далі Євангеліє оповідає про те, що всіх осінила біла хмара, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, Його слухайтеся!»

Після того Спаситель вперше заговорив про Свою мученицьку смерть і воскресіння. У той час Апостоли не зрозуміли Його, бо, згідно з єврейською традицією, бачили у Христі майбутнього земного царя і визволителя від чужинного панування. Христос же готувався до страждань і принижень Голгофи і показав трьом учням Своє Преображення, аби вони засвідчили потім Його Божественну природу і добровільну згоду на Хресну смерть.

Успіння Пресвятої Богородиці

В народі зветься перша Пречиста. Після Вознесіння Христа Мати Божа лишилася під опікою апостола Івана Богослова. В день П’ятидесятниці разом із апостолами прийняла Духа Святого. Разом із ними проповідувала Євангеліє.

Незадовго до Успіня Марія повернулася до Єрусалиму з Ефесу, де випало жити і проповідувати Івану. Вона часто ходила молитися до печери, в якій колись було поховане тіло Христа. Одного дня Ангел звістив Їй про Її скорий відхід. Мати Божа зраділа, почала готуватися. Покликала апостолів. Деякі з тих, хто був далеко, в день Успіня дивовижним чином були перенесені до Єрусалиму, і змогли попрощатися з Марією та отримати Її благословення.

Серед кімнати у сяйві слави, в оточенні ангелів, з’явився Христос. Апостоли бачили, як душа Марії відділилася від тіла, і Він прийняв її. Тіло Богородиці вирішили поховати в Гетсиманії. Первосвященики та книжники послали слуг та воїнів, аби розігнати врочисту ходу. Але хмара накрила процесію, зробивши її недоступною. Віруючі ж, торкаючись одра, зцілялися від хвороб.

Як завжди, відзначився апостол Фома. Він не був присутній у день Успіня. Прийшов через три дні. Дуже сумував, що не зміг попрощатися з Богородицею, хотів бодай вклонитися Її тілу. Апостоли відвалили камінь печери, в якій поклали Марію, але печера була вже порожня – Господь забрав тіло Матері на небо. Ввечері того ж дня, коли апостоли зібралися на спільну вечерю, Вона Сама явилася перед ними зі словами: «Радійте! Я з вами – в усі дні».

На відміну від протестантів та сектантів усіх мастей, ми шануємо Пресвяту Богородицю та просимо Її заступництва. Тому, що Вона – найсвятіша з людей і найближча до Бога. Христос же, маючи не тільки Божественну природу, але й людську, швидше прислухається до молитов Своєї Матері, ніж будь-кого іншого. Успіння Пречистої Діви – одне з найшанованіших свят в Україні. Храмів на честь Успіня не перелічити. Усі три лаври в Україні – також Успенські.

Вхід Господній в Єрусалим. Вербна неділя

Свято Входу Господнього в Єрусалим відзначається в шосту неділю Великого посту, за тиждень до Великодня. Це – одне з дванадцяти найбільших свят, яке в народі зветься Вербною неділею. На службі освячуються пальмові гілочки – в пам'ять про гілля, яким народ вистилав дорогу перед Христом при Його в’їзді до міста. В наших широтах з пальмами скрутно. Якщо раптом не знайдете, святіть вербу.

Фарисеї були шоковані та перелякані цим тріумфом. Ніхто не міг передбачити, що народ так радісно і врочисто реагуватимуть на приїзд чергового проповідника.

Перше, що зробив Господь в Єрусалимі – вигнав з Храму торговців. Перекинув столи мінял. Це – щодо «терпимості» та «миролюбства». Господь не був пацифістом, яким Його невідомо навіщо зображують сьогодні. Він бив тих, хто оскверняв Храм. Називав їх розбійниками й поводився відповідно. Він показує, як треба чинити з тими, хто не шанує святинь.

Народ сприйняв дії Христа із захопленням. Залишок дня Господь присвятив зціленню недужих. Під вечір Він повернувся до Віфанії.

За кілька днів ті самі люди, які зустрічали Христа пальмовим гіллям, з іще більшим завзяттям вимагатимуть, аби Його розіп’яли.

Популярність нічого не варта. Ті, хто має сякий-такий життєвий досвід знають, що любов і захоплення в одну секунду перетворюються на страх і ненависть.

«Популярність – це коли багато друзів. Слава – це коли багать ворогів».

Вознесіння

40 днів після Свого воскресіння Христос перебував разом із учнями. Їв, пив, спав, дозволяв торкатися Своїх ран. Навчав. На сороковий день Він довго розмовляв із апостолами, пояснюючи, в чому їхнє призначення: «Ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Мені свідками в Єрусалимі та в усій Іудеї та Самарії і навіть до краю землі… Ідіть по всьому світі й проповідуйте Євангеліє всьому живому. Хто буде вірувати й хреститися, спасеться; а хто не буде вірувати – засуджений буде…» Попросив не відлучатися з Єрусалиму, доки не приймуть Святого Духа.

Розмовляючи, Христос вивів учнів за місто, на Елеонську гору. Там Він благословив їх, і став віддалятися від землі. Незабаром Його закрили хмари. Апостоли ще довго дивились у небо. Мабуть, небу це набридло: з’явилися два чоловіки в білих одежах. Запитали: «Мужі галілейські! Що ви стоїте і дивитесь на небо? Цей Ісус, який вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як ви бачили, коли Він возносився на небо».

Учні повернулися до Єрусалиму. Лишалися там усі разом, молячись, в очікуванні сходження Духа Святого. Разом із ними була Матір Божа з родичами, інші жінки. Замість Іуди вибрали апостолом Матвія (не плутати з євангелістом Матвієм).

Христос вознісся разом із тілом і сів праворуч Отця. Таким чином, прославилося Його Тіло та людська душа, а не лише Божественна сутність. Так ми Його і шануємо: як Бога і як людину. В той же час, Він постійно невидимо перебуває з нами, як обіцяв усім, хто буде вірувати.

Зі святом Вознесіння, як і з будь-яким іншим святом, пов’язано багато різноманітних вірувань. Наприклад, вважають, що всі сорок днів до Вознесіння Ісус Христос і Апостоли невидимо або під виглядом жебраків ходять по землі. Дивляться, як живуть люди, допомагають у справах і турботах. Вважається також, що в цей день над храмами «відкривається небо» і благочестиві люди можуть бачити сходи, якими піднімаються на небеса апостоли і Христос.

Трійця. Духів день

Трійця, або П’ятидесятниця – свято сходження Духа Святого на апостолів. Одне з найбільших православних свят. День народження Церкви. Символічно, що іудеї в цей день відзначали своє велике свято - пам'ять Синайського законодавства. Шанували Закон, безумовно, важливий, але мертвий без любові. Про це говорив Христос.

На десятий день після вознесіння Христа (на 50-й після Пасхи) апостоли з Божою Матір'ю та іншими учнями молилися в одному будинку в Єрусалимі. Була третя година, по-нашому - дев'ята ранку. Раптом сильний звук, ніби від потужного вітру чи сотень крил, наповнив весь дім. З'явилися вогненні язики. Які зупинилися по одному на кожному з апостолів і на Богородиці. Так зійшов Дух Святий, обіцяний Господом. Сповнившись Духом, апостоли отримали силу та мужність проповідувати. Вогонь означав здатність Духу спалювати гріхи та зігрівати душі.

Одразу по тому Петро змушений був прочитати проповідь юдеям, яких біля дому зібрався величезний натовп. Кількість тих, що повірили, покаялися та хрестилися, сягнула трьох тисяч чоловік. Так почала будуватися Церква.

Трійцею свято назване тому, що цього дня вповні розкрилася дія Пресвятої Трійці. Люди навчилися поклонятися і прославляти Отця, і Сина, і Святого Духа. Наступний день (понеділок) - Духів День. Присвячений прославленню Святого Духа.

Інші свята

День Святого Миколи Чудотворця

Микола Чудотворець, архієпископ Мир Лікійських – традиційно в Україні найбільш шанований святий. Пов‘язане це з тим, що він - «дитячий» святий. В нашій традиції є дарувати дітям подарунки не на Новий рік, а на день Святого Миколи, 19 грудня.

Він народився біля 280 р. у місті Патари на південному узбережжі Малоазійського півострова. Як і всі християнські святі, відрізнявся мужністю камікадзе. Відсидів 20 років під час гонінь імператора Діоклетіана. Тоді майже не було єпископів, яких не катували і які не сиділи. Тому серед них траплялось багато видатних людей. Гідно тягав колодки – гідно носитимеш панагію. Це серед теперішніх предстоятелів замало тих, хто мріє про мучеництво. Раніше вважалося, що єпископ, який не прагнув загинути в Ім'я Господнє, криса, а не християнин. Тому наша віра в занепаді і наші онуки відбуватимуть намаз, а не літургію.

Св. Микола брав участь у Нікейському Соборі, який зібрав імператор Костянтин щоб примусити церковних авторитетів визначитись у поняттях. Там св. Микола не витримав і влупив Арія в бороду, бо той заперечував божественну природу Спасителя. Дітки мають знати, що посох у доброго дідуся Мороза (він же св. Микола) для того, щоб розбивати голови єретикам.

Нажаль, Арія тоді випустили живим, і аріанська єресь ще багато століть потому псувала кров добрим християнам і була знаряддям нечистого.

Святий Миколо, помолися за нас!

Покрова Пресвятої Богородиці

Чудесне явлення Матері Божої сталося всередині Х століття в Константинополі, у Влахернському храмі, де зберігалися риза Богоматері, Її головний покров і частина пояса, перевезені з Палестини у V столітті.

В неділю, 1 жовтня (14 жовтня за новим стилем), під час всенощної, коли храм був переповнений, святий Андрій, юродивий Христа ради, побачив Богородицю, яка йшла повітрям. Її супроводжували Іван Хреститель та апостол Іван Богослов, інші святі та Ангели. Ставши навколішки, Матір Божа почала молитися за всіх християн. Потім, продовжуючи молитися, підійшла до Престолу. Завершивши молитву, Вона зняла з голови покривало і розгорнула його над людьми, що перебували в храмі.

Святий Андрій, вражений побаченим, запитав свого учня, що стояв поруч: «Чи бачиш, брате, Царицю й Володарку, що молиться за весь світ?» той відповів: «Бачу, святий отче, і жахаюся». Пресвята Богородиця просила Господа Ісуса Христа прийняти молитви усіх людей, які призивають Його Ім’я та вдаються до Її заступництва.

У Влахернському храмі зберігається пам'ять про цю дивовижну подію. Хоча Грецька Церква не знає свята Покрови. Цікаво, що і святий Андрій був слов’янином, який в молодості потрапив до полону і був проданий в рабство в Константинополі місцевому жителю. Свято на честь Покрови Пресвятої Богородиці встановлене в Руській Церкві близько 1164 року. Тоді ж почали зводити храми на Її честь. Сьогодні це одне з найбільш шанованих свят у слов’янському православному світі, і в Україні зокрема. Покрова вважається покровителькою Війська Запорізького та усіх військових людей взагалі.

Усікновення голови Івана Хрестителя

11 вересня – день суворого посту, коли згадується смерть великого Пророка, який тисячі людей приготував до зустрічі Спасителя. 11 вересня – день, коли владі світу цього краще не говорити, ніби вона – «від Бога», адже Пророк був страчений згідно законного наказу законної влади.

Життя переповнене символами, а Суд Божий звершується й нині. 11 вересня були «усічені» вежі Всесвітнього Торговельного Центру.

Неділя Торжества Православ'я

В першу неділю Великого посту православні святкують Торжество Православ'я, яке присвячене спогадам подій, що відбулися у VIII-IX ст.ст. в імперії Ромеїв і пов'язані з остаточним встановленням догматів Православної Віри. Для цього був скликаний VII Вселенський собор, який засудив єресі іконоборства та встановив православне іконопочитання.

Сьомий Вселенський Собор був скликаний у 787 році, у місті Никеї, за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), в складі 367 Святих Отців. Собор зібрався проти єресі, що виникла за 60 років до того, при імператорі Леві Ісаврі, який, прагнучи навернути магометан у християнство, вирішив за необхідне знищити вшанування ікон.

Собор засудив і відкинув цю єресь і постановив — ставити у святих храмах, разом із зображенням Чесного й Животворящого Хреста Господнього, і святі ікони, почитати та поклонятися їм, зводячи розум і серце до Господа Бога, Божої Матері та Святих, що на них зображені.

Після VII Вселенського Собору (787 р.), який встановив ушанування ікон, наступило послаблення гонінь. Однак після імператриці Ірини на святі ікони знову було розпочато гоніння наступними трьома імператорами. І тільки в середині IX ст. вшанування святих ікон було остаточно відновлене й затверджене на Помісному Константинопольському Соборі (842 р.) Також були звільнені з ув'язнення православні та повернуті на колишні посади священики, а іконоборцям запропоновано було або відмовитися від єресі, або припинити церковне служіння: «Хто не вшановує зображення Господа нашого, Пресвяту Його Матір та всіх святих, нехай буде проклятий!»

На тому Помісному Соборі (842 р.), на подяку Господу Богу, Який дарував Церкві перемогу над іконоборцями та всіма єретиками, було встановлене свято Торжества Православ'я, що святкують у першу неділю Великого Посту і донині.

Вперше служба за особливим чином Торжества Православ'я відбулася в Софійському соборі в Константинополі в першу неділю Великого посту, 19 лютого 843 р. Ця служба являє собою торжество Церкви над усіма існуючими єресями та розколами. У ній стверджується не тільки православне вчення щодо іконопочитання, але й усі догмати та постанови семи Вселенських Соборів. Також благословляються всі, хто живе й помер у Господі та у вірі й благочесті.

Особливе місце у цій службі займає чин анафеми. Він містить у собі читання Символу віри, проголошення анафем та проголошення Вічної пам'яті усім захисникам Православ'я. Анафема проголошується соборно не тільки іконоборцям, але всім, хто скоїв тяжкі гріхи перед Церквою.

Лазарева субота

В цей день в Україні спостерігається дефіцит ікри – у Православних Лазарева субота. Єдиний день Великого посту, коли дозволено їсти рибну ікру.

Святий праведний Лазар, брат Марфи та Марії, жив у Вифанії, неподалік від Єрусалиму. Під час свого земного життя Христос часто відвідував будинок Лазаря, якого дуже любив та називав Своїм другом (Ів. 11:3; 11:11), а коли Лазар помер та вже чотири дні лежав у гробі, Господь воскресив його з мертвих (Ів. 11: 17-44).

Мабуть, це було найбільш резонансне воскресіння, яке здійснив Христос. Багато хто з юдеїв, що бачили чудо, увірували. Це було останньою краплею для первосвящеників та фарисеїв. Вони приймають остаточне рішення вбити Ісуса.

Праведний Лазар згадується в Євангелії ще один раз: коли за 6 днів до Пасхи Господь знову прийшов до Віфанії, де був і воскреслий Лазар (Ів. 12: 1-2; 12:9-11).

Після воскресіння Лазар прожив іще 30 років, був єпископом на острові Кіпр і там помер. Мощі єпископа Лазаря були віднайдені в Кітії. Вони лежали в мармуровому ковчезі, на якому було написано: «Лазар – друг Христовий». Василевс ромеїв Лев Мудрий звелів у 898 році перенести мощі Лазаря до Царгорода та покласти в Храмі на ім’я Праведного Лазаря.

Велика субота. Благодатний вогонь

В суботу, порушуючи заповідь про спокій, первосвященики прийшли до Пілата. Просили виставити біля гробу охорону. Згадали, що Христос обіцяв воскреснути на третій день. Боялися, щоб учні не викрали Тіло і не сказали потім, що Він воскрес. Пілату все це вже добряче набридло. Він дав їм декількох воїнів, і відіслав куди подалі.

Первосвященики з фарисеями пішли до гробу Господнього, уважно оглянули печеру. До каменю приклали свою (синедріонову) печатку та приставили варту.

Доки тіло Христа лежало в труні, Він зійшов у пекло до душ людей, які вмерли до Його страждань і смерті. Саме тому досить часто під Розп’яттям зображують череп (череп першої людини – Адама). Душі праведників, які чекали приходу Спасителя, Він звільнив із пекла. Водночас Він перебував у раю із розбійником, і на престолі з Отцем і Святим Духом. Зрозуміти це неможливо, тому треба просто вірити.

Вважається, що щороку з дня воскресіння Христа і до сьогодні в Гробі Господньому з’являється Божественне Світло – Благодатний Вогонь. Вогонь сходить тільки під час Православної служби. Найбільш ранні згадки про сходження Благодатного Вогню в переддень Воскресіння Христового зустрічаються у Григорія Нусського, Євсевія та Сильвії Аквітанської і датуються IV століттям. У них є опис і більш ранніх сходжень. За свідченням Апостолів і святих отців, Світло освітило Труну Господню незабаром після Воскресіння Христа, що побачив один із апостолів, а саме Петро. Серед ранніх згадок – свідчення мусульман, католиків. Латинський чернець Бернард (865 р.) пише: «У Святу Суботу, що є переддень Великодня, служба починається рано й по здійсненні служби співається «Господи помилуй» доти, доки, із пришестям Ангела, запалюється світло в лампадах, що висять над Гробом».

Церковна церемонія Святого Вогню починається приблизно за добу до початку Православного Великодня. У Храмі Гроба Господнього збираються люди. Серед присутніх завжди багато інославних християн, мусульман, атеїстів. За церемонією стежить єврейська поліція. У самому храмі вміщається тільки до 10 тисяч чоловік, уся площа перед ним і анфілади навколишніх споруд також заповнюються народом.

Напередодні в храмі всі свічки, лампади, панікадила погашено. Ще на початку XX в. за цим ретельно стежила турецька влада. За сумнівами католиків доходили навіть до ревізії кишень митрополита, що священнодіяв – намісника Патріарха.

На середині ложа Життєдайної Труни (гарне формулювання) ставиться лампада, наповнена олією, але без вогню. По всьому ложу розкладаються шматочки вати, а по краях прокладається стрічка. Так приготована, після огляду турецьких стражників, а нині – єврейської поліції, Кувуклія (Каплиця над Гробом Господнім) закривається та опечатується місцевим ключником-мусульманином.

Через 20-30 хвилин до храму вбігає православна арабська молодь, чия присутність є обов'язковим елементом Великодніх святкувань. Молоді люди як наїзники сидять на плечах один в одного. Вони просять Божу Матір і Господа, щоб він подав Православним Благодатний Вогонь. «Іля дін, іля віль ел Мессіа» («Немає віри, крім віри Православної, Христос – істинний Бог») - скандують вони. Під час англійського панування були спроби заборонити ці «дикунські танці». Влада не пустила молодь до храму. Вогню не було. Патріарх на свій ризик звелів впустити арабів. Благодатний Вогонь зійшов.

У Храм входить процесія – ієрархи конфесій, що святкують Великдень. Наприкінці процесії йде православний Патріарх Ієрусалимський або Константинопольський у супроводі вірменського Патріарха та священнослужителів. Процесія тричі обходить Каплицю. Після цього Православний Патріарх зупиняється напроти входу в неї, з нього знімають ризи. Він залишається в одному полотняному підряснику, щоб було видно, що він не проносить із собою в печеру сірників або чого б то не було, здатного запалити вогонь.

Незадовго до Патріарха підризничий вносить у печеру велику лампаду, в якій повинен розгорітися головний вогонь і 33 свічі – по числу років земного життя Спасителя. Православний та Вірменський Патріархи (останній також знімає верхній одяг) входять усередину. Їх запечатують великим шматком воску і накладають на двері червону стрічку; православні служителі ставлять свої печатки. У храмі вимикається світло. Люди чекають і моляться. Переказ говорить, що той день, коли Благодатний Вогонь не зійде, буде останнім для людей, що перебувають в Храмі, а сам Храм буде зруйновано. Тому прочани зазвичай причащаються перед тим, як прийти у святе місце.

Молитва і обряд тривають доти, доки не відбудеться чудо. У різні роки очікування триває від п'яти хвилин до декількох годин.

Радониця

Ані на Великдень, ані у Світлий тиждень, ані в першу неділю після Пасхи померлих родичів не поминають. У ці дні навіть на богослужінні не читають молитов за померлих. Поминки починаються лише на другий вівторок після Великодня. Радониця – один із трьох «батьківських» поминальних днів у році.

Церква свідчить: навіть душа, яка перебуває в пеклі, може отримати прощення гріхів і потрапити до раю. Хоча каяття їй вже не допоможе. Потрібна допомога ззовні – молитви живих. Цими молитвами, а також милостинею на її спомин, душа звільняється від гріхів так само, як жива людина – сповіддю. І так, поступово очищуючись, вона врешті-решт може досягти прощення і входу на Небеса.

Тому головне у поминальні дні – молитися за померлих родичів. По можливості — відслужити панахиду, а краще – здійснити за них Євхаристію. Тобто, прийти на Літургію і, молячись про них, відбути повну службу. Від цього душам — найбільше полегшення, якщо вони заходяться в пеклі, і найбільша радість – якщо у Царстві Небесному.

На могили чи до храму слід приносити хліб, крупи, олію – але не м'ясо і не солодощі. В жодному разі не можна поминати спиртним. Навіть вином. Краще ніяк не поминати, аніж поминати спиртним.

Ясно, що йти на цвинтар в неділю зручніше, аніж у вівторок. Ясно, що пояснити рідним, які пішли з вами, чому не варто нести цукерки, а головне – чому не можна пити, дуже важко. Але все це слід зробити. Якщо дійсно бажаєте полегшити долю своїх померлих, а не поглибити їхні страждання.

Звісно, згадувати про померлих родичів лише тричі на рік – лицемірство. Християнин повинен якомога частіше молитися за них, а головне – звершувати за них Євхаристію. Це єдине, що ми здатні зробити. Уявіть, якою може бути зустріч у раю двох душ. Перша змогла піднятися сюди тому, що за неї молилася друга. Друга – тому, що молилася за першу, і її за це помилував Господь.

Неділя всіх святих

Перша неділя після П’ятидесятниці. В цей день Церква славить «праотців, отців, пророків, мучеників, сповідників, аскетів, та усякий дух праведний, що у вірі спочив». Тобто всіх, хто на даний момент знаходиться у Царстві Небесному. Ми знаємо лише деяких святих – Церква називає їх прославленими – про яких точно відомо, що вони в Раю. Більшість із тих, хто там перебуває, широкому загалу невідома.

У Неділю всіх святих немає якихось особливих навколоцерковних традицій. Відбуваються заговини на Петрів піст. Коротше, їжте (м'ясо) та пийте (молоко) досхочу.

Петра і Павла

Ці апостоли найбільше потрудилися для розповсюдження та утвердження віри. За що й названі Первоверховними.

Петро завжди виказував особливу відданість і рішучість, за що удостоївся особливого наближення до Господа разом із Яковом та Іваном. Він першим сповідував Ісуса Христом, тобто Месією, за що був названий Каменем (Петром). Своє трикратне зречення напередодні розп’яття Господа він омив гіркими сльозами розкаяння. Після воскресіння Ісус відновив його в апостольстві, трикратно доручивши пасти овець Своїх. Передання говорить, що кожного ранку при співі півня Петро згадував своє малодушне зречення і починав гірко плакати.

Апостол Петро першим сприяв розповсюдженню та утвердженню віри, виголосивши сильну промову перед народом у день П’ятидесятниці і навернувши 3 тис. душ. За якийсь час, зціливши кривого, другою промовою він навернув ще 5 тис. Духовна сила Петра була настільки великою, що навіть тінь його, падаючи на хворих на вулиці, зціляла їх. Іменем Господа він повертав до життя мертвих. У 42 році, під час гоніння на християн, Петра ув’язнили. Він гаряче молився вночі, і сталося диво: Ангел Божий зійшов до в’язниці, ланцюги впали з Петра і він вийшов, не помічений ніким.

Інші відомості про діяльність апостола збереглися лише в переданні. Відомо, що він проповідував у Малій Азії, Єгипті, Коринфі, Римі, Карфагені, Іспанії та Британії. Євангеліст Марко написав своє Євангеліє для римських християн саме зі слів Петра. У Новому заповіті є два його соборних послання. У 67 році апостола розіп’яли в Римі вниз головою – він вважав себе недостойним страти, якій був підданий Господь.

Святий Павло, що спершу носив єврейське ім’я Савл, навчався в Єрусалимі в равинській академії у відомого тоді вчителя Гамалиїла, який вважався знавцем Закону і одночасно був любителем грецької мудрості. Тут же Савл навчився робити намети, чим і заробляв у подальшому собі на життя. Скоріше за все, Савл готувався стати равином, тому одразу після закінчення навчання проявив себе ревнителем фарисейства і гонителем християн. Він отримав повноваження офіційно переслідувати християн навіть поза Палестиною, в Дамаску.

Господь призвав Павла на апостольське служіння чудесним чином, по дорозі в Дамаск. Навчений вірі та охрещений, він починає проповідувати, чим викликає страшну лють іудеїв. Павло змушений бігти в Єрусалим, де він приєднується до віруючих і знайомиться з декількома апостолами. З 45 року починаються його місіонерські подорожі (всього їх було чотири). Не бажаючи працювати там, де вже попрацювали інші, він вирішив (з волі Господа) йти до язичників. Засновуються общини в Малій Азії. У 51 році Павло бере участь в Апостольському соборі в Єрусалимі, на якому виступає проти необхідності того, щоб язичники, навернені у християнство, дотримувалися обрядів Мойсеєвого закону.

Далі апостол проповідує в Греції, Македонії, Антіохії та Ефесі, і знову повертається до Єрусалиму. Там його два роки тримають в ув’язненні, допоки не відправляють на його прохання на суд кесаря до Риму. У Римі Павло користувався поблажливістю властей і вільно проповідував. Успішно захистившись перед сенатом та імператором, він знову йде на Схід, зустрічається з Петром, і невдовзі разом із ним повертається, дійшовши, швидше за все, до Іспанії (Петро по дорозі лишається в Римі). Після повернення до Риму Павло знову опиняється у в’язниці, де й перебуває до смерті. Є передання, що він проповідував при дворі Нерона і навернув до Христа його улюблену наложницю. У 67 році, після 9 міс. ув’язнення, Павлу – громадянину Риму, відрубали голову мечем. Апостолу належить 14 послань, які є систематизацією християнського віровчення.

Життя кожного з цих двох святих переповнене символами. Відступництво і каяття Петра (на відміну від Іуди, який теж зрадив, але не знайшов сил покаятися)… Факт і спосіб навернення Павла… Навіть те, що саме цих двох апостолів названо первоверховними, само по собі є символом.

Петро – неписемний рибалка, Павло – син фарисея з найкращою богословською освітою, римський громадянин. Перший був із Христом від самого початку, старшим серед дванадцяти. Другий – один із найлютіших переслідувачів Церкви, який ненавидів християн і навіть був присутнім при страті першого мученика Стефана. Це – притча, яка свідчить, що Бог не дивиться на лиця, для Нього всі рівні і кожний може спастися.

Різдво святого пророка та предтечі Господнього Івана Хрестителя

Про нього Господь казав, «що серед усіх народжених не поставало пророка більшого, ніж він». Звали його – Йоганан ѓа-Матбіль. Для греків він відомий як Іоаннес о Баптістес, для латинян як Iohannes Baptista, для мусульмани як Яхья.

Іван Хреститель був сином священика Захарії (з роду Аарона) і праведної Єлизавети (з роду царя Давида), родички Пресвятої Богородиці. Він був посланий Богом, аби приготувати Ізраїль до приходу Месії.

Його батьки жили біля Хеврону, на південь від Єрусалиму. По материнській лінії він був родичем Христа і народився на шість місяців раніше за Нього.

Бог вберіг його від смерті серед тисяч убитих немовлят у Віфлеємі та околицях. Ріс святий Іван у дикій пустелі, готуючи себе до великого служіння строгим життям – постом і молитвою. Носив грубий одяг, підперезаний шкіряним поясом і харчувався диким медом та сараною. Він залишався пустельником доти, поки Господь не призвав його в тридцятирічному віці до проповіді серед народу.

Іван Хреститель розпочинає свою проповідь у жовтні в Ювілейний, п'ятнадцятий рік Принцепса Тиверія (27 р. н.е). Підкоряючись Божому покликанню, пророк Іван з'явився на берегах Йордану, щоб приготувати народ до прийняття очікуваного Месії. До ріки перед святом очищення у великій кількості сходився народ для релігійних омивань. Тут і звернувся до них Іван, проповідуючи покаяння та хрещення на відпущення гріхів.

Сутність його проповіді полягала в тому, що перш, ніж одержати зовнішнє омивання, люди повинні очиститись духовно, і в такий спосіб приготувати себе до прийняття Благої звістки Месії (Євангелія).

Нарешті, коли очікування Месії досягло найвищого ступеня, прийшов до Івана хреститися і сам Господь. Пророк сказав народові про Нього: «Ось Агнець Божий, який бере на Себе гріхи світу». Почувши це, двоє з учнів Івана приєдналися до Ісуса Христа. Це були майбутні апостоли Андрій (Первозваний) та Іван (Богослов). Хрещенням Месії святитель Іван завершив своє пророче служіння.

Він безстрашно викривав пороки як простих людей, так і сильних світу цього – царя Ірода Антипу (правителя Галілеї, сина Ірода Великого) за те, що, залишивши законну дружину, дочку аравійського царя Арефи, той блудно жив з Іродіадою, дружиною свого брата Пилипа. За це пророк був ув’язнений.

У день свого народження Ірод влаштував бенкет. Соломія, дочка Іродіади, своїм танцем під час бенкету до того догодила Іродові та гостям, що цар поклявся дати їй все, чого не попросить. Танцівниця, за порадою матері, негайно ж попросила дати їй на блюді голову Івана Хрестителя. Ірод послав стражника в темницю, який відтяв Івану голову, віддав її Соломії, а та віднесла голову матері.

Іродіада проколола язик пророка голкою і закопала його святу голову в нечистому місці. Але благочестива Іванна, дружина домоправителя Ірода Хузи, поховала святу голову пророка на Елеонській горі, де в Ірода була власна ділянка землі. Святе тіло Івана Хрестителя взяли тієї ж ночі його учні і поховали у Севастії, там, де відбулася страта. Після вбивства святого Ірод продовжував правити ще певний час. Саме до нього Понтій Пілат посилав арештованого Ісуса Христа.

Суд Божий відбувся над Іродом, Іродіадою і Соломією ще при їхньому земному житті. Соломія, переходячи взимку Сикоріс, провалилася під лід. Лід здавив її так, що вона висіла тілом у воді, а голова її перебувала над льодом. Подібно тому, як вона колись танцювала ногами по землі, тепер вона, немов танцююча, безпомічно смикалася в крижаній воді. Зрештою гострий лід перерізав шию. Трупа її не знайшли, а голову принесли Іроду з Іродіадою, як колись принесли їм голову святого Предтечі. Аравійський цар Арефа в помсту за безчестя своєї дочки пішов війною проти Ірода. Зазнавши поразки, Ірод підпав під гнів римського принцепса Гая Калігули (37-41) і був разом з Іродіадою ув'язнений.

Серед інших святих Іван Хреститель має найбільшу пошану – протягом церковного року на його честь святкується аж шість дат. Різдво святого Івана Хрестителя, яке святкуємо 7 липня, – найбільше з усіх свят на його честь.

Перенесення Нерукотворного Образа. Третій Спас

Перенесення з Едеси до Царгороду Нерукотворного Образа Господа нашого Ісуса Христа (944 р.)

Цей день зветься в народі Третім Спасом або Спасом на Полотні. Це останнє свято літа на честь Христа. В цей день спостерігають відліт птахів, зокрема ластівок та журавлів.

Передання свідчить, що в часи проповіді Господа, в сірійському місті Едесі правив Авгар. Він був невиліковно хворий на проказу. Чутка про великі дива, що творяться Христом, поширилася по Сирії (Мт. 4, 24) і дійшла до Авгаря. Не бачивши Спасителя, Авгар увірував у Нього і написав листа із проханням прийти та зцілити його. З цим листом він відправив до Палестини свого живописця Ананію, доручивши тому намалювати портрет Божественного Вчителя. Художник прийшов у Єрусалим і побачив Ісуса. Але не міг підійти до Нього через великий натовп, який слухав проповідь. Він зійшов на великий камінь та спробував віддаля написати образ, але це йому ніяк не вдавалося. Раптом, Господь Сам покликав його на ім’я й передав для Авгаря короткий лист, в якому, догодивши вірі правителя, обіцяв надіслати Свого учня для зцілення від прокази й наставляння до порятунку. Господь попросив принести воду й рушника. Він умився, обтерся рушником, і на тканині проявилися обриси Його обличчя.

Рушника й листа Ананія привіз в Едесу. Авгар одержав зцілення; лише малий слід страшної хвороби лишався на його обличчі до приходу обіцяного Господом учня. Їм був апостол із 70-ти – св. Фаддей (пам'ять 21 серпня). Він проповідав Євангеліє й охрестив Авгаря та всіх жителів Едеси. Написавши на Нерукотворному Образі слова «Христе Боже, кожний, уповаючи на Тебе, не усоромиться», Авгар прикрасив його і встановив у ніші над міською брамою. Так Едеса стала першим містом, яке прийняло християнство.

Багато років її мешканці зберігали благочестивий звичай поклонятися Образу, коли проходили повз браму. Але один із правнуків Авгаря вирішив зняти його із міської стіни. Тоді Господь наказав у видінні Едеському єпископові сховати Образ. Вночі єпископ прийшов зі своїм кліром, запалив перед Образом лампаду й заклав глиняною дошкою та цеглою. Минуло багато років, про святиню забули.

У 545 р. перський цар Хозрой I взяв Едесу в облогу. Стан міста здавався безнадійним, коли місцевому єпископу явилася Пресвята Богородиця й повеліла дістати із замурованої ніші Образ, що врятує місто від ворогів. Розібравши нішу, єпископ знайшов святиню: перед ним горіла лампада, а на глиняній дошці, що закривала нішу, також залишилось зображення. Перське військо зняло облогу.

У 630 році Едесою заволоділи араби, та вони не перешкоджали поклонінню Нерукотворному Образові, слава про який ширилася по всьому Сході. У 944 році василевс Костянтин Багрянородний (912-959) вирішив перенести Образ до Константинополяя й викупив його в еміра-правителя міста. З великими почестями Нерукотворний Образ і того листа, що Господь написав Авгарю, перенесли до Царгорода. 29 серпня Образ був установлений у церкві Пресвятої Богородиці.

Щодо подальшої долі Нерукотворного Образа існує декілька версій. За одною – його взяли хрестоносці в часи їхнього панування в Константинополі (1204-1261), і корабель, на який була взята святиня, втонув у Мармуровому морі. За іншою – Нерукотворний Образ був переданий близько 1362 року в Геную, де зберігається в монастирі на честь апостола Варфоломія.

Відомо, що образ неодноразово залишав по собі точні відбитки. Один з них, т.зв. «на кераміці», віддрукувався, коли образ заховали у стіні Едеси; інший, віддрукувавшись на плащі, потрапив у Грузію. Можливо, відмінність переказів про первісний Нерукотворний Образ ґрунтується на існуванні декількох точних відбитків.

У часи єресі іконоборства, на доказ істинності іконопочитання папа Григорій II (715-731) надіслав листа до Візантійського імператора, в якому вказував на зцілення царя Авгаря й перебування Нерукотворного Образу в Едесі як на загальновідомий факт. Вважають, що нерукотворний Образ зображувався на прапорах Київської Русі. Сьогодні Він зображений на прапорі БРАТСТВА.

Тетянин день

Свята мучениця Тетяна прославилася в Римі близько 225 р. У третьому столітті на римський престол зійшов принцепс Олександр Сівер, затятий прихильник політкоректності. Він реформував римський пантеон богів у радикальний спосіб: туди було включено всіх більш-менш значимих богів, яким вклонялися народи Імперії. Вірити дозволялося в будь-кого — хоч у Христа, хоч у Юпітера, хоч в Амона – справа громадян Риму суто особиста, лише критикувати товаришів по храму не треба: будьте терпимі.

Слід сказати, що фішка проконала б тоді (як вона конає зараз), якби не екстремісти-младохристияни, які відмовились визнавати такий стан речей, і нахабно стверджували, що Бог один і він — не Амон. За це їх, природно, римська поліція та гебня саджала, катувала та спалювала на вогнищах. Але християни не впадали у відчай а навпаки – зводили загиблих у чин мучеників.

Такою мученицею-смертницею була і донька багатого римлянина Тетяна, яку ув'язнили, жорстоко катували та стратили за пропаганду релігійного екстремізму й розпалювання міжконфесійної ворожнечі.

Її день пам'яті ми з вами відзначаємо 25 січня, і саме Тетянин день вважається святом українського студентства.

Груповий день всіх закоханих

«Свято всіх закоханих» 14 лютого є не днем святого Валентина, а днем поганської богині «короткотривалих злягань» Юни Фебруати, на честь якої проводилися містеріальні оргаїстичні фестивалі – Луперкалії, які закінчувалися своєрідною сексуальною лотерею.

Імена жінок, написані на папірцях, кидали в урну, а потім будь-який чоловік витягував собі папірець. Жінка, ім’я якої було написано на ньому, ставала його сексуальним партнером на цілий рік до наступних Луперкалій.

Таким чином Луперкалії в язичницькому світі ототожнювалися з днем вільної любові та сексу.

І ось, під рекламно-торгівельно-розважальний супровід нам розповідається історія, з посиланням на авторитет Римо-Католицької Церкви, що за принцепса Марка Аврелія Клавдія II Готського жив священик Валентин. Принцепс вважав, що родина заважає солдатам воювати і видав едикт, яким забороняв їм одружуватися. А священик Валентин, незважаючи на цей указ, таємно їх вінчав, писав любовні листи, зводив людей. За це наприкінці 269 року його кинули до в'язниці, де він зцілив дочку тюремника, в яку був закоханий. А опісля – навернув до християнства батька й усю її родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову. І, ведений на страту, 14 лютого 273 року він написав їй любовного лист і підписався «Твій Валентин». Звідси, мовляв, повелося дарувати коханим листи і подарунки.

Справа в тому, що давня Церква в ті часи ще не знала спеціального чину вінчання. Тодішнє таїнство шлюбу полягало в благословенні та короткій молитві єпископа, спільну участь нареченого й нареченої у Святій Євхаристії. Окремий чин вінчання є досить пізнього походження та відомий не раніше IX століття. Крім того, згідно мартирології, Римо-Католицька Церква вшановує святого Валентина не як покровителя закоханих, а як покровителя людей, що страждають на нервові захворювання (припадки, параксизми тощо). За Святим Переданням, на могилі св. Валентина один юнак, хворий на епілептичні напади, через молитви видужав.

Православна альтернатива

В Православ’ї «днем закоханих» є День заступників подружньої любові та вірності, святих чудотворців Петра та Февронії, що відзначається 8 липня.

Історія цього подружжя зберігається в православній традиції та розповідає про велике кохання князя Петра до простої селянки Февронії, які жили щасливо на межі XII і XIII ст., та померли в один день та одну годину, заповівши поховати себе в одній, заздалегідь приготованій, домовині.

У своїх молитвах до святих Петра та Февронії, які посилають небесне благословення на тих, хто укладає шлюб, молоді люди просять у Бога про велику любов, а старші – про сімейну згоду.

Пам’яті 40 севастійських мучеників

Відзначається 22 березня. У 313 році святий імператор Костянтин видав едикт, згідно з яким християнам дозволялася свобода віросповідання. Але його співправитель Лікіній був переконаним язичником. Він готувався до війни проти Костянтина та, боячись зради, вирішив очистити від християн своє військо.

В той час у вірменському місті Севастії одним із старших офіцерів був Агриколай, ревний прихильник язичництва. Під його началом була дружина з сорока каппадокійців, хоробрих воїнів, які вийшли переможцями з багатьох боїв. Всі вони були християнами. Коли ж вони відмовилися принести жертву язичницьким богам, Агриколай ув'язнив їх. Вночі до них з'явився Господь та промовив: «Ті хто витримає до кінця, буде врятований».

На наступний ранок воїнів привели до Агриколая, який запропонував їм зректися Христа та отримати прихильність імператора. Отримавши відмову воїни знову були відправлені до в'язниці.

Через сім днів до Севатії прибув імператорський чиновник Лісій та влаштував суд над воїнами. Їх присудили до побиття камінням. Проте, всі камені не потрапляли в ціль. Тоді святих воїнів роздягли, повели до озера та поставили під вартою на кризі на всю ніч. Аби зламати волю мучеників неподалік на березі розтопили лазню. О першій ночі, коли холод став нестерпним, один із воїнів не витримав і кинувся до лазні. Але тільки-но переступив поріг, упав мертвим. О третій ночі раптово засяяло світло, крига розтанула, і вода в озері стала теплою. В'язнична варта в той час спала, крім одного на ім'я Аглаїй. Подивившись на озеро, він побачив над головою кожного мученика світлий вінець. Вартовий нарахував 39 вінців та зрозумів, що воїн, який утік, був позбавлений вінця. Тоді Аглаїй розбудив решту варти, скинув з себе одяг і сказав: «Я теж християнин!» - і приєднався до мучеників.

На ранок сторожа з подивом побачила, що мученики живі, а їхній вартовий Аглаїй разом із рештою прославляє Христа. Тоді, за наказом командування усіх воїнів вивели з води та стратили. Тіла святих спалили, а кістки викинули у воду, аби християни не зібрали їх.

Через три дні мученики явилися уві сні блаженному Петру, Севастійському єпископу, і наказали поховати їхній прах. Єпископ разом із декількома кліриками вночі зібрав кістки мучеників та з честю поховав їх.

Портрет Христа

Поки брутальні атеїсти доводять, що Христа, як історичної особи, не існувало, більш витончені сатаністи намагаються спотворити Його Пречистий Образ. «Він був зовсім не таким, як малюють на іконах. Хочете знати, як Ісус виглядав насправді?..»

Збереглося декілька словесних описів Христа, підходящих для спокуси хитких у вірі. Наприклад, Цельс писав: «Якби дух божий дійсно оселився в ньому [Ісусові], він мав би відрізнятися від інших красою обличчя, пишнотою тіла, а також красномовством. Тому що неможливо повірити, що той, у чийому тілі було щось божественне, нічим не відрізнявся від інших. Тим часом люди розповідають, начебто Ісус був мізерного зросту і з таким некрасивим лицем, що воно викликало відразу».

Такої ж думки притримується і Тертулліан: «Вигляд його був позбавлений якої-небудь краси й чарівності. Воістину, невже знайшовся би сміливець, який би завдав найменшої шкоди тілу, якби воно відрізнялося надзвичайною красою та було осяяне небесним сяйвом? Хто б покрив плювками обличчя, якби потворність, яку наклав на себе Ісус і яка зробила його нікчемним в очах людей, не представляла це обличчя вартим одних лише плювків?»

Із «іудейських свідчень» є опис Христа з роботи Йосипа Флавія «Падіння Єрусалиму»: «...людина звичайної зовнішності, що досягла зрілості, смуглява, маленька, висотою в три лікті, горбата, з довгим лицем, довгим носом і зрослими бровами, з рідкими волоссям, розділеним прямим проділом на назорейський манер, а також з бородою, що погано росте». Цей портрет нібито взято безпосередньо з «форми», зробленої чиновниками Пілата – документу, що утримує відомості про людину, яку розшукує влада. Тут виникають питання. Христа, як відомо, переслідували не римляни, а юдеї. До римлян Він потрапив уже після арешту. Чого б Його тоді шукали чиновники Пілата? Знову ж таки – навіщо шукати, якщо Він щодня відкрито проповідує в Храмі, і всі про це знають? Коротше, незрозуміла історія…

Ніхто з вищенаведених поважних людей особисто Христа не бачив. Цельс і Тертулліан жили в ІІ ст., Йосип Флавій – наприкінці І ст. Перший, будучи язичницьким філософом, усіма силами намагався дискредитувати християнство. Другий, будучи одним із найкращих християнських письменників, дещо симпатизував єретикам-монтаністам. Третій – юдей.

Проте, є ще одне свідоцтво. Це «Послання Летнтулла», що являє собою звіт проконсула Палестини римському сенату: «Людина він середнього зросту, з гарною поставою та чудовим шляхетним обличчям. Його вид викликає і любов, і страх одночасно. Волосся кольору спілого горіха спадають гладко до вух, а далі до самих плечей в'ються кільцями, трохи більш світлими й блискучими; посередині голови вони розділені проділом, як це прийнято в назареїв: чоло ясне й чисте, обличчя без зморшок і плям дихає силою та спокоєм; лінії носа й рота бездоганні, борода густа, того ж кольору, що й волосся, не дуже довга, розділена посередині. Погляд прямий, проникливий, очі синьо-зелені, яскраві та живі. У гніві він страшний, а повчає дружньо й ніжно, з радісною серйозністю. Іноді плаче, але не сміється ніколи. Тримається прямо, руки й плечі його повні витонченості, у розмові він серйозний, скромний, стриманий, і до нього по праву можна віднести слова пророка: «Ось найпрекрасніший виглядом з усіх синів людських». Різкий контраст із попередніми портретами. Ймовірно, Летнтулл бачив Христа. Чи розмовляв із тими, хто з Ним безпосередньо спілкувався (Пілат, наприклад). Тому говорить про Нього з повагою. Особливо цікаві деталі не зовнішності, а поведінки. Вони повністю збігаються з Євангеліями.

Кажуть, зображення на іконах не відповідає дійсності. Звісно. Ікона – не фотографія. І навіть не картина. Дивлячись на неї, треба молитися, а не шукати зовнішньої подібності. Хоча, зображення на іконах більш-менш співпадає із зображенням Христа на Туринській плащаниці та на Образі Спаса Нерукотворного (на рушнику, яким втерся Христос).

Кажуть, елліністичний світ не прийняв би «некрасивого» Бога. Тому ранні християни з усіх сил приховували факт непривабливої зовнішності Ісуса. Неправда. Прийняв же цей світ Христа, не дивлячись на те, що Він був народжений у яслах, а не в палаці. При тому, що Його проповідували рибалки, а не вчені.

Костянтинівський хрест

ЛАБАРУМ (ХРИЗМА)

Монограма Ісуса Христа, складена з двох грецьких букв Х и Р (Xrіstos Pantokrator - Христос Вседержитель), що в написанні утворює хрест. Образ Господа Ісуса Христа.

Найдавніший абстрактний символ християнства починаючи з апостольських часів. Монограма сходить до слів Апокаліпсиса про «Печатку Бога Живого» (Об’явл. 7:2) і «нового Ймення Переможцеві» (Об’явл. 2:17) – вірному в Царстві Божому.

На початку християни використовували лише метафоричні символи: риб, хліби, зображення доброго пастиря. Першим абстрактним символом християнства була Хризма. Відомий нам Хрест увійшов у вжиток лише в V ст.

Осіннім ранком 312 року римському імператорові Костянтину Великому було видіння. Він побачив монограму Христа. Водночас імператор почув Голос із неба, що промовляв: «Цим переможеш». Ці слова знамениті з того часу. Закоренілий поганин, імператор увірував у Христа, і наказав накреслити символ на своїх знаменах-лабарумах. Завдяки цьому битва біля Мільвійського мосту завершилася перемогою Костянтина.

Грецька назва монограми crіsma (помазання, миропомазання) перекладається також як «печатка». Символ вміщений у лавровому вінку. Також, часто супроводжується літерами Альфа й Омега. Таке вживання сходить до тексту Апокаліпсису: «Я Альфа і Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!» (Об’явл. 1:8). Початкова й кінцева літери грецького алфавіту виявляють Божественне достоїнство Ісуса Христа, а їхнє з’єднання з Його ім’ям (хризма) підкреслює Його безпочаткове буття з Отцем, Його відношення до світу, як першоджерела всього й кінцевої мети всякого буття.

Лабарум – тайнопис: за відомими формами літер алфавіту приховується образ Розп’яття Втіленого Бога, і можливість для людини змінитися через прилучення до таїн Хреста.

Інша назва хризми – Костянтинівський хрест.

Якщо з нами Бог, то хто проти нас?

Поет, пророк та євангеліст, що жив у глибині віків на острові Патмос, бачив там Ангела. Обличчя Ангела було, як сонце, й над головою сяяла Райдуга. Він сходив з небес, вдягнутий в небесні ризи.

Ставши ногами на землю та море, Ангел рикнув голосом, подібним рику лева. І сім пророків вторили йому своїми голосами. Промова їх була таємною.

Ангел підняв руку до неба та клявся Сущим во віки віків, Тим, Хто створив небо та все, що на ньому, землю та все, що на ній, море і все, що в ньому...

Він клявся, що прийде день, коли возгласить, засурмить Сьомий Ангел, й тоді здійсниться тайна Господня, щодо якої Від благовістив устами рабів Його – пророків.

Але перед приходом Сьомого Ангела над світом пронесуться шість інших. На їхніх крилах буде страждання та смерть.

Таїна Преображення веде від смерті до життя.

Крила якого з ангелів розкинуті днесь над нами?

Одним із головних завдань впровадження принципів та методів християнської революції є вилучення політики з рук бюрократів та віддання її в руки Братств.

Сатана, через бюрократію, прагне заперечити існування Промислу Божого та вивести політичні процеси не в богословському, а в соціальному плані, зробивши політику продуктом суто людської діяльності.

Всі цивілізаційні моделі та соціальні системи, за своєю суттю, не є відпочатковою боговстановленою реальністю. Просто Господь Бог, з великої милості до нас, попускає нам влаштовувати, в збочених гріховною сутністю земних умовах, своє життя з власного вибору. Тому всі проблеми залежать тільки від нашої гріховної суті.

І в тій мірі, в якій ми не підкоряємося Богові, то підкоряємося сатані.

Ми з вами, як православні, знаємо, що Бог є досконалість. Досконалим та гармонійним є створений Ним світ. Повсякденне ствердження цього і є свободою.

Тому усілякі ілюзії про свободу особистості поза рамками Православ’я, без сумніву є справою бісівською.

Наш брат святитель Григорій Палама вчить нас, що Бог заради людей не тільки втілився, а й став богословом. Тому зміст Божественного Одкровення, яке полягає в Слові Бога про себе, створений Ним світ й відносини Його з цим світом та людиною, і є фундаментом нашої політики.

Православ’я є одночасно, як різноманітним, так і універсальним. В ньому поєднується життя в миру та пустельництво, церковні свята та аскетизм, впорядкованість чернечого життя та непередбаченість юродства. Поряд із незмінністю догматів перебуває богонатхненна творчість, раціональні богословські побудови межують із містичними одкровеннями, катафатичне богослов’я доповнюється апофатичним.

У Православ’ї поєднується цілісність традиції з множинністю конкретних форм його втілення та описом релігійного досвіду.

Саме це дає нам можливість гармонізувати усі сфери людського життя, виправляючи та доповнюючи їх. Православ’я нічого не відкидає цілком: бо все покликане до спасіння та обоження. Православ’я не потребує політики, навпаки – це політика потребує Православ’я, оскільки політика, сама по собі, не є ані самоцінністю, ані самодостатністю.

Політичне Православ’я вказує на вичерпаність системи «традиційної» політики в різноманітності «нетрадиційної» політики.

На сьогодні Політичне Православ’я – це політична діяльність в безбожному світі.

Це потяг людини до Абсолюту, пошук сакрального сенсу в усьому. Політичне Православ’я – це стратегія та тактика поведінки людини в ситуації втіленого абсурду, панування нечисті та перманентної катастрофи.

Політичне Православ’я – це метод, який обіцяє, що цілі не будуть досягнутими. Це самопожертва заради власного розіп’яття щоб залишитися живим, тоді коли більшість вже є мертвими. Це маса запитань, відповіді на які є смертельними.

Політичне Православ’я – це спасіння в ситуації, коли вже не лишилося ані віри, ані надії, ані любові. Коли благодать відсутня, а Істина нестерпна.

Політичне Православ’я – це надкатафатика, коли політика вже залежить тільки від Бога.

Тому головним завданням політичного Православ’я в політиці на сьогоднішній день є розпізнавання химер, духів, бісів та викриття їх претензій на справжність. І все.

А ви думали, політика це вибори, балотування, голосування, фракціонування?

Політичне Православ’я – це політика, яка, в першу чергу, заперечує усіляку політику. Це релігійна інтерпретація всієї політики, з метою вичерпати гріховну людську політику до кінця.

Це мітинги за присутності Духа Святого. Це боротьба з бюрократією, як очищення місця для сакрального. Це пікети, як місця зустрічі з Богом. Це отримання судових вироків в очікуванні сурм ангелів. Це світло Апокаліпсису в темних коридорах держадміністрацій. Це референдум щодо Другого Пришестя, аби знати, хто має врятуватися.

Кожна акція БРАТСТВА веде до попереднього зняття печаток з Книги.

Членство в БРАТСТВІ – це перебування в благодаті. Це можливість користуватися дарами Духа Святого. Це тверезий погляд на безумство світу цього. Це панахида над правами людини. Це споглядання за передсмертною агонією розуму.

Над цим смітником вже стає видіння Небесного Єрусалиму. Це не страшний сон – це яв, у якій відбувається Останнє Преображення.

Істина відкривається тільки в недоступному. Чудо трапляється тільки несподівано. Реальність з’являється тільки тоді, коли робиться щось неможливе.

Тому – що нюанси можуть бути великими.

А в частковостях криється чудо.

І в кожному відображенні є частка Фаворського Світла.

Бо найдрібніші порухи душі визначають останній вибір.

Членство в БРАТСТВІ – це рух до Неба. Це відмова від гарантій з вірою в любов. Це зухвальство смиренності. Це провокація добра. Це вовчі шкури для агнців Божих. Це цинізм скромності.

Гріхопадіння було здійснене не нами. Первородний гріх ввійшов в людину з бажання пізнати добро та зло. Потім воно переросло в прагнення творити це добро та зло. А закінчилося тим, що більшість людей вже не в стані відрізнити Христа від антихриста.

Зайняття політикою, поза рамками політичного Православ’я, змушує політиків служити сатані: ставати в роль «спасителя людей», займатися лжепророцтвами про «світле майбутнє» та «Царство Боже» на землі.

Вслухайтеся в їхнє пусте, позбавлене сенсу бурмотіння, почуйте мовчазне волання їхньої нещасної свідомості, відчуйте їхній плач та скреготіння зубів. Запитайте їх про сенс абсурду і ви зрозумієте, що в цих тілах порожнеча, в якій нікого нема. Ви спілкуєтеся з ніщо.

«Ніщо» присутнє в сьогоднішньому ліберальному світі. В світі, який пропонує Адаму протестувати проти визначеного місця проживання. Єві спокушати диявола. Якову сміятися над янголами. Йову писати скарги на нестерпність страждань. Мойсею залишитися в Єгипті. Івану Хрестителю проповідувати разом зі «свідками Єгови». Блудному синові судитися зі своїм батьком. Савлу очолити Держкомрелігії. Івану Богослову написати «політкоректний» Апокаліпсис.

І тільки БРАТСТВО вчить тому, про що бояться говорити «політики світу цього»:

- Істина не продається і не купляється.

- Угоди укладаються тільки з пеклом.

- Жодні заслуги не є гарантією спасіння.

- Знання тільки підводить до останньої межі.

- Тайни Буття не осягаються розумом.

БРАТСТВО чесно пропонує кожному його непосильний хрест.

БРАТСТВО нагадує кожному про те, про що той не хоче зізнатися навіть собі.

БРАТСТВО кличе туди, де неможливо перебувати, передає досвід, який неможливо взяти.

Кінець Світу буде веселим.

Вселенська Катастрофа – святковою.

Друге Пришестя – несподіваним.

Страшний Суд – радісним.

В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Амінь.

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів