Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

Головна Аналiтика Дмитро Корчинський: Мрію побудувати церкву-лабіринт

Дмитро Корчинський: Мрію побудувати церкву-лабіринт

Антична й сучасна культура. Знелюднення людини. Поділ людства на два класи – розумних і «працьовитих». Політика – як попса. Про все це – в розмові з поетом і політиком Дмитром Корчинським.

- Як знайти точки перетину між політиком і мистцем в собі?

- Взагалі-то, перетин із мистецтвом можна знайти в усьому. Тобто до всього можна прикласти мистецтво. Навіть до математики. Можливо, в першу чергу до математики.

Один американський математик казав, що ви ніколи не зможете вирізнити предмет, якщо вдало обрана метафора не дасть змогу цього зробити. Тобто метафоричне мислення змушені застосовувати навіть математики - мистецтво є і там. Як і в усіх людських справах. До політики важче докладати мистецтво, ніж до математики, бо політика це бізнес. А зараз - уже структурований бізнес. В 90-ті роки бізнес ще не встоявся. І в такому собі «барижницькому» бізнесі і в політичному можна було просто зробити «стрибок» - навіть без попередніх інвестицій, «з вулиці». Зараз - уже ні. Зараз політичний бізнес він уже структуризувався, має свої правила. Якщо в політиці і є мистецтво, то це попса, поп-мистецтво. Тут теж є свої досягнення, але для людей виключних це менш цікава штука, тому, скажімо, на сьогодні в світі мистецтво в політиці може проявлятися тільки через терор, бо легально може проявлятися тільки попса. Справжній мистецький андеграунд може проявлятися тільки через політичне підпілля.

 

Чому «люди смайликів» переможуть у класовій боротьбі

- Наскільки книжка може бути зброєю?

- Книжка уже не є інформаційною зброєю. Це раніше поетів саджали за вірші, тоді ми мали століття великої поезії, тоді за це репресували і сприймали настільки серйозно, що поезія до чогось могла до чогось спонукати… Раніше до слова, і не тільки до римованого, ставилися значно серйозніше… Бо слово тягнуло за собою якісь наслідки - прочитали Гегеля і пішли створювати антиурядові організації по всій Європі. Тобто, тоді прочитаний рядок викликав зобов’язання: я або відповідаю цьому, «пронікся», або - до скону мучитимуся толстовськими комплексами відмінності власного порожнього життя ідеалам, про які прочитав, а отже – марнотою власного життя.

Нині ми читаємо, і нас це ні до чого не зобов’язує. Полиці переповнені сучасною і давньою поезію… Творами Ніцше, Шпенглера. Якщо це продається на Петрівці в Києві – отже це читають, але слідів прочитаного – ми не бачимо. Серед нас не ходять ніцшеанці, молодогегельянці… Сьогодні жодна книжка, жодне художнє слово, жоден художній образ нікого ні до чого не зобов’язує. Все це мистецтво – внутрішня справа двох відсотків населення на всій землі. Це справа «між нами». Це в мене якийсь поетичний рядок може викликати депресію, чи, навпаки ейфорію, але таких, як ми, як і я, «отщєпєнцев» - мало. В Україні – десь чоловік 200.

- Але чому? Що, забракло ковбаси - і стало не до поезії?

- Просто так розвиток цивілізації пішов. Колись це було, все певним чином повторюється, в якому-небудь VIII столітті ірландський ченець приїздив в Аахен і доходив висновку, що на всю північну Європу він і ще п’ятеро таких, як він таких схимників, єдині грамотні люди, здатні сприймати Євангельські метафори, перейматися ідеологією, а всі інші - ні …

- Тобто наше майбутнє – мурашник?

- Згадане - вже неактуальні речі. Ми займаємося неактуальними речами. Тобто людство ділиться, і поділиться, на два нерівноцінні класи. Тобто - меншість людей, які здатні читати довгі тексти, переобтяжені давньогрецькими цитатами і складними алюзіями, і більшість - люди, нездатні читати речення, довші від п’яти слів, краще сприймають смайлики. І між цими класами буде точитися класова боротьба і, позаяк світ невпинно змінюється безумовно, переможуть «люди смайликів», а не люди складних алюзій і грецьких цитат.

Чернігів достойний галереї пам’ятників тим, хто його палив

- З якими містами пов’язані Ваші нинішні проекти, що це за проекти, і чи є місце в них Чернігову?

- Чернігів є в планах лише. Це одне з найцікавіших містичних міст в Україні. Хотілося б поставити там можна на центральному майдані галерею пам’ятників тих видатних осіб, які за останню тисячу років палили Чернігів.

- Прикрасити Алею Героїв?

- Бачите, нам в українській культурі і історії цікаво тільки те, на чому наголошують наші «брати», і те, що є мейнстрімом для «москалів» в нашій історії і культурі, тільки це й цікаво нам. Зокрема – Мазепа, Петлюра, Бандера, козацтво. Але мало хто з чернігівців знає, яку видатну роль відіграв в історії міста Філон Кміта.

В Києві такий є район Воскресенка. Він виник з подачі Дашкевича – першого гетьмана українського козацтва. Видатна фігура, видатний авантюрист, і він подарував цю землю Воскресенській церкві, і у Києві виник район, але пам’ятника там немає людині, завдяки якій це створилося. У нас це не візуалізується, у нас більша частина історії українського буття, української екзистенції абсолютно невідома українському споживачу. Певною мірою, в цьому винні й ми.

Українській літературі потрібен Вальтер Скотт з масштабними асоціаціями

- А які «моделі» покращення ситуації?

- Шотландську ідею, сепаратизм, романтику, наприклад, створив Вальтер Скотт. Він почав. Просто людина, яка зацікавилася собою, вереском, горами, гірським и джерелами й написала ряд романів про це, і ця романтика була створена, і потім знайшлося мільйон людей, які це наслідують, знімають фільми, які не мають жодного стосунку до Шотландії і «тащаться» на цій романтиці, це породило потім і фентезійну літературу і цілий комплекс легенд… Що ми мали би робити? Ми мали би писати як Вальтер Скотт: що в Українській літературі нема Вальтера Скотта свого.

- Зате є Василь Кожелянко, Павло Солодько…

- А все-таки нам треба Вальтера Скотта. Бо в нас дуже мілкі асоціації. Коли пише китаєць, то в нього асоціації сягають Цин Ші Хуанді, так чи інакше, а якщо пише арабський поет, то для нього все ще живі і актуальні асоціації, які виникли в арабській поезії, культурі, бутті ще до пророка Мухамада, хай Господь благословить його і вітає. А наші живі асоціації сягають не далі Народного руху за перебудову чи Шухевича не сягають… Навіть те, що пов’язано з українським буттям XIX століття. Це навіть не асоціації, це пара-трійко житійних образів, які не живі. Те, що пов’язано з XX століттям – теж не живе. Ми маємо перед собою таку собі чорно-білу картинку. Ми не користуємося цим.

- Це з підручників, можливо, картинки?..

- Це не є навіть художньою, чи навіть побутовою правдою, яка здатна спонукати до осягнення парадоксів, висновків. Наприклад, ми всі знаємо, що Шухевич, наприклад сидів з автоматом у схроні, але ж він прекрасно фехтував; мав фірму рекламну, став першим використовувати контраверсійну й сексуальну рекламу в Польщі, ще його дядько був воєнним комендантом Одеси… Але тільки ці живі подробиці і є тим, що дає змогу створювати художній контекст, і тільки тоді воно живе. Бо просто запис у підручнику чи ходульне уявлення про мазепинця з автоматом – нічого не дає. Потрібно, щоб усе це наша свідомість згадане абсорбувала. Абсорбувати вона реально не може через специфічну літературу і першоджерела, щоб потім з’явилася художня. Щоб з’явилося українське кіно, потрібно набути хорошу літературну основу, бо вартісний світовий кінематограф існує на міцній літературній першооснові. Є роман - будуть фільми, сіквели і таке інше. Нема, то як правило – нічого не буває.

- А Джармуш як осмислювач дійсності?

- Він цікавий хлопець, але, подивіться, наскільки ці пошуки швидко застарівають…

- А його фільм «Мрець», про мистецтво вмирання?

- У мене є приклад – французька література 15 століття. Є тисячі поетів, тільки поетів – тисячі, всі вони займалися якимись естетичними пошуками, розробляли форму, але кого ми пам’ятаємо? Франсуа Війона? Пам’ятають те, що дає нам відчути буяння буття. Мистецькі самокопання, пошуки форми застарівають значно швидше, ніж речі, безпосередньо пов’язані з тим, що називають щілинами буття. Франсуа Війон ніколи не застаріє, а всі його сучасники – застаріли. Апулей ніколи не застаріє, Плутарх ніколи не застаріє, а їхніх сучасників, часом – геніїв людства, не пригадують… Є підозра, що назавжди залишаться ті автори, які торкнулися буття безпосередньо. Побутовості навіть. Побутовість, яку описує Апулей, цікавіша, ніж хитромудрості Горація.

Мітинг для баранів, або знищення мистецтва як момент його осягнення

- Якщо говорити про Ваші про мистецькі проекти, що ж людність сприйматиме?

- Часто це спонтанні речі. Я розповім про ті мистецьки акції, які в нас уже були. Не хочеться говорити про майбутнє, бо життя прикрашають сюрпризи. Це часто заходи мистецькі безпосередньо пов’язані з експресіонізмом. Так, для мистецтва ми вирішили використати чергову виборчу кампанію. Подати чисто мистецькими засобами кампанію бойкоту. Відбувалася ця серія в суботу біля станції метро Хрещатик. Спочатку ми зробили передвиборчий мітинг для овець – вивели отару на Хрещатик і влаштували для них передвиборчий мітинг – переконували їх іти на вибори, що всі барани мають іти на вибори, якщо ти не ходиш на вибори, то ти не баран справжній, тобто мотивували їх цілих півтори години. Тобто відбувся справжній передвиборчий мітинг, лише як слухачі були справжні барани і ті барани, які прийшли на них подивитися. Наступної суботи в нас була заміна електоральної залежності на алкогольну – ми дістали багато горілки і міняли дві пляшки на кілограм передвиборчої пропаганди. Всі агітатори на Хрещатику, а їх було море, всі вони несли до нас макулатуру, щоби «бахнуть». Було страшенно цікаво спостерігати за цією чергою агітаторів, все було по-справжньому, люди прониклися…

- Просякнулися, певне…

- В нас була ще така мистецька акція. Ми пішли далі, ніж мистецтво до нас: ми зрозуміли, що сучасний глядач здатен осягнути мистецтво тільки в момент його знищення. Тоді справді відбувається інсайд. Була виставка, надано було чимало предметів мистецтва і різні знаряддя знищення. Люди мали змогу витвори мистецтва спалити, порубати сокирою, розстріляти. Це було присвячено, безумовно, спогадам про «Бульдозерну виставку». І нам вже не цікаві ці полотна, але саме знесення бульдозером вже саме собою стало мистецьким актом, більш важливим мистецьким і культурним актом, ніж те нудне, що було намальовано. Багато художників надали нам свої роботи, для того, щоби глядачі їх знищили і щоб це було зафільмовано. Трансляція була в прямому ефірі на одному з телеканалів.

Я зараз мрію, і ніяк не можу цю мрію зреалізувати, - побудувати церкву-лабіринт. Багато підлог в середньовічних храмах прикрашено лабіринтами. Зараз віруючі заходять у церкву як на вокзал ­-- щоби швиденько поставити свічку, помолитися, і отримати мовби квиток, як до Царства Небесного. А вони мають йти і долати. Здійснити Паломництво. Як було колись. Зараз же справжнє Паломництво неможливе - «Квиток. Літак. Готель. Розчарування». Тож коли ти йдеш крізь цей лабіринт, він має бути справжнім – стіни мають бути прикрашені образами, символами, зображеннями старозавітних, новозавітних, постновозавітних сцен, зроблених у сучасній манері. І ти маєш виконати інтелектуальну і фізичну роботу - я хотів би, щоби цей лабіринт змінювався щонеділі - і знайти вівтар.

- І знемінотавритися?

- Так. І я мрію про таку церкву.

Довідка:

Дмитро Корчинський – поет, письменник, телеведучий, есеїст і громадський діяч. Автор поетичних збірок «Філософія смути» (2 видання), книг «Це і воно», «Авторитарна альтернатива», «Війна у натовпі», «Революція от кутюр». Автор і ведучий серії програм «Pro et contra», «Проте», співавтор шоу «Подвійний доказ». Співавтор колонки «Погляди» сайту ТСН.ua. Директор Інституту проблем регіональної політики та сучасної політології. Організатор численних перформансів, хепенінгів та мистецьких провокацій.

Дмитро МАМЧУР, для «Високого Валу»

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів