Риба гниє з голови

Які ж реальні перспективи у нашого кіно? Якщо виходити з планів голови кіноагенції з питань кіно пані Копилової, то ніяких. Реальний план запуску фільмів до виробництва вона ретельно приховує. Більшість з того, що вже запущено, не витримує жодної критики. А вона тепер знайшла новий спосіб виробництва «національного» кінопродукту: приєднання до вже готових російських фільмів, щоб цим імітувати якусь діяльність. Так приєдналися до вже готового фільму Олександра Міндадзе «У суботу» (про чорнобильську подію), забувши, що у нас запущений (на якійсь приватній студії) фільм про той же Чорнобиль «Зона», доля якого, незважаючи на виплачені

Всі сучасні жахливі негаразди українського національного кіно мають одну головну причину: риба гниє з голови.

Доки нашим кінематографом будуть керувати необізнані на цій справі, а іноді й нечесні люди,  нічого путнього не вийде. Для того, щоб все встало на свої місця, потрібна лише одна справді розумна й чесна людина. Навіть за радянських часів, в умовах ідеологічного терору, траплялось, що кінематограф очолювали справді розумні й освічені керівники. Так, всю славу передвоєнного «Ленфільму» створив такий собі головний редактор цієї кіностудії – Андріан Піотровський, який своїми розумними діями сприяв появі таких славнозвісних фільмів, як «Чапаєв», «Ми з Кронштадту», трилогія про Максима, «Семеро сміливих», «Комсомольськ» і багато інших, не менш знаменитих. Це найяскравіший приклад.

Але часом і на інших кіностудіях СРСР  з‘являлися гарні керівники, завдяки яким там виникав тимчасовий ренесанс.

Таке траплялося і в Україні, коли Держкіно УРСР очолював Святослав Павлович Іванов, а кіностудію ім. О.Довженка – Василь Васильович Цвіркунов. Саме завдяки їм були створені такі стрічки як «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Ніч коротка», «Які молоді ми були», «Гуси-лебеді летять», «Любаша», «Чорна курка», «Пропала грамота», «Загублені в пісках», «Польоти уві сні та наяву», «Грачі», «Смиренний цвинтар» і багато інших.

А в Одесі були зняті стрічки: «Вірність», «Наш чесний хліб», «Явдоха Павлівна», «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Приходьте завтра».

Завдяки кваліфікованому і досить прогресивному керівництву об‘єднання «Екран» Центрального телебачення СРСР були в Україні поставлені справді гарні телевізійні фільми: «Каштанка», «Перед екзаменом», «Своє щастя», «Поцілунок», «Два гусари», «Карусель», «Капітан Фракас» та декілька дуже  популярних телесеріалів: «Стара фортеця», «Як гартувалася сталь», «Місце зустрічі змінити не можна», «Гонки по вертикалі» та кілька інших, які з захватом дивилася  вся неосяжна тоді країна.

У часи незалежності деякий час існувала  приватна  кінофірма  НКПЦ «Рось», яка під керівництвом дуже розумного і енергійного продюсера Олександра Чумака, зняла такі фільми як «Танго смерті» (за «Повістю про санаторійну зону» Миколи Хвильового і «Вишневі ночі» за повістю Харчука).

Дуже плідним для українського кінематографу був  період, коли Міністром культури був Іван Дзюба, а безпосередньо кінематографом опікувався Леонід Череватенко.

Однак ті часи давно минули і кіносправа опинилася в руках зовсім не тих людей. Тому за період з 1996 року і по цей день було створено обмаль гарних фільмів. А ті, що вважалися гарними, тобто які одержали якісь міжнародні призи, були сюрреалістичною маячнею, яка абсолютно не була зрозуміла і цікава українському кіноглядачеві.

Та й про якого глядача може йтися, якщо був понищений весь державний кінопрокат, який міг би показувати українські фільми.

Всі приватні прокатники абсолютно не зацікавлені в демонстрації українських фільмів, навіть за умови, що ті будуть зроблені на кшталт американської кінопродукції. Прокатникам значно дешевше купити американський фільм, який вже тричі окупився у США, Європі та Росії, і лише потім потрапив на український екран, ніж купувати український. І справа навіть не в цьому: глядач, «пригодований» до американських  трилерів, не піде на «нерозкручені» українські стрічки, а щоб їх «розкрутити» потрібні  досить великі гроші. Тобто – хороший наш фільм чи поганий – не має жодного значення – він все одно не потрапить на кіноекрани.

В Росії, яка вкладає великі гроші в кіно, щоб пропагувати свої державницькі ідеї, окрім грошових заохочень володарів приватного прокату, ще існує державна мережа кінотеатрів. Тільки в Москві є 60 державних і муніципальних кінозалів, а по всій Росії їх десь 2250. В Україні – жодного. У Києві в тому числі.

То чи потрібна взагалі державна підтримка українського кіно?

У більшості країн Європи національні фільми теж не самоокуповуються. Там теж панує американське засилля. Але там з ним всіляко борються. Й національне кіновиробництво на різні способи підтримується відрахуваннями від прокату  американських бойовиків, і державними  субсидіями.

Чи потрібне Україні державне замовлення в галузі кіно? Потрібне. Але за певних умов. Треба чітко сформулювати параметри державного замовлення. Воно повинно надаватися дебютантам на двадцятихвилинки, які дадуть можливість молодим кінематографістам проявити свій талант. Практика повнометражних дебютів на державний кошт не виправдала себе. Останнім часом було зроблено два таких дебюти і обидва явно провалились. Це і жалюгідний опус Марини Кондратьєвої і стрічка за романом Володимира Яворівського «Криза». Цю «Кризу» Яворівський проштовхує де може. Але користі від цього жодної, якщо творча криза в головах тих, хто цей фільм зробив. Українському кінематографу й справді не вистачає молодих творчих сил. Однак не просто молодих, а обов‘язково обдарованих. Бо надавати перевагу молодим, лише тому, що вони молоді, - повне безглуздя. Є багато прикладів, коли блискучі фільми робили й старі митці. На минулорічному Канському кінофестивалі однією з найкращих стрічок була визнана стрічка стодволітнього португальського режисера Мануеля де Олівейри. Так що справа не у віці, а у таланті. Геніальний Бенюель почав свій зірковий шлях у 72 роки. Але молоді таланти необхідно шукати. Тому кількість дебютантів у нас повинна бути підвищеною.

Також державне замовлення повинно розповсюджуватись на кінематограф для дітей і підлітків. (На кінематограф саме «для дітей», а не «про дітей»). Бо в дітях змалку треба виховувати почуття любові до свого народу, до своєї країни. Інакше ніяких патріотів у нас скоро не стане. Це можуть бути казки і пригодницькі фільми, які сіють в душах дітей розумне, добре, вічне, патріотичне.

Третій напрямок державного замовлення – створення духовно багатих фільмів, які у подіях минулого і сучасного демонстрували б нашим громадянам приклади справжньої любові до України, незалежно від того, якої національності були ці герої. Ніяк не можна забувати, що до сім‘ї наших народів входить велика кількість національностей. І всі вони мають право бачити фільми про себе на українських екранах.

Але яких екранах? Четвертою лінією нашого держзамовлення треба зробити підтримку вітчизняного кінопрокату. І шляхом обов‘язкового створення в кожному  обласному центрі хоча б одного державного кінотеатру з безподатковими пільговими умовами роботи, і дуже низькими цінами на квитки, і шляхом заохочення приватних власників кінотеатрів до показу українських фільмів.

Треба примусити такі державні телеканали як «1-й Національний»  та «Культура» регулярно демонструвати українські стрічки – старі й нові. Повна маячня, коли ці канали, посилаючись на якісь химерні причини, відмовляються від показу українських фільмів. Дурні балачки про якийсь «формат» чи «не формат» ще можна терпіти з вуст володарів  приватних каналів. Але коли таке верзуть керівники державних каналів, терпіти неможливо. Це відвертий саботаж державної політики в галузі культури, диверсія проти українського народу. Чому «1-й національний» має гроші на придбання та показ російських та зарубіжних стрічок і не має грошей на демонстрацію  українських фільмів? Це ж чисте неподобство! На «1-му національному» панують суцільні футбол та хокей, та ще різні дурні й тавтологічні попсові конкурси та концерти, які здатні лише сприяти  дебілюванню населення. А канал «Культура» настільки  жалюгідно провінційний, що його  дивитися просто соромно.

Які ж реальні перспективи у нашого кіно? Якщо виходити з планів голови кіноагенції з питань кіно пані Копилової, то ніяких. Реальний план запуску фільмів до виробництва вона ретельно приховує. Більшість з того, що вже запущено, не витримує жодної критики. А вона тепер знайшла новий спосіб виробництва «національного» кінопродукту: приєднання до вже готових російських фільмів, щоб цим імітувати якусь діяльність. Так приєдналися до вже готового фільму Олександра Міндадзе «У суботу» (про чорнобильську подію), забувши, що у нас запущений (на якійсь приватній студії) фільм про той же Чорнобиль «Зона», доля якого, незважаючи на виплачені чималі гроші, нікому не  відома. Нам всім пообіцяли, що фільм Міндадзе одержить «Золотого ведмедя» у Берліні, але він не одержав навіть жодного з другорядних фестивальних призів. Але навіть якщо він блискучий, то хіба чесно і доцільно платити 15 мільйонів гривень за фільм, який насправді Україна не робила? Навіть не за фільм, а за один рядок у титрах фільму, що сповіщає про міфічну причетність України до цієї стрічки. Точнісінько така ж ситуація з фільмом Сергія Лозниці «Радість моя». Це повністю російський фільм, про російську глибинку, знятий на російські та німецькі гроші білоруським режисером. Але йому додали українських грошей, щоб фільм вважався українським. І мабуть ще для того, щоб він від нашого імені обгуджував Росію.

Подібна історія тепер готується з фільмом «Спостерігач», теж вже знятому за російські гроші. І пані Копилова приєднується до нього (знов-таки за допомогою лише титрів!), щоб за 10 мільйонів гривень мати право на український (абсолютно химерний) прокат. Якщо їй так  подобається ця стрілялка-доганялка, то навіщо  платити за фальшиве  співробітництво 10 мільйонів, коли можна  її купити за 10 тисяч на кіноринку?

Я був би щасливий, якби все це неподобство пояснювалося хабарницькими «відкатами». Бо якщо це не так, то мимоволі виникає підозра щодо клінічного глупства тих, що так вчиняють. Так хоч комусь є користь, а в іншому випадку – не собі й не людям. Як же  можна довіряти таким чиновникам долю  національного кіно?

І все це діється не лише в художньому кіно, а й у документальному.  Часто-густо  запускаються фільми про людей, про яких ніхто не знає і, чесно кажучи, й знати  про них не варто. А бувають й казуси фінансового порядку.

Я зробив за рахунок НКХФ ім. О.Довженка і власний кошт годинний фільм про одного з найуславленіших українців, знаменитого дисидента, колишнього Міністра культури України, академіка Івана Дзюбу за 78 тисяч гривень. Мінкульт пообіцяв мені  відшкодувати ці витрати. Однак прийшла до кіновлади пані Копилова і все спустила на гальмах. Я її розумію: вона просто не знала, хто такий Дзюба.

В той же час на такий же годинний фільм про оперну співачку Марію Стефюк відпущено 1,5 мільйони гривень, тобто майже в 10 разів більше, ніж просив я на свій фільм. Я вже не кажу про те, що порівнювати внесок в українську культуру і політичне життя країни співачки Стефюк та Івана Дзюби – просто смішно. Може тут спрацював режисерський авторитет? Навряд чи. Все ж таки я зняв 37 достойних художніх та документальних стрічок, а режисер Фаренюк за 37 років своєї творчої діяльності зняв лише 5 документальних стрічок, і відомий лише тим, що є чоловіком співачки Стефюк. І ще кидається в очі те, що, якщо не класти гроші до кишені, то за 1,5 мільйони можна  легко зняти 6 таких фільмів. Тобто це нагадує відверте шахрайство.

І таких прикладів у списку фільмів, що вже знімаються за державним замовленням чи готуються до запуску у виробництво – чимало.

Я зовсім не хочу сказати, що раніш було прекрасно, а прийшла пані Копилова  і все зіпсувала. Попередній план теж був поганий. Але ми добре знали, що він складався під тиском президентського секретаріату й особисто президента Ющенка, які проштовхували певні сценарії, виходячи з їхньої політичної спрямованості, не дбаючи про художню якість. До того ж великий «внесок» зробив і  колишній міністр культури і туризму Вовкун. Саме під його тиском був запущений фільм про співачку Стефюк, «художній» незрозумілий сюрр на студії «Укркінохроніка» - «Пісня Галагана», та той самий  «Спостерігач», до якого радісно приєдналася пані Копилова. Багато чого зайвого і навіть хибного наробила і попередник Копилової -  пані Чміль. Але, по-перше, вона це головним чином робила через надмірну любов до експериментів, а по-друге, з нею можна було сперечатися, щось їй доводити й навіть переконувати її. А от пані Копилова – особа  вкрай безапеляційна, хоча й абсолютно не обізнана на кіносправі. Її адміністративна робота на якомусь телеканалі, а потім на невеличкій дубляжній фірмі не дає їй жодного права вирішувати, кому знімати фільми, а кому ні. Як вона могла посісти найвищу кінематографічну посаду – незрозуміло.  Вона  постійно  натякає на свої величезні зв‘язки у найвищих ешелонах влади. Нехай – і так. Але це ще не привід віддавати український кінематограф на поталу дуже солодкомовній, але кінематографічно неосвіченій жінці, ще й з відверто поганим смаком. Боюся, що чутки про «зв‘язки» розповсюджує пані Копилова для того, щоб підняти свій авторитет. А якщо це, борони Боже, правда, то гадаю, варто було б зробити публічне зауваження тим, хто її підтримує. Хіба  правильно, коли високопосадовець безпідставно проштовхує на високі посади своїх родичів і знайомих? За таких обставин  авторитет державного управління  невдовзі зійде нанівець. Занепокоїтись цим у першу чергу повинна не опозиція, яка лає владу й за те, в чому та винна, і в чому не винна, а саме правляча партія. Невже  незрозуміло, що кінематограф, якщо його правильно спрямовувати, як це роблять Медведєв і Путін, є найпотужнішим джерелом впливу на населення? А у нас ця справа практично кинута напризволяще, а гроші викидаються на вітер. Скажіть чесно: держава відпустила на кіно 120 млн. гривень на високопатріотичний високохудожній кінематограф чи на відверте розкрадання бюджетних коштів? Якщо на розкрадання, то політика виплати чималих мільйонів іноземним кінофірмам за рядок у титрах їхніх фільмів справді є найкращим ґрунтом для «відкатів». Нам, кінематографістам, це повністю зрозуміло. І не потрібні тут якісь прокурорські перевірки. Це кидається в очі. Давно відомо: риба  починає гнити з голови. То хіба не доцільно вчасно відтяти таку голову? Інакше треба буде потім викинути всю рибу.