Столичні інтелектуали воліють очистити центр столиці України від мітингувальників усіх політичних кольорів.

Відомий політик, громадський діяч, поет і мистецтвознавець Дмитро Корчинський напередодні святкування Дня Києва виступив із цікавою ініціативою — зробити столицю України містом без політики. І логіка в такій позиції корінного киянина є. Адже безперервні політичні кризи в Україні «зганяють» на столичні майдани прибічників чи противників тієї чи іншої політичної сили. І в мареві багатотисячних мітингів губиться душа нашого міста — тисячолітнього, овіяного легендами і переказами Києва. Свою позицію Дмитро Корчинський аргументував в ексклюзивному інтерв’ю «Українській столиці».

– Пане Дмитре, Ви очолили об’єднання «Київ без політики». Яка мета і плани цієї організації?

– Місто складається з історичного центру та промислово-спальних околиць. Душа міста – це дуже важливо, адже вона є продуктивною силою. Сьогодні в центрі Києва зрідка зустрінете киянина. Ми бачимо тут бізнесові контори, здебільшого не київського походження, наймані армії політиків. На майданах і в парках уже не цілуються закохані, не мріють поети, бабусі не гуляють з немовлятами у центрі, тому що все заполонили намети. Ми бачимо тут офіси центральних українських установ, депутатів, чиновників, вони мають інтереси, які лежать далеко за площиною історичного Києва. Це речі, якими треба перейматися.

Політика – вже давно не спільна справа. Політика – це одна з суспільних функцій, якою займаються кілька відсотків населення. І ця функція не повинна заважати іншим функціям, вона має відбуватися у спеціально відведених місцях. Ця колотнеча у центрі Києва – з 2000 року. Невдовзі матимемо дострокові парламентські вибори, затим – президентські, потім знову дострокові вибори. Це нескінченний процес, який супроводжуватиметься великими політичними зіткненнями у центрі столиці. Маємо ситуацію, коли країна – проти власної столиці. Це ненормальна ситуація. Від цього лиха Київ потрібно позбавляти. Тому й прагнемо створити з корінних киян рух «Київ без політики», мета якого – виведення всіх політичних баталій на околицю. Можливо, є сенс говорити про відведення спеціального місця десь за Троєщиною чи Харківським масивом, для майдану з бетонними наметами, які б мерія здавала в оренду партіям. Потрібно було б створити комунальне підприємство, яке б постачало пікетувальників, а ще – символіку. Тобто цивілізувати цей процес. Адже кияни, які мешкають у Подільському, Печерському та Шевченківському районі знають, що політику треба тримати в телевізорі, а не під власними вікнами, і що свої природні й політичні потреби люди мають справляти деінде, а не в під’їздах.

Добре розуміємо, що таке бурхливе політичне протистояння відбуватиметься у центрі Києва доти, доки тут розміщуватимуться центральні органи влади. Тому доцільно ставити питання про створення урядового гето, де всі міністерства, комітети Верховної ради, сама Верховна рада, Кабінет міністрів, секретаріат Президента знаходилися б в одному місці. Ми страждаємо не тільки через пікетувальників, але й від усіх цих офісів. Тобто душа Києва зникає. Якщо поталанить, плануємо вийти на загальнокиївський референдум. А поки що розпочнемо з конференції, аби обговорити цю проблему.

– Чому саме «без політики»?

– Політика – це багатозначне слово. Для звичайного киянина політика – давно вже брудна й непристойна річ. У центрі міста не повинно бути сміттєзвалищ, промислових підприємств, неприбраних під’їздів, і, мабуть, політики. Адже це – найбільший релігійний і духовний центр. Кияни ще в 12 столітті витіснили князівську резиденцію у Вишгород, мабуть, для того, аби не заважала функціонувати базару. Певний час резиденція знаходилася на китаївському городищі. Київ завжди намагався жити незалежним життям.

У Києві будинків 19 століття збереглося значно менше, ніж, наприклад, у Одесі. А будівель 18 століття цивільного призначення – 4–5. Для міста з півторатисячною історією це майже ніщо. Коли я навчався у червоному корпусі Університету, ходив чавунними плитами, якими ходили ще Тарас Шевченко та Микола Костомаров. Потім їх замінили... Але душа – то не тільки каміння, то ще й мікроклімат, який виникає у середовищі того каміння. Центр міста організовує комунікацію між окремими видатними людьми.

– Яким бачите подальший розвиток столиці?

– Потрібно зберегти історичний центр міста, точніше, ті рештки, які від нього залишилися. Заборонити будувати в Києві неоковирне. Це вплине і на туризм. Спеціально має існувати й громадська комісія, яка б цензурувала будівельні проекти. Це мають бути архітектори, літератори, митці, які б не пропускали буденщину. Нині ж Київ виглядає провінційно.

– За часів мера Олександра Омельченка ви виступали проти низки будівельних ініціатив, оскільки вони порушували права киян. Чи змінилася ситуація з приходом нової влади, і чи мали Ви зауваження щодо нової інфраструктури міста?

– У мене склалося враження, що «бєспрєдєлу» поменшало, ніж це було за Омельченка. Нещодавно ми блокували будівництво на розі Тарасівської та Жилянської вулиць. Ця акція тривала більше місяця. І таки вдалося досягти справедливості, часто-густо мерія безсила приборкати забудовників: затверджується один проект – будується зовсім інше, а збудований будинок легалізується вже потім. Там, де ми блокували, забудовники знесли історичні будівлі. Мерія не має механізмів впливу на них, бо не працюють прокуратура, суди, правоохоронні органи.

– А як розцінюєте загальну активність киян у розв’язанні проблем? Чи захищають вони свої права?

– Дуже рідко. Киянам таланить, якщо якійсь політичній силі вигідно їх захищати. Свого часу ті, хто проявляв активну позицію, були закопані в Биківні. Тож і виходить, що ми — нащадки тих, хто не висовувався.

– Дмитре Олександровичу, яким бачите розвиток політичної ситуації у країні?

– Вирішальних чинників багато, тому їх складно зпрогнозувати. Але є два, яких не уникнути. Перший: у Ющенка та опозиції немає іншого виходу, окрім дестабілізації. Вони – політичні міноритарії. Якщо не вистачає сили на рейдерську атаку, тобто захопити одразу, то треба дестабілізувати, скажімо, підприємство або роботу акціонерів доти, поки ті не відкупляться.

Другий чинник. У політиці завжди всі процеси закінчуються виборами. Тож дострокові вибори відбудуться. Коли – сказати важко, але в політиці, щоб там не було – землетрус, революція, монархія, анархія – врешті-решт все закінчується виборами. Маємо нестабільну парламентську систему, тож і дострокові вибори тепер матимемо завжди.

– Які позиції відстоюватиме партія «Братство» у разі участі в дострокових виборах?

– Ми ще не наважилися йти на вибори, тому що дуже шкода грошей. А, з другого боку, як партія ми змушені брати в них участь. У нас триває внутрішньопартійна дискусія: займатися бойкотом чи взяти участь у виборах. Брати участь у нормальних законних виборах – западло, а в антиконституційних – можливо буде певним проявом антиглобалізму. Тобто я ще не готовий сказати, йдемо на вибори чи ніі.

– Під час останніх президентських виборів ви застерігали українців не голосувати за кандидата Віктора Ющенка. Чи не змінились ваші переконання, і які наслідки президентства Ющенка для України?

– З одного боку, Ющенко виявився гіршим, ніж я про нього думав і говорив. З другого, він показав себе з несподіваного боку. Останнім часом ми бачимо вже іншого Ющенка. Тож думаємо: чи підмінили його вкотре американці. Ющенко, який не міг закінчити жодної розпочатої думки, зараз висловлюється короткими рубаними фразами. Останній круглий стіл він провів за півтори години, раніше йому дві години потрібно було лише на вступне слово. Людина, яка висловлюється директивно, проявляє волю, явно іде на безпрєдєл, власність – крадіжка, Конституція – брехня (це нинішнє його кредо). Тож це наша людина, анархіст – хоч до рани прикладай, хоч приймай у «Братство». Проте, як на мене, діяльність цієї людини – небезпечна. Якщо ти хочеш диктатури, тобто проявити політичну волю, це треба робити одразу, не зволікаючи. А якщо просто розхитувати ситуацію, то вона розвалиться. Україна близька до розвалу і винні у цьому розвалі будуть Ющенко з опозицією. Тому що, як це не дивно, коаліція, донецькі, прийшли в Київ і переймаються всеукраїнськими проблемами. Тож парадоксально, але факт – сепаратистом виступає Ющенко.

– Тобто, Віктор Ющенко має диктаторські нахили?

– Безумовно, він почав повертати собі статус сильної постаті. Ми вже почали й забувати, хто такий Ющенко. І тут він про себе нагадав. Його оточення звузилося. Коло дуже маленьке, всі випадкові фігури відійшли, немає «любих друзів», немає і людей, яких ми звикли бачити біля нього. Уже й дружина Президента не входить у близьке коло. Це всього лишень кілька людей, і завдяки цьому стало можливим концентрувати волю, хай і на словах. Але ці люди не мали і не мають жодних законних важелів впливу на коаліцію та на ситуацію у країні. Тобто це міноритарії, їхня тактика – бешкетувати, розхитувати ситуацію. Тут може бути два результати: або ті, хто має контрольний пакет, здадуться і відкупляться, або підприємство розвалиться. Аби не розвалилася Україна, ось про що маємо думати нині.

– Як зміниться політичний пасьянс у разі дострокових виборів?

– Прийнято вважати, що дострокові вибори нічого не змінять. Насправді ж вони змінять дуже багато. По-перше, якщо вони відбудуться найближчим часом, скажімо, у вересні, то хай там що, а переможе Ющенко. А регіони сприйматимуть себе як людей, що пішли на поступки, людей, які таких, виходячи з власної слабкості. Особисто вважаю, що багато що зміниться у країні. І Янукович може не стати прем’єром, а Мороз – спікером.

– А яким чином оновиться українська політика?

– Потрібне нове самоусвідомлення. Україні потрібна рівновага. Тобто ми (ті, хто внизу) найбільше зацікавлені, аби політичні лідери не домовилися. Адже вони завжди домовляються проти нас. Українці обирають ту владу, яку потім буде зручно зневажати. Так, наприклад, за Ющенка голосували, як за слабку постать, нам потрібен був плюшовий президент, який би нас не ображав. А Янукович, як казав один мій приятель, схожий на хлопчика, який бив мене у дитинстві. Саме тому кияни за нього й не голосували.

– Чи не заважає політична діяльність вашій творчості?

– Останнім часом я писав більше прокламації. Збірка прокламацій, мабуть, не дуже цікаве чтиво, тому нічого не видавав. Проповіді здаються мені найцікавішим жанром. Лекція просто інформує, дає певні знання, а проповідь – негайно має спонукати до дії, до зміни особистості. Вдала проповідь – коли людина після неї змінюється.

– Змінюючи людей своїми проповідями, чи несете відповідальність за зміни, які сталися з ними?

– Відчуваю відповідальність, хоча й передбачити зміни неможливо. Це як чорний ящик. Радію, якщо зміни відповідають змісту проповіді.