Прочитала на днях книгу православного священика, який 10 років назад прийняв іслам. І зрозуміла, що популярні сьогодні антихристиянські фільми фінансуються не язичниками. А мусульманами. Ми дійсно недооцінюємо масштабів загрози. Думаємо, що сучасний світ неопоганський. Він таки неопоганський, але кінцева мета антихристиянських виступів – ісламізація. До єдиного Аллаха легше навертати тих, хто вважає Євангеліє переказом міфу про Митру, Аттіса чи Осіріса. Христа – черговим вчителем моральності, наряду з іншими вчителями античності. А не Господом – смиренним Агнцем і Царем слави одночасно.

Щодо змісту книги напрошується дві версії. Автор або лукавить, свідомо говорить неправду про християнську віру й життя. Або ж дійсно говорить те, що думає. Перше – погано. Друге – ще гірше. Якщо випускник семінарії, священик з багаторічним стажем, ототожнює церковні таїнства із язичницькими замовляннями. Вважає, що церковна ієрархія назвалася «тілом Христовим» для того, щоб контролювати неосвічені маси віруючих. Називає головною чеснотою ісламу те, що мусульмани мають будувати своє життя на Корані, тоді як християни не повинні будувати життя на Писанні, а їхня релігія – всього лише обряд. – Це повний абзац. Це значить, у нас колосальні проблеми. Повторюю, автор – випускник семінарії, бувший священик. Якщо священнослужитель може настільки не розбиратися в основах віровчення – що ж тоді казати про «простих мирян»?

Не знаю, наскільки богословські думки автора збігаються із думкою ісламських богословів. Якщо вони все-таки збігаються – є чому здивуватися. Виходить, мусульмани закидають православним те саме, що протестанти та єговісти. Стосовно Святої Трійці, божественності Христа, таїнств, ієрархії, свободи й первородного гріха. Стосовно виправлень, доповнень і редагування текстів Нового заповіту. І т.д. А ці вчення, у свою чергу, збігаються з деякими вченнями перших віків, що були засуджені як єретичні на Вселенських соборах. Виходить, богослов’я ісламу було засуджено іще до його фактичної появи. Але це так, ліричний відступ. Проблема в іншому. У нас із мусульманами немає єдиних священних текстів.

З протестантами можна полемізувати, наводячи цитати із Писання. Мусульмани ж не визнають Писання в цілому. Лише окремі – зручні – тексти. Деякі висловлювання Христа, наприклад. Інші – незручні – вважають викривленими чи дописаними пізніше. Такий підхід неправильний і нечесний. Слід або цілком визнавати текст, або цілком не визнавати. Християни ж не визнають Корану – хоча в Корані зустрічаються вірні моральні настанови. Тому не можуть оцінювати «правильність» чи «неправильність» священної книги мусульман. Вони ж кажуть приблизно так: «Ось тут у Біблії правда, бо те саме говорить Коран. А тут – не правда, бо Коран говорить інше». Це схрещування бульдога з носорогом.

Щодо небогословських, так би мовити, життєвих питань, доводи на користь ісламу також дивують. Основний упор робиться на тому, що життя мусульманина будується на Корані. Що вірою просякнута повсякденність, побут, усі слова та діла людини. Але ж хіба життя християнина не побудовано на Біблії? Ясно, що людина, яка заходить до храму раз на рік – не християнин. Ясно, що церковні дії – не замовляння чи заклинання, до яких слід прибігати в крайніх ситуаціях. Ясно, що бути християнином – значить жити за заповідями Божими. Те, що абсолютна більшість формальних православних цього не знає чи не робить – проблема людей, а не віровчення. З віровченням усе ОК.

Другий життєвий аргумент: іслам – релігія сильних. Мусульмани захищають свою віру, своїх близьких та свою землю. Ніякого «всепрощення». Активна соціально-політична позиція. Боротьба зі злом та несправедливістю. Але ж все це запозичене у християнства. Захищати віру, близьких та Вітчизну – прямий наказ Господа нашого Ісуса Христа. Займати активну соціально-політичну позицію ніхто, ніде й ніколи християнам не забороняв. Згадаємо хоча б уривок з Євангелія, коли Ісус копняками вигнав мінял з Храму.  Хоча дехто і справді щоб наблизитись до Господа рив печери. Тисячу разів уже казали, що всепрошення стосується лише особистих образ (це, до речі іслам також запозичив). На образу віри слід адекватно відповідати.

Коли людина стає християнином, вона знає: рано чи пізно їй доведеться зректися усього, що вона любить. Усіх, кого любить. Зректися свого життя – заради Христа. Рано чи пізно їй доведеться умерти та Христа. Помітьте, не вбити в ім’я  Бога, а вмерти в ім’я Бога. Умерти складніше, ніж вбити. Тим паче нам, на відміну від мусульман, ніхто не обіцяє гарантованої перепустки до Раю. Вони вірять, що спасуться усі – геть усі - мусульмани. Навіть навернені до ісламу силою. Ми знаємо, що спасуться лише небагато християн. Ми страшенно ризикуємо. І не чим-небудь, а власною безсмертною душею. Власним вічним життям. Не треба казати, що християнство – релігія слабких. 

Звісно, вищезазначеними питаннями ані книга, ані розбіжності між християнством та ісламом не вичерпуються. Хочеться сказати єдине. Серед ісламських вчених, безумовно, є серйозні богослови. Що намагаються вирішити фундаментальні богословські питання. Але їхні роботи недоступні для нас. Як недоступні і відповідні роботи православних вчених. Подібні ж популярні книжки розраховані на тих християн, що не знають ані своєї віри, ані історії Церкви. В принципі це непогано. Навіть корисно. Якщо людина вірить у Христа – або хоче вірити, – прочитавши подібну роботу, вона поцікавиться православним поглядом на дані речі. Якщо ж ні – нехай приймає іслам (протестантизм, буддизм чи ін.). Так буде більш чесно.

І християнам, і мусульманам рекомендую почитати книгу Юрія Максимова «Православ’я та іслам». У ній розібрані основні відмінності цих релігій. І другу частину «Сатанізму для інтелігенції» Андрія Кураєва. Там зрозумілою мовою пояснюються основні істини християнства.

І головне: мусульмани вірять у вчення пророка Мухаммада (нехай Господь благословить його). А ми наслідуємо Самого Бога. Наш Христос вміє виходити з гробу.