(Продовження, частина перша - ТУТ)

Гадав, що ми будемо добиратись до цього міста досить довго, ну, годин там з дванадцять, але сильно помилився. Вже о п'ятій ранку (ще було темно) ми прибули до кінцевої зупинки. Як потім з'ясувалося, просто через річку була вже албанська територія, куди ми зі своєю сербською візою та православними хрестами без попередньої підготовки (бажано артилерійсько-авіаційної) з'являтись не збиралися.

Спляче, темне, незнайоме місто тисяч на тридцять п'ять-сорок (це вже потім взнали) зі слідами колишнього достатку, щоправда ще не так сильно занедбане, як у нас у дев'яностих (а в промислових районах Донеччини й Дніпропетровщини – і зараз). Тут видно, що обшарпаність та занедбаність – це вимушено і тимчасово, це не система. Можливо, нові обставини нас занадто вражали, але відчуття якоїсь напруги в повітрі було присутнє. Особливо коли ми з набережної, яка розташована на відстані дійсного вогню з малокаліберної гвинтівки, звернули ліворуч на Кнеза Мілоша, й серб-супутник по автобусу вказав праворуч: «Оце той самий міст». В темряві цей центральний пункт Нового розподілу Світу на «наших» і «не наших» був слабко розрізнюваний. Але ми обов'язково повернемось сюди вдень!

Піднімаємось вище по вулиці. Сербський товариш, що трапився назустріч, сказав, що тут лише два готельчики: мотель «Бішовац» та готель "ВВ". Щоправда, пізніше ми знайшли ще два дрібніших. Плату знімають  виключно у євро, хоча у Белграді в "менячницях" можна й долари обміняти. У "ВВ" ми платили по 25 євро за добу, а в "Бішоваці" – по 30. Хоча в "Бішоваці" для своїх – по 20, а з нас спочатку хотіли зідрати взагалі по 35, як зі справжніх іноземців.

Взагалі, пізніше ми відчували на собі ретельну увагу всяких осіб, схожих на мусорів місцевого пошибу: відставників безпеки, міліції та, можливо навіть і армії.

Тим часом, доплентавшись до "Бішовца", ми зайшли до господи, яка тут за чисто європейським звичаєм, відразу після входу на першому поверсі. Тут зазвичай так: перший поверх, за входом – відразу ресторан. Далі – рецензія і, по поверхах номери (ну типа "хати"): одиночки, двійнички, та від трьох до п’яти. Щоправда не скажеш, що тут сила силенна відвідувачів. Але в «ВВ» номер нам надали досить непоганий – двійничок. Дуже затишний  і розрахований скоріше на молодят. Щоправда, іноді траплялися "антракти" з гарячою водою, але ненадовго. В наших готелях в таких містечках (щось на зразок Котовська) гарячої води взагалі не буває, а холодна – з перебоями. Так що в сербів навіть у прифронтових умовах – європейські, хоч і не в повній мірі стандарти.

За першим нашим дзвінком відгукнувся лідер місцевої молодіжки Сергій Запорожець, нащадок етнічних українців. Колись його дід, чи-то після війни, чи-то ще колись, з якихось інших причин, залишився в Югославії. Тут він одружився із місцевою дівчиною, але українська традиція лишилась. І хоч Сергій "правий себіянац" і по-українські – ані слова, але порозумілись ми дуже швидко. Він представився як лідер місцевого студентського профсоюзу сербських студентів Приштінського університету. Всього там десь біля 10000 членів.

Сергій одразу сказав, що може  познайомити нас із українським "поліцаяцом Сашой", що мешкає на сербському боці, і є кимось на зразок нашого дільничного інспектора. Сергій передзвонив Сані, і той під'їхав до нас буквально за 20 хвилин. Ми познайомились, Саня родом з "Дніпра", капітан міліції. В Сербії вже два роки, третій пішов. Напевно свою роль грає те, що він вільно й бігло розмовляє як англійською, так і сербською. Небагато, прямо скажемо ментів в Україні, щоб знали досконально хоч пару іноземних мов. Тому серед моніторів нечасто побачиш справжнього опера з райвідділу. Ці суб’єкти зайняті визискуванням навколишнього середовища. Решту моніторів набирають серед працівників центрального та обласних апаратів, а також серед викладачів навчальних закладів МВС.

Тих же, хто повинен виконувати силові та штурмові акції, набирають з «Беркуту» та внутрішніх військ. Для них менші вимоги до інтелектуального рівня, але більші – до морально-психічної та фізичної підготовки, та, особливо, до реакції «на зовнішні подразники». Дійсно, гальмувати тут неможна. (Хоч Ігор Кіналь і не прогальмував, просто не було куди діватися – навколо були товариші.)

Отож, С. поїхав відмітитись на службі, щоб за годину повернутися. А ми тим часом пішли подивитись на міст, пам’ятник жертвам албанського терору, та ворожий албанський бік. Ми з цікавістю записали інтерв’ю Сергія (воно буде опубліковане трохи згодом), але нам здалося, що надто часто він апелює до понять «міжнародного права» та легітимних способів боротьби. Хоча, можливо, його завдання саме в цьому і полягає Але на погляд невтаємниченого, не варто повторювати ці поняття надто часто, щоб раптом і справді в них не повірити. Серби ж подають надію: прикордонні застави міжнародної поліції спалили, окупаційних поліцаїв гранатами закидали, полонених своїх звільнили, хоч і не всіх.

По приїзді С. повіз нас до Грачаніци через Пріштіну. Справа в тому, що в Грачаниці є стародавній православний монастир, ще десь тринадцятого століття, який белградські товариші радили нам обов’язково відвідати. Дорогою я знімав місця розташування французького, американського та португальського контингентів. Та й взагалі придивлявся, як міг до  місцевості, доріг, будов, інфраструктури. Помітив був шведський військовий транспорт: вантажівку, вагоноподібний джип «вольво» (як наша «буханка», тільки нижчий). Пріштіна – місто десь тисяч на вісімдесят. Бувають, десь висять прапори УЧК (тепер це національні прапори) разом із американськими. Цікаво, як на це дивиться Аль-Каїда та інші ісламські організації? За кого вони мають тих албанців? Напевне, шиптарів чекає розплата за таке палке єднання з Америкою.

Біля входу до монастиря стоїть будка вартового зі шведським прапором. Вартовий на наше дещо «прицільне» фотографування реагує спокійно, навіть позує: повертається то одним, то іншим боком. Проходимо в середину. Широким подвір’ям до нас одразу біжать напевне циганчата й починають нахабнувато жебрати. С. та Андрій дають їм якусь «пайсу», Сергій же їх відганяє: видно що не перший раз, і вони йому досить набридли.

Проходимо до храму. Там темні від часу та свічкової кіптяви стіни. Щоправда, на них місцями написані абсолютно сучасні надписи сербською. Нажаль, сьогодні нема настоятеля...

Збираємось у зворотній бік. Дорогою проскакують вантажівки шведського контингенту. Потім, перед Пріштіною, з боку Бонд Стіла вискакують два америкосівських «Хамві». Через деякий час  вони звертають ліворуч, а ми в’їжджаємо до  Пріштіни й рухаємось в напрямку пам’ятника битві на Косовому Полі. Але заїхати не виходить – С. викликають «на базу». Їдемо у Косовську Митровицю до «ВВ».

Розташовуємся, а С. їде по справах. Номер нам дістався доволі затишний, під самим дахом. Дорогою назад С. показав нам розташування храму Святого Димитрія, що панує над містом. Вище над ним пам’ячник загиблим у 1942 році шахтарям. Виявляється, тут всю війну працювали шахти, допомагаючи Рейху кувати перемогу. Він має вигляд стилізованої вагонетки, але як орієнтир виглядає, наче корито на двох стовпах. На другому «брді» - руїни стародавньої сербської фортеці, над котрою майорів величезний, десь десять на три метри, сербський прапор.

Впершись у відсутність зв’язків, які були «спущені зверху», довелось активувати свої й телефонувати своїм контактерам. В результаті, у вечірній, ще не темний, час ми обсервували місто, піднявшись почергово на обидві висоти («Вагонетка» та «Фортеця») над містом, сходили до церкви, дорогою ознайомившись зі схемою руху португальських моторизованих та піших патрулів.

Португальський військовий контингент діє спільно з французьким контингентом, тому почуває себе впевненіше, аніж ті, хто під американським. Техніка у португальців, помічена мною – маленький розвідувальний броньовичок «Панар М11», плаваючий, чотириколісний з екіпажем чотири чоловіки (але у португальців іноді бувало й по троє), озброєний крупнокаліберним «Браунінгом» М2НВ або 7,62-мм «Браунінгом» М1919. Радіостанцій – одна на кожного маленька для зв’язку між собою та іншими патрулями, плюс одна ранцева на патруль для зв’язку з базою, а також – по одній стаціонарній на машину – броньовану чи неброньовану (бачив у них ще «Унімоги», «Пінцгауери» та джипи французького виробництва). Склад механізованого патруля – два броньовички по три-чотири чоловіки. Або два броньовички і джип, або два джипи, або «Унімог» із джипом та броньовичком. Піший патруль – 6-8 чоловік у повному споряджені (по дві гранати, ножі, сигнальні ракети, пістолети у двох військовослужбовців на патруль), автомати – досить потерті (до блиску), але надійні ізраїльські «Галіли».

У денний час – мінімум два механізованих патруля та один – піший. Піший патруль ширяє (не лише вулицями, але й дворами) в районі поблизу мосту, один механізований крутиться вулицями, виглядаючи, чи не збираються серби юрбами, а другий стоїть в такому місці, з котрого він міг би яким-небудь маршрутом висунутися до місця ускладнення ситуації.

У нічний час кількість піших патрулів збільшується до чотирьох, а механізованих – до трьох. Один із механізованих патрулів при цьому перебуває  десь у верхній частині міста, на якійсь висоті, звідки легко котитися вниз будь-яким довільно обраним маршрутом; біль-менш проглядається місто. Колір беретів португальської частини – зелений, як кашкет у наших прикордонників. Це вказує, що контингент набраний з їхніх командосів. З одного боку здавалося б, це не америкосівські «зелені берети». А з другого – індивідуалка в португальців зараз значно вища, аніж в америкосів.

До речі, постійний моторизований патруль з двох-трьох бійців на джипові, або на «Унімозі» чергує біля мосту. Там же, прямо під «стрехою» колишньої автобусної зупинки – пост сербського контингенту поліції Косово. Посеред мосту – бетонні блоки з «лабіринтом», за мостом – блок-пост міжнародного контингенту (чи то шведи, чи то ще якісь чорти), поза ним, вже на території шиптарів – поліцейський пост албанського контингенту поліції Косова, фактично УЧК. З обох боків  цілодобово ведеться спостереження за протилежною стороною.

На довершення всієї картини – над однією з крайніх дев’ятиповерхівок сербського боку на балконі дев’ятого поверху майорить національний прапор Китаю. Справжніх китайців я також бачив дуже багато на сербському боці.

Далі буде