Треба було, щоб за одну ніч спалили 1500, потім – у спадному порядку – 900, 500, 200 – поки не підійшли до повсякденної «норми», аби помітили, що в середньому у нашій милій Франції щоночі згоряє близько 90 машин. Щось на кшталт вічного вогню, як той, що горить під Тріумфальною аркою, на честь Невідомого імміґранта. Він визнаний сьогодні, та хоч настав час для болісного переосмислення, ми обманюємо себе.

Маємо незаперечний факт: французька винятковість завершилась. Після Чорнобиля наш кордон незаконно перетнула радіоактивна хмара, й «французька модель» завалилася на наших очах. Та, будьте певні, завалилася не тільки вона – розбилась на друзки уся західна модель, і не просто під ударами нападу ззовні (тероризму чи африканців, які штурмують колючий дріт Меліл’ї), а із-середини.

Перший висновок, який скасовує геть усі дотеперішні проповіді і балачки, полягає у тому, що саме суспільство – на шляху дезінтеґрації – не має жодного шансу спромогтися інтеґрувати своїх імміґрантів, адже вони водночас є і результатом, і мимовільним аналізатором цієї дезінтеґрації. Жорстока дійсність осьдечки: якщо імміґранти є віртуально поза грою, то ми, ми перебуваємо у глибокій неуспадкованості й у кризі ідентичності. Імміґрація та її проблеми – це лише симптоми розпаду нашого суспільства, що воює саме з собою. Або ще: соціальне питання імміґрації – це лише більш наочна, грубіша ілюстрація вигнання Європейця у власній країні (Еле Бежі). Це неприпустима істина: ми самі не інтеґруємо власні цінності, а тому, не маючи змоги їх прийняти, ми нав’язуємо їх іншим, добровільно чи силою.

Ми більше не здатні запропонувати хоч що-небудь у термінах інтеґрації, ми – сумний приклад «вдалої» інтеґрації, інтеґрації абсолютно баналізованого, технічного, комфортного способу життя, стосовно якого ми тільки й клопочемося, щоб нас не турбували. Отож, говорити про інтеґрацію в ім’я незнайденого визначення Франції, для французів – це просто безнадійно мріяти про власну інтеґрацію.

Ми не просунемося ні на йоту, якщо не усвідомимо, що наше суспільство у власному процесі соціалізації секретує і продовжує секретувати щодня цю невблаганну дискримінацію, для якої імміґранти є найпершими визначеними жертвами, але не тільки вони. Це – залишок, сальдо від нерівного обміну «демократії». Це суспільство мусить зіштовхнутися зі ще страшнішим випробуванням, аніж ворожі сили: випробуванням власною відсутністю, власною втратою реальності, з тим, що скоро більше не буде нічого іншого, окрім чужих тіл, що бродять периферією, окрім тих, кого воно виштовхнуло, і які ось тепер виштовхують його. Але жорсткі випади з їхнього боку водночас виказують, що ж у ньому розладналось, і пробуджують щось схоже на свідомість. Якщо суспільству вдасться їх інтеґрувати, воно остаточно припинить існувати у власних очах.

Але, знову ж таки, ця дискримінація по-французьки є лише мікромоделлю світового розламу, що продовжує – якраз під знаком ґлобалізації – ставити на прю два непримиренних світи. І той самий аналіз, який ми робимо про наше суспільство, може бути повторений на ґлобальному рівні. Адже міжнародний тероризм – це лише симптом розладнання світового могуття, що бореться із самим собою. Якщо ж шукати вирішення, робимо однакову помилку на різних рівнях, як стосовно наших передмість, так і ісламських країн: геть ілюзорно думати, що ми розв’яжемо проблему, піднімаючи решту світу на рівень західного життя. Розлам є таким глибоким, що у разі, якби всі об’єднані західні сили по-справжньому захотіли його зменшити (стосовно чого у нас є всі підстави сумніватися), вони не змогли б цього зробити. Сам механізм їхнього виживання і вищости не дає їм це зробити, механізм, котрий, попри усі благоговійні розмови про універсальні цінності, лишень посилює їхнє могуття і розбурхує загрозу антагоністичної коаліції сил, які його знищать, або мріють про це.

На жаль чи на щастя, ми вже втратили ініціятиву, більше не маємо, як мали упродовж століть, контролю над подіями, й над нами ширяє загроза повернень непередбачених пожеж. Можна оплакувати, озираючись назад, провал західного світу, але «Бог сміється над тим, хто скаржиться йому на біль, якого завдав собі сам».

Повернення полум’я у передмістях прямо пов’язане зі світовою ситуацією; але воно також пов’язане з тим, чому дивним чином так і не було пояснення в нещодавній історії нашої країни і що було ретельно приховано так само, як і знання про передмістя. Маю на увазі подію голосування проти Европейської конституції на референдумі. Адже люди, які голосували «проти», не надто усвідомлювали, чому так роблять. Просто не бажали грати у цю гру, у пастку якої вони так часто потрапляли, позаяк вони відмовлялися інтеґруватися офіційно із цим зачарованим «так» Европи «золотої рибки». «Ні», - сказали ті, кого система представництва вигнала геть, ті, кого було виключено із системи соціалізації. Бачимо спільне несвідоме, та ж безвідповідальність в опусканні Европи на дно, що й у молодих імміґрантів, які палять власні квартали, школи, нагадуючи чорношкірих Вотса і Детройта 1960-х рр.

Добра частина населення отак і живе, культурно і політично, як імміґранти у власній країні, яка навіть більше не може запропонувати визначення своєї національної ідентичності. Усі – неприєднані (за визначенням соціолога Робера Кастеля). А від неприєднання (désaffiliation) до desafio, до виклику (défi) лише один крок. Усі ці виключені, неприєднанні (хай вони з передмістя, африканці чи французи «з низів») перетворюють своє неприєднання у виклик, і в той чи інший момент переходять до дії. Це їхній єдиний, наступальний, спосіб більше не бути приниженими, ані залишеними напризволяще, ані навіть узятими на утримання. Однак, я не впевнений – і це інший аспект проблеми, замаскований під політичну соціологію «у нас все добре», соціологію асиміляції, зайнятості, безпеки – я не переконаний, що вони так вже хочуть, як ми сподіваємось, бути інтеґрованими, або узятими на утримання. Без сумніву, за великим рахунком, вони розглядають наш спосіб життя з такою ж поблажливістю чи байдужістю, як ми розглядаємо їхні злидні. Можливо, вони навіть воліють спалювати машини, аніж їздити у них. У кожного своє задоволення. Я не певний, що їхня реакція на добре продуману турботу не буде інстинктивно такою ж, як і на виключення і репресії.

Західна культура підтримується лише на бажанні решти світу до неї долучитись. Тільки-но з’явиться найменша ознака відмови, найменший відступ від бажання, вона втратить не лише усю вищість, але й усю привабливість у власних очах. Адже підпалюють і розгромлюють усе, що вона може запропонувати «найліпшого» – машини, школи, комерційні центри, дитсадки! Якраз те, за допомогою чого хотіли їх інтеґрувати, оточити материнською турботою!.. «Й...б твою мать!» – це, по суті, і є їхній слоґан. І чим більше намагатимуться їх оточити материнською ласкою, тим більше вони трахатимуть свою матір. Нам слід було би переглянути нашу гуманітарну психологію.

Нам варто дивитися на ці події як на побічні наслідки на шляху демократичного примирення усіх культур. Насправді ж усе наводить на думку, що це – послідовні етапи бунту, який ще лише починається.