Офіційне Православ’я – це ті стосунки, що склалися сьогодні всередині Церкви, а також між Церквою і світом.  Це заборона мирянам підспівувати хору під час богослужіння. Це переповнені на свята храми і нездатність провести акцію проти реклами алкоголю, наприклад. Це заново вкриті золотом бані кафедрального собору і жебрак на галявині недалеко від центрального входу, побитий охороною цього ж собору. Це коли Президент на Пасху йде до синагоги, потім – до костьолу, а потім його радо зустрічають на православній службі. Офіційне Православ’я – це толерантність до світу цього, яка граничить із потуранням йому. І, разом з тим – засудження будь-яких проявів віри, що не вписуються в загальноприйняті рамки. Навіть якщо ці прояви не суперечать Канонам і Традиції.

Так, Таїнства звершуються. Так, благодать діє. Так, Господь посилає чудеса. Але в умовах офіційного Православ’я неможливе відродження віри і Церкви. Тому що неможливий спонтанний рух ізнизу. Діє система жорсткого підпорядкування по вертикалі. Ні кроку, ні слова без дозволу. Це зручно. Менше непередбачуваних ситуацій. Але це – неправильно.

По-перше, система є система. Якою б благодатною не була, вона завжди закосніла, неповоротка. Вона завжди тяжіє до стабільності: якомога менше несподіванок, якомога більше прогнозованості. Система не здатна достатньо оперативно реагувати на щоденні виклики. В тому числі й тому, що не може дозволити собі невиважених кроків, які могли б зіпсувати ті чи інші стосунки, домовленості і т.д. Але ж реагувати потрібно. Найкращий варіант, щоб таке «оперативне реагування» здійснювали миряни.

По-друге, ієрархи, особливо високі ієрархи, не повинні займатися соціальними питаннями. Чи питаннями організації церковного життя. Їхня справа – богослужіння і проповідь, всім іншим має займатися хтось інший. Інакше священнослужителі просто не зможуть добре звершувати своє служіння. Це зрозуміли ще апостоли. Тому й поставили дияконів – людей, які влаштовували б життя общини: розподіляли майно, готували спільні вечері і т.д. Самі апостоли займалися виключно справами духовними. І сьогодні єпископ же не контролює особисто, наприклад, наявність свічок, необхідних для служби.

По-третє, беззаперечний послух – це чеснота. Доки твій зверхник не вимагає від тебе нічого супротивного закону Божому. Канони Святої Православної Церкви приписують «не виконувати злочинні накази вищого керівництва». Послух у даному разі – великий гріх, бо тягне за собою відступ від істини. Принцип «він – священик (єпископ), він краще знає», або «він наказав, він і відповідатиме, коли що; моє діло – слухатися» - не діє. Кожен ієрарх – людина, яка може помилитися чи впасти у спокусу. Кожен мирянин – людина, якій дані розум і совість, аби розбиратися у сумнівних ситуаціях. Більш того, в історії Церкву часто рятували саме свідомі миряни. Або священики чи єпископи віддалених областей, про яких до цього ніхто не чув. Патріархи та архієреї центрових місць зазвичай якраз підтримували єретиків. Але спробуйте донести усе це сучасним «ортодоксам»! Тут же звинуватять у єресі. 

Але і це не головне. Головне, що вертикаль у церковних відносинах суперечить одній з головних ознак Церкви – соборності. «Вірую в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву» - говориться у Символі віри. Собор – це зібрання віруючих. УСІХ – і ієрархів, і мирян. Собор (у смислі з’їзду) завжди був вищим керівним органом Церкви. Найважливіші питання обговорювалися на соборах, там же приймалися найважливіші рішення. Делегатами ж були не лише високі ієрархи і пастирі, але й миряни, що користувалися повагою та авторитетом.

Сьогодні ж питання вирішує Предстоятель. Своїм указом. У крайньому випадку скликають архієрейський собор. Архієрейський! Тобто, не те що мирянин, навіть священик (не єпископ) туди потрапити не може. Це ненормально. Справа в тому, що структура Церкви взагалі є не вертикальною, а горизонтальною. Христос – голова, всі інші – члени. Ці члени знаходяться в одній площині. Дари – різні, служіння – різні, але немає кращого та гіршого. Є очі, є ноги. Перші не вищі, другі не нижчі, вони просто різні. І священнослужителям насправді ще гірше, ніж мирянам. У них менше прав і більше обов’язків.

Завдання Церкви – спасати душі. Але ми знаходимось у ворожому середовищі світу цього. Тому для ефективної діяльності треба: якомога ширше залучати мирян до участі у церковних справах. Заохочувати акції на захист віри і Церкви. При цьому дозволити віруючим виступати від імені Церкви. Миряни мають знати, що християнство – це служіння. Не можна бути християнином у храмі, а поза храмом – таким же, як усі. Суспільство має знати, що існує Православна Церква, із думкою якої слід рахуватися. Чи, принаймні, не зачіпати зайвий раз Її почуттів.

Вихід є. І він був би ближчим, якби представники офіційного Православ’я пам’ятали: навколо Церкви стоїть огорожа з догматів віровчення. Те, що поза нею – єресь і смерть. Але те, що відбувається всередині – життя. І не варто це життя душити.