(враження очевидця)

(частина перша, продовження - ТУТ)

„...Ми бачили світ Істини,
прийняли Духа Небесного!”

Власне кажучи, під рефрен цього фінального свідчення зі служби Божої ми з Андрієм і виїхали до Республіки Сербії. „Напрягся лайнер, слышен визг турбин...” До речі, придивився я до того „Боїнга”. Як спеціаліст, під час доволі повільного руху трапом зазирнув у стики дверей із корпусом. „Старьйо”, панове, нам тицяють! Цьому „шедевру” сіетлівського авіабудування років десять, щонайменше!

Сіли у крісла, пристебнулися ременями безпеки. Коли почався розбіг, прочитали „Отче наш”, а після відриву – Подяку Господню. Давно вже не мандрував літаком! Велике краще бачиться на відстані та з висоти. Так само різко відрізняється Бориспільський аеропорт 1993 року, коли я летів до Грузії, від теперішнього аеропорту 2008 року, коли я лечу до Белграду. Й ці призабуті відчуття польоту... Отож, ми знову вирушаємо в експедицію.

„Я, ... завжди готовий за наказом своєї Батьківщини відправитись на захист світлих завоювань...” Місія нашої невеличкої групи БРАТСТВА полягала у встановленні контактів з можливими одновірцями на території Косова (та Метохії), і якщо повезе, то і на території Сербії. Щоправда, ми були трохи обмежені в часі. Але не в бажанні побачити щось нове.

Всі події на території колишньої Югославії іноді уявляються у дещо викривленому вигляді. Благородні, шляхетні, красиві серби відбиваються від зграї злобних шакалів — американців, європейців, НАТОвців, шиптарів-албанців... Насправді, все не так просто й далеко не так однозначно.

Перші ж враження склалися вже від сусідів по літаку. Якось не по-нашому, по-іншому аніж у нас, смерділи ноги в наших югославських сусідів. Це я помічав і раніше. Можливо, це через ракію. Бо жінки-сербіянки від наших за запахом сильно не відрізняються. Це теж життєве враження, набутий досвід. Голоси деяких пасажирів у хвості салону нагадували голоси наших „осіб кавказької національності”, лише з тією різницею, що розмовляли по-сербськи.

Якийсь п’яний російський голос при цьому лаяв американців, але чомусь англійською: „..Americans is big shirt!.. Bull shirt!..” Тобто, він розмовляв з „братушками”, неначе з американцями. Цікаво виглядало, якщо дивитися з боку. Вже коли отримували багаж в аеропорту Сурчин, я побачив цього „красеня”. Ще не зпившийся, але п’яний вже настільки, щоб не второпати, що верзе. Трохи старший тридцяти, атлетичний, в блатненькій курточці і в блатній кепці-восьмиклинці, з блатнуватою ж пикою він голосно матюкався з якогось приводу. „Да ну іх на хуй!” - вальяжно, по-ведмежому промовив „блатной”. Коли товариш укотре вже спробував його притишити, типа „братушки” ж навколо, то хлопець, широко махнувши ногою, голосно „ляпнув”: „Да я іх в рот єбал!” З одного боку, мені стало ніяково в перший момент, але з другого, кращої пропаганди для Росії годі бажати.

У сербів зараз нема альтернативи. Або їх „красиво” обдурить Євросоюз, або по-ведмежому пограбує Росія. Але Євросоюзу та американцям потрібні кінець кінцем сербські душі, а Путін хоче забрати лише нафтогазові труби. Серби ж лукаво сподіваються, що трубу потім у росіян можна буде забрати. До того ж, Росія зараз заховала свій інтерес подалі.

Ще недавно серби здали у Гаагу свого президента Мілошевича в обмін на західну матеріальну допомогу. Здавали й інших колишніх героїв нації, проголошених військовими злочинцями. Росія ж вчиться на історичному досвіді. Скільки конфліктів та воєн в Європі і, в решті, в світі починалося з Балкан!? Скільки енергії, коштів, людських життів було витрачено Російською імперією задля звільнення балканських народів з-під османського володарювання! І що вона з цього отримала? Першу Світову, спровоковану „братушками”-сербами, внаслідок якої далі отримала руйнування самої цієї Імперії, Революцію і зміну всього, що можна було змінити.

Королівські югослави „кидонули” своїх білогвардійських друзів, які змушені були розсіятися по світу. Під кінець Другої Світової вони здали білогвардійських козаків, які воювали проти Радянського Союзу. Потім Тіто „кидонув” вже самого Сталіна. Потім, у 60-х,70-х вони зарозуміло намагалися навчити нас, „совків” сіромашних, як треба жити. Старше покоління це пам'ятає, тому й дивиться на сербське горе якось байдуже.

Тепер серби боязко запитують, а як там в Україні з рівнем життя, потайки ще сподіваючись почути відповідь, що погано. Коли я відповідаю, що все нормально, не зажираємось але жити можна, то вони з жалем та заздрістю зітхають та опускають очі. „А війни з Росією нема?” - питають. „Нема!” – відповідаємо. Це їх ще більш пригнічує. В цьому — доволі наша, слов'янська публіка: „Найкраща радість – горе сусіда”.

Ось Росія і придивляється, чи варто з-за таких друзів ускладнювати й без того непрості свої відносини з Заходом.

Але ми, в Україні, вважаємо себе православними. Тому на нас певною мірою лежить тягар „білої людини” (щось на зразок того). І тепер ми повинні допомогти сербській проблемі повернення Косова. Проблема Косова – це й наша проблема. Та й визнавати албанське кримінально-територіальне утворення за державу просо неможливо.

Приблизно з такими от думками вийшов я на ґанок аеровокзалу в Сурчині. Тільки-но ми з товаришем пішли вперед, роздивляючись навкруги, як до нас причепився якийсь сербський таксист, доволі нахабний, немолодий, лисий але з вусами чолов'яга. Перетинав нам дорогу, не даючи проходу, вимагав, щоб ми сіли до його таксі. Відповіли, що таксі не потребуємо (десь поруч мала бути автобусна зупинка), але той пристав, як сльота. Заради цікавості я був спитав його, скільки хоче. Той бовкнув: „Двадесат пет Євра!” Я ледве не впав від такого нахабства. Довелось послати його звично по-російські.

Ще коли я служив у Групі Радянських військ у Німеччині, то наслухався розповідей наших емігрантів, в яких, між іншим, йшлося за доречну манеру поведінки з криміналом різних націй. Югославам, якщо не дати відсічі одразу, то сядуть на голову. Але, якщо не питаючись зарядити в пику, а потім вже розмовляти, то вони й поважатимуть. Школа життя в емігрантів була суворою. Тож довіряти їй можна.

Знайшли ми автобусну зупинку, і умовно за тридцять динарів (грошей водій з нас не взяв) доїхали майже до Теразьє (центр Белграда). Знайшли „мєнячніцу”, поміняли невеличку кількість євро на місцеві динари. Потім купили місцевий мобільний пакет (вони кажуть на нього „брой”, тобто „номер”, ”число”). Дзвонити звідти за кордон, тобто до нас в Україну все одно дешевше з їхнього пакета.

Отож, взявши „брой”, почали дзвонити місцевим знайомим, а точніше незнайомим, номери яких нам дали ще у Києві. Перший „контактер” вийшов до нас хвилин за п'ятнадцять. Він тоді гуляв із дружиною по центру Белграда. Виявився колишнім начебто добровольцем, що воював у Боснії. Із їхньою допомогою я поновив свою орієнтацію в місті, і знайшов більш-менш недорогий готель за назвою „Асторія”, (по тридцять євро за добу з людини).

Наступний контактер, вже чистий югослав, пообіцяв вийти на зв'язок наступного дня. Збрехав він нам. Вирубив телефона, а коли включав, то не відповідав. Взагалі ,,морозитись”—це у сербів розповсюджено. Їм взагалі властива риса якогось споглядання.

Мандруючи містом набрели на благеньку демонстрацію проти НАТО. Це були молоді ліваки, й серед них – греки і португальці. Всього їх було доволі небагато, але вони привернули увагу поліції, котрої було приблизно стільки ж, скільки й маніфестантів. Ми приєдналися до них, висловивши підтримку з боку всіх „чесних” людей України та проголосили у вільний мегафон, що Косово – то Сербія. І що Україна ніколи не визнає Косова як державу. Цей короткий спіч був сприйнятий прихильно, і ми всі рушили до американського посольства.

На півдороги поліцаї звернули нашу благеньку юрбу в якийсь мальовничий скверик і домовились з керівниками, що далі ходити не треба, бо америкоси тепер всираються від кожного щонаймаленького пікетика під їхніми стінами.

Нагадаю, що в день самопроголошення „незалежності” Косова посольство янкесів було розгромлено вщент обуреним натовпом. Отож, ліві пішли на свою „штаб-квартиру”, запросивши й нас. Ми недовго, але досить плідно погостювали у Нової Комуністичної партії Югославії. Що кидається в очі – там дуже мало старих. В останніх — лише репрезентативні, представницькі ролі „героїчного минулого”. А всім заправляє молодь. Комуністичні ідеали не померли, і знов набиратимуть обертів. Як сказав Че, коли до революції долучаться християни, вона стане непереможною.

Ввечері пішли до Університету, послухати проповідь знаного місцевого архімандрита. Там ми заплановано „випадково” познайомились із російським письменником та журналістом Ігорем Макаровим, котрий, між тим, виявився палким прихильником сербської справи і обізнаним у поточній політичній ситуації. Багато його оцінок та прогнозів збулися вже найближчим часом.

Наступного дня ми з ним вирушили до редакції часопису „Геополітика”, де познайомилися з головним редактором. Потім вийшли ще на один контакт. То був серб польського походження Олександр Коб'єрський, що має родичів у Львові. Особливих симпатій до України він не плекає, проте збирається в подальшому перебиратися до Львова на ПМЖ, що дивно для людини проросійських поглядів. На превеликий жаль багатьох русофілів і путінопочитачів, Україна за рівнем життя перевищує цілий ряд країн колишньої „народної демократії”. До нас потихеньку починають тягнутися гастарбайтери, політичні біженці (навіть з нацболів, як би це дивно не звучало). Треба вчасно врахувати цей фактор!

Вичерпавши нарешті всі місцеві контакти, ми негайно вирушили до Косова. Відповідних автобусів із Белградського автовокзалу відходить за добу штук десять. Були підозри на рахунок проблем при перетині нами кордону, але на щастя, наші побоювання виявились значно перебільшеними. Отож, під оплески нових друзів та просто ситуативних знайомих, з найкращими побажаннями, ми зайняли свої місця у „возі” й від'їхали на південь, в нічну темряву. Останнім на той день автобусом до Косовської Митровиці.

Продовження>>